Спосіб життя

Психоактивний романтик

Інна Корнелюк, фото Світлани Скрябіної

Нещасливе кохання зробило 17-річного Любка Дереша відомим українським письменником

10 секунд на ЧИТАННЯ

В інтерв’ю Контрактам наймолодший український літературний корифей Любко Дереш розповів про те, що

1) писати романи краще без допінгу у вигляді алкоголю і наркотиків

2) зараз формується запит на психоактивну літературу

3) прожити з літературної творчості в Україні можна, якщо підписати контракти із західними видавничими домами

Культ нещасливої любові

З чого почалася твоя літературна кар’єра? Чому ти раптом став писати розлогі тексти, зокрема першу повість під назвою «Культ»?

— Основною передумовою того, що щось таке заворушилося в моїй свідомості, було навчання у Львівському фізико-математичному ліцеї. Викладачі цього ліцею працювали майже як хедхантери, тобто пропонували навчатися в цьому закладі переможцям обласних, всеукраїнських олімпіад, і це було доволі спокусливо — багато хто потрапив до ліцею прямо з вручення грамот переможцям. Ліцеїсти отримували таку висококласну підготовку, що це дозволяло їм посідати призові місця на світових шкільних олімпіадах з математики, хімії у Бомбеї, Сіднеї чи деінде. Я не був переможцем таких олімпіад, але мені пощастило бути в оточенні цих дітей. І в тому ліцеї зі мною сталася amor fati...

Класична історія про фатальну любов, яка продовжувалася тихими вечорами писанням про вічне?

— Так, це була саме така фатальна любов, коли все чудово, та не в тебе. А тобі 16 років... Тоді я слухав Джима Моррісона. Його музика мене потрясла настільки, що я почав писати, тобто спробував себе у жанрі малої і середньої прози. Такі відчуття бувають у кожного підлітка пубертатного періоду, і він зазвичай пише лірику... Але я до поезії нахилу не мав і не маю. Тому писав прозу. Зокрема, те, що тепер відоме як роман «Культ». Він писався досить швидко. Дав його почитати друзям. Хтось із них порадив звернутися до письменника Віктора Неборака, щоб він переглянув мій рукопис.

Згодом знайомий дав іншу пораду: показати текст літераторові Юрку Іздрику. Тоді, та й до 2006 року, у Львові в культурно-мистецькому центрі «Дзига» на правах головного редактора Іздрик видавав спільно з видавництвом «Кальварія» літературний журнал «Четвер». Іздрик — представник так званого станіславівського феномену в сучасній українській літературі — був відкритий до молодих авторів для свого часопису. Станіславівський феномен — це про відомих літераторів Івано-Франківська, який колись називався Станіславовом. До відомих авторів зі Станіславова належать, наприклад, письменник Юрій Андрухович. Так вийшло, що «Культ» опублікували в 13-му номері часопису «Четвер», який виявився для мене теж фатальним. У мене з цим числом резонанс.

А «Культ» чого або чому культ?

— Культ як культ. Загалом коли я писав, то думав про культ, створений демонічними текстами Говарда Лавкрафта, як і про культ самого Лавкрафта. Це американський письменник початку ХХ століття, людина із загадковою біографією відлюдника. Мені часом закидають, що, користуючись міфологією, розписаною Лавкрафтом, я займаюся плагіатом. Але водночас у західній літературі хоррору існує цілий літературний нурт послідовників Лавкрафта. Стівен Кінг, який теж у юності був зачарований візантійським багатством жахів Лавкрафта, не раз віддавав шану майстрові, вдаючись до алюзій на його твори у своїх бестселерах.

Щодо відлюдників. Це правда, що письменники самотні? Що приступи самотності змушують їх звіряти свої думки і почуття на папері?

— Самотність — природний стан людини. Треба зрозуміти, що самотність свідчить про твою роздільність на себе і того, кого поруч із тобою немає. Інакше поняття самотності не має сенсу. Продовжу: щоразу, коли бачиш, що ти один, що поруч нікого немає, ловиш себе на думці, що по життю ти рухаєшся один, без нікого, отже, це нормальний людський стан. Тотальнішої самотності, ніж ми маємо тут і зараз, не буває.

Отже, ти навчався в університеті, у вільний час писав книжки. Звідки брав засоби для існування?

— Працював у «Відкритому кафе». Це був книжковий магазин-кафе у центрі Львова. Особливістю його було те, що він був відкритий цілодобово. І книжки продавалися в ньому теж цілодобово. Доволі весела місцина була. До речі, я описав її в романі «Намір!».

На момент підписання свого першого контракту з літературним видавництвом ти був неповнолітнім, отже, договір, підписували батьки?

— Так. Але мій внутрішній голос протестує проти того, щоб відповідати на запитання про батьків, не знаю чому. (Сміється.)

Звідки в тебе взялося бажання стати психіатром, про яке ти не раз говорив?

— Це мені раніше здавалося цікавим: тонкі й точні маніпуляції... А батьки мені сказали: «Краще будь обліковцем і аудитором». Я не сперечався з ними, що професія мені стане в пригоді, тож вступив до Львівського національного університету. А цього літа мені пощастило пройти тренінг особистого зростання «Сьоме небо» у всесвітньо відомого доктора Назаралієва. Усе відбувалося на березі Іссик-Куля, прекрасного озера в Киргизії. Був я там в компанії з київськими піар-технологами. Доктор Назаралієв спеціалізується на лікуванні та реабілітації наркозалежних. Він як людина обізнана з різними школами йоги, суфійськими практиками розробив супутній лікуванню в клініці комплекс реабілітаційних вправ для людей, які пережили сильний психоемоційний стрес. Виявилося, що цей тренінг добре підходить і для здорових людей, зацікавлених у внутрішньому розвитку.

Чому ти так часто піддаєш своїх персонажів під вплив різноманітних препаратів наркотичної дії, щоразу детально і правдоподібно описуєш процеси, які відбуваються в людській голові під час наркотичного сп’яніння?

— Письменник Вільям Берроуз, наприклад, вбачав у вживанні наркотиків можливість іншого осмислення світу, альтернативних реальностей. У моїй книжці «Архе» люди вживають... краплі для очей, але не для того, щоб покайфувати, а щоб дізнатися нове про те, як влаштована наша психіка, яким виглядає світ, коли людина перебуває у стані зміненої свідомості. Мої герої шукають свободи сприйняття, і саме в такому світлі треба розглядати всі ці наркотичні пошуки героїв. Коли людина вживає якийсь наркотик, то переживає своєрідне одкровення. Їй здається, що вона пізнала незбагненну річ, відкрила таємницю, якої світ не бачив. Але закінчується дія наркотику — і закрадаються сумніви: а чи справді вона відкрила якусь екзистенційну таємницю, чи це була омана, спровокована біохімією. Сам я не вживаю алкоголю, не курю сигарет. І вважаю, що чиста свідомість може відкрити для людини значно більше, ніж свідомість, стимульована психоделіками.

Коли читаєш твої тексти, замислюєшся над тим, яким є твій Бог. Ти взагалі в нього віриш?

— Бог є, але він позбавлений суб’єктивності, цілком об’єктивний. Для нього все творіння рівноцінне і рівнозначне. Думаю, Бог не стежить за тим, як живе людина, робить вона добре чи зле. Наші вчинки, на мій погляд, є для нього не такими важливими, як би нам хотілося думати. У моєму світогляді вималювалася така ситуація, що вчинки людей взагалі позбавлені важливості, тобто хай там що ми робимо — це, за великим рахунком, нічого особливого не означає, нічого не змінює. Наша гріховність або наша доброта мало на що впливає, ми думаємо, що наші людські риси допомагають або шкодять в житті... Та мало що ми собі там думаємо. Це моє розуміння фаталізму. Люди у своєму житті настільки нікому не потрібні, що це навіює жах. І якщо вони не приділять уваги собі, то вони й собі не будуть потрібні. А так принаймні є шанс.

Цікава психотехнологія

Пригадую, одна українська письменниця назвала тебе «молодим йогом». Ти чітко розділяєш творчість і життя? Навіщо тобі так глибоко занурюватися в царину психології?

— Як для письменника і як для людини такі знання мені знадобилися і потрібні. За великим рахунком, я прагну писати психоактивну літературу. Умовно кажучи, літературу, яка могла б не просто впливати на почуття людини, на її емоції, естетичні погляди, соціальні риси, як це було в XIX чи у XVIII столітті. Я хотів би звернути увагу читачів на психіку як таку, достукатися до їхньої свідомості. Адже наш час пов’язаний з інформаційними технологіями, і він перегукується з культурою постмодерну, культурою цитати, колажу, кліпу. У самій назві «постмодерн» закладена цитата з доби модерну.

Інформаційні технології, такі як піар, реклама, широко використовують принцип цитатності й розрізненості. Вони є корелятом ідеології постмодерну. Так само постінформаційні технології, або ж психотехнології, які сьогодні приходять на зміну технологіям інформаційним. І такі психотехнології повинні мати і матимуть свій культурний корелят. Йдеться про культуру, що діє безпосередньо на свідомість. Я хочу писати тексти, які могли б викликати певні зміни станів свідомості, провокували ті чи інші перетворення свідомості. На кожному етапі розвитку літератури запити до її призначення були різні: повчальне, викривальне, ліричне... Мені здається, тепер формується запит на літературу нового типу — таку, що збуджує свідомість, літературу психоактивну.

Ти бува не підпав під вплив книжок Тімоті Лірі, Олдоса Хакслі?

— Я думаю, вже давно минув час, коли ці імена були скандальними і провокативними. Зараз їхні ідеї посіли відповідне місце у світі, а ці імена — радше певні маячки впізнання для однодумців. Звісно, з цього стає зрозумілим, чому я пишу саме так, як я пишу: тому що інакше мені нецікаво. Я завжди беру до уваги, що одні читачі мене вважатимуть своїм автором, розумітимуть мої думки, а інші, навпаки, скажуть, що я пишу невідомо що. Я не можу бути однаково зрозумілим для всіх, і це нормально. Я з цим справляюсь. У Тибеті є такий камінь, на якому написано: «Люби труднощі, бо вони зроблять тебе сильнішим».

А з сучасних українських письменників кого ти вважаєш своїми вчителями?

— Три Юрії: Іздрик, Андрухович, Покальчук. Ці люди багато передали мені у царині як літератури, так і життя: в сенсі етики, логіки, естетики тих речей, які потрібні для того, щоб можна було створити свій стиль. А також Стівен Кінг, читаючи якого, я, умовно кажучи, відточував своє перо. Курт Воннегут близький мені наративністю, способом подачі своїх думок. Є багато авторів, які вплинули на мене, їх усіх навіть не перерахувати, та, зрештою, не завжди цей вплив одразу усвідомиш.

Спілкування з читачами під час літературних зустрічей: у чому складність цієї роботи письменника? Коли ти був у турах на Заході, чи не спостерігав відмінностей у цій роботі наших і їхніх авторів?

— Одним із неодмінних моментів сучасної української літератури є виступ перед глядачами. Публічні читання, які завдяки міфотворцям Бу-Ба-Бу та іншим представникам «ВиВиХ»-нутої літератури набрали якогось балаганного вигляду. Тобто зараз у моїй уяві літературні читання — це передусім шоу, де ти демонструєш гостроту своєї іронії та імпровізаційні таланти, а читання як читання — тільки на другому місці. Читання можуть переходити у хронічну форму, тоді це називається туром. Письменник, сам або в компанії побратимів, їздить Україною, дає читання. Особливий момент читань — спілкування із залом. Це завжди приносить безліч позитивних емоцій. У моєму досвіді ще не було тотально негативного ставлення до читців, неприйняття їх аудиторією. Спілкування із залом — це завжди весело, енергійно і бурхливо.

А ось на Заході панує зовсім інша традиція. Там читання — це саме читання. Німці, наприклад, приходять саме для того, щоб упродовж години-півтори прослухати неспішне, флегматичне читання в авторському виконанні.

Хто не курить і не п’є

Не боявся, що публіка твого віку таких високих думок, напевно, не оцінить? Ти ніби дражниш складними темами, пов’язаними з Малевичем, абстракціонізмом, біохімією та різними схожими речами в інших романах, зокрема в романі «Намір!».

— У жодному разі в романі немає нічого запланованого. Хочеш бачити у цьому якесь досягнення — шукай. Мені приємно, коли люди знаходять у моїх романах щось цікаве. Твоє право бачити в ньому те, що ти хочеш бачити. Принаймні я ще не зустрів людини, яка розуміла б написане мною дослівно в тих інтонаціях, у які я вкладав свій текст. І це вже веселить. Кожна річ для когось є складною, а для іншого, навпаки, зрозумілою. Я пишу на таку аудиторію, яка сприймає схожі, як ти кажеш, складні ідеї. Та все одно поруч із цією публікою завжди є інший читач, який купує мої книжки не тому, що йому зрозуміле моє писання. Художню книжку радше купують тому, що вона подобається. Кожному подобається щось інше в тому, що я пишу. Утім, якщо бути чесним, то я не вважаю, що в моїх книжках так багато складних ідей.

Інакше кажучи, ти міг би «вдаритися» у більш комерційні речі, які є зрозумілими для ширшого загалу, але цього не робиш. Чому?

— Існують речі, які в тебе пробуджують інтерес у житті, чи не так? За таким принципом ти підшуковуєш собі певну музику, літературу. І за тим принципом відповідно читаєш ті чи інші книжки, правда ж? І вже всередині самого тексту кожен може шукати щось цікаве для себе. Зі свого боку я можу тебе запитати: навіщо писати про нецікаві речі?

Подейкували, що кілька років тому ти необачно з економічного погляду підписав контракт зі львівським видавництвом «Кальварія». І що тебе ледве не «на довічно» купили. Наскільки вигідними для тебе, українського письменника, є умови співпраці з українськими видавництвами?

— По-перше, це тільки чутки. Насправді ж я оминув цю незручну пропозицію й розпочав свою співпрацю з низкою інших видавництв, серед яких київські «Дуліби» та «Грані-Т», харківське «Клуб сімейного дозвілля», не надаючи монополії жодному з них. А щодо вигідності, то вона, безумовно, програє перед західними видавничими домами. Різниця у гонорарах все ще вимірюється порядками. Публікація книжок в Україні — не найдохідніша справа, але оскільки я романтик, то вважаю, що мені цих доходів вистачить.

Можна жити лише з прибутків від літературної творчості?

— В Україні можна за умови, що ти справді видаєшся за кордоном і, як у моєму випадку, не куриш і не п’єш. (Усміхається.) Але чомусь мені здається, що з роками ситуація поліпшується, і за якийсь час поодинокі випадки тих, хто вижив на гроші від літератури, перетворяться на цілком рум’яний і здоровий контингент. А мій вихід на західних публікаторів став можливим завдяки видавництву «Кальварія» і його старанням. Воно довгий час виконувало, а щодо перших моїх трьох книжок і по цей день виконує роль літагента, і, як я бачу, його дії приносять плоди. Що ж до творів «Намір!» та «Архе», то ними займається німецьке видавництво Suhrkamp.

Чи є в тебе неопубліковані романи?

— Є кілька неопублікованих творів, але вони неопубліковані лише тому, що я не вважаю їх достатньо хорошими для цього. Наприклад, трилогія Industrial.

Де ти зараз працюєш, тобто прив’язаний до якогось конкретного місця роботи?

— Працюю зараз головним редактором рекламного журналу «Кофе с молоком». Це можливість реалізувати себе у новій іпостасі і розвинути нові якості у самому собі. Щодня ходжу на роботу, тому живу зараз у Києві. Журнал — дітище моїх друзів, і мені цікаво спостерігати, як із невеликого ядра розгортається ціла структура, яка поступово охоплює всю країну. Для мене це не менш відповідально, ніж цікаво.

Якби ти міг жити зі своїх книжок, то витрачав би більше часу на письменництво?

— Я вже уточнював, що в Україні з письменництва можна жити людині, яка не курить, не п’є і, додам, є вегетаріанцем, завдяки чому заощаджує на м’ясі. Звісно, надавати «гуманітарну допомогу» рекламному виданню у вигляді своєї підтримки я ніколи не планував і не планую. Це бізнес.

---

Досьє

Дата і місце народження: 5 жовтня 1984 р. у Львові

Освіта: економічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «облік і аудит»

Досягнення: книжки «Культ» (2001), «Архе» (2003), «Поклоніння ящірці» (2004), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007).

Ким би міг стати: психіатром, хірургом, бухгалтером

Головне розчарування: розчарування насправді відбуваються здебільшого ще в дитячі роки. Тоді дуже розчарували друзі, яким були нецікавими динозаври, про яких Любко так хотів поговорити

Кредо: «Великого брата не існує», «Ніхто нікому нічого не винен і менше за все мені»

Хобі: збирати парадокси, аналізувати їх, інтерпретувати, задіювати їх у текстах

Остання найдорожча покупка: авіабілети до Киргизії

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар