Спосіб життя

Повість про людину, яка говорить

Сергій ВОЛОХОВ, фото Світлани Скрябіної

Андрію Куркову вдалося стати найпродаванішим українським письменником і зробити творчість основним джерелом доходу

10 секунд на ЧИТАННЯ

В інтерв’ю Контрактам письменник Андрій Курков розповів про те, що

1) письменництво — така сама щоденна праця, як і робота клерка

2) навіть м’ясникові не завадить навчання на філософському факультеті

3) бути громадянином важливіше, ніж поетом

Ви пишете з натхнення чи письменництво для вас — щоденна робота?

— Саме тому, що творчість для мене — така сама робота, як для інших людей — їхня праця, я влаштував собі майстерню: у мене є квартира, в якій тільки пишу. Це потрібно для самодисципліни. Має бути робочий ритм. Поет може проводити добу безперервно за філіжанкою кави чи пляшкою коньяку, писати один вірш на тиждень і залишатися поетом. А прозаїк, якщо він за два-три роки не написав нового роману, стає колишнім прозаїком, навіть якщо він, приміром, регулярно пише колонки в газету. Потрібно постійно працювати, щоб тримати себе у мовній і стилістичній формі, щоб голова працювала, як у прозаїка: постійно бачити сюжет, героїв, характери. А головне — відчувати енергетику тексту, що дає зрозуміти, енергетики якої ідеї вистачить на оповідання, а якої — на роман. Це навички, які приходять з роками і втрачаються, щойно перестаєш працювати. Принаймні у мене так.

А міг би стати кулінаром

Чому, попри чіткий робочий ритм, ваші романи виходили нерегулярно?

— А романи виходили зовсім не в міру того, як писалися. Коли 1991 року вийшов перший — «Не приведи мене в Кенгаракс», було написано вже п’ять чи шість. І стільки ж вийшло у 1999-му. Українське видавництво «Фоліо» довго зважувало, чи друкувати мене. А коли побачили, яка популярність моїх творів у Німеччині (там вони вперше побачили світ), то все, що я запропонував, «Фоліо» запустило до друку й розповсюдило в Україні. Російське видавництво «АСТ» те саме зробило в Росії. Тепер, тільки-но роман виходить з-під пера, через місяць-два він з’являється на прилавках. Днями вийде нова книжка — роман «Нічний молочник».

Звідки взялася любов до тексту? Ви не відчуваєте задоволення від знайомих кожній людині радостей реального світу?

— У мене простих людських радостей стільки, що часом себе зупиняю, щоб не зловживати. Почав писати вірші у шість років, прозу — з п’ятнадцяти. А мріяв стати письменником ще за радянських часів: мені здавалося, що письменник — це той, хто не ходить на роботу. Власне, так воно й було в ті часи. Якщо ти член Спілки письменників, то можеш сидіти вдома, пити горілку-чай, попередньо написавши заявку на твір у видавництво «Український письменник» або «Радянський письменник». Тобі за заявкою видають величезний аванс, ти його проїдаєш-пропиваєш і за місяць пишеш нікому не потрібну книгу, її закуповує держава, виплачує гонорар, і ти живеш спокійно до наступного року. З часом я зрозумів, що до Спілки письменників мене не приймуть і сидіти вдома не вийде. Я спробував стати вільним журналістом — мене поексплуатували майже безплатно в газеті «Вечірній Київ» і послали якнайдалі. У незалежній Україні усвідомив, що все в моїх руках: хочу — буду письменником, хочу — кіносценаристом, що спілки не грають ролі і все залежить від реальної затребуваності.

Що ж ви робите у Спілці письменників України?

— Зізнаюся, мені це нічого не дає. Хоча я півтора року входив до керівництва як секретар з міжнародних зв’язків. А загалом займаюся цими зв’язками і без Спілки. Влаштовую міжнародні акції, запрошуючи сюди іноземних колег, сам беру участь у закордонних конференціях, фестивалях і виставках. На моє запрошення до Києва приїжджав мій хороший знайомий Орхан Памук ще до того, як він отримав Нобелівську премію. Я допоміг організувати два видання його романів українською мовою. Тричі привозив Томаса Бруссіга з Німеччини. Днями пройшов гала-вечір українських і німецьких письменників, до організації якого я теж доклав руку. Цей вид активності мені подобається. А взагалі Спілка письменників — це прекрасний будинок, не наповнений серйозним змістом. Теоретично там є можливість займатися чимось корисним і водночас існує небезпека, що на вашу акцію прийде не та публіка. Приміром, якщо робити зустріч з іноземними видавцями для обміну досвідом, то прийдуть сімдесятирічні графомани, які почнуть тицяти американцям і шведам свої рукописи українською або російською мовою. З іншого боку, є надія, що організм якщо не вмирає, то омолоджується, і Спілка письменників отримає друге дихання.

Ваші твори дебютували у самвидаві. Ви мали гостре відчуття дисидентства?

— Гострі відчуття від конфлікту із законом в мене були, коли конфіскували мої рукописи. Це було вже за часів незалежної України. У 1991-1992 роках я переправляв свої рукописи — роман «Географія одиночного пострілу» і статті — до Європи через Польщу, де не було такої цензури, як у нас. Коли мій польський товариш Сташек Новак віз чергову пачку рукописів, адресованих радіо «Свобода», його зупинили прикордонники і митники, забрали папери й передали органам. Потім польська служба безпеки влаштувала обшук у квартирах двох моїх друзів у Ченстохові, попросивши повідомити, коли я з ними зустрічатимуся.

Після цього не їздив до Польщі 12 років. Початок 90-х був піком абсурду. Адже нічого крамольного в тих рукописах не було. То була література, присвячена історії еволюції утопічної ментальності радянської людини. Дякувати Богові, вона вже пережила кілька видань. Інша справа тексти, які ходили у самвидаві: їх можна було назвати легкою антирадянщиною. Це був роман «Історія міста Середньограда та сторонньої людини Костоправова», який я ніколи не видавав легально, теософська містифікація «Євангеліє від Ілларіона» — речі з елементами містики і сатири на радянську систему. Я їх писав у 1979-1983 роках, поки був студентом. Тоді ж були парадоксальні віршики, чорні оповіданнячка у стилі Хармса. При цьому мої рукописи двічі крали, зокрема ті, що були в одному екземплярі. Думаю, це було завдання служб держбезпеки.

Ви тоді докладали зусиль до того, щоб ваші твори опублікували?

— Найкраще зі свого — «Не приведи мене в Кенгаракс» — я показував відомим київським літераторам Юрію Щербаку та Вадиму Скуратівському. Вони оцінили, але зізналися, що допомогти нічим не можуть. Скуратівський направив мене з рукописом до Москви, де цензура була ліберальніша, до критика Алли Латиніної, але нічого від неї не почув. Пізніше дізнався, що вона просто викинула мій рукопис, нікому не показавши, — зрозуміла, що мій роман схожий на творчість її чоловіка, який так і не зміг стати успішним письменником.

Наскільки вам взагалі важливе визнання?

— Мені було дуже важливе визнання аудиторії, коли ще не було опубліковано жодної книжки. Мене постійно запрошували до різних клубів читати рукописи вголос. Так я потрапив до клубу «Що? Де? Коли?» за часів Нуралі Латипова і Георгія Казаринова — перш ніж стати телепрограмою «Що? Де? Коли?» був клубом райкому комсомолу. У результаті потоваришував зі знавцями, став капітаном аматорської збірної. Значно пізніше, у 1991-1992 роках, навіть проводив ігри з будівельниками Славутича. Читав рукописи в багатьох містах Радянського Союзу. Коли написав «Не приведи мене в Кенгаракс», запропонували прочитати його в київському Будинку вчених. У Великому залі двісті осіб чотири години слухали прозу. Я мало не захрипнув. Але ніхто не пішов до кінця, і це дуже надихнуло.

Уже тоді публіка збиралася на ім’я?

— На ім’я, а також тому, що читалася «заборонена» література. А сьогодні я їжджу світом із виступами — читав у Німеччині, Австрії, Норвегії, Фінляндії, Сербії, Словенії, незабаром їду до США, бо це моя робота. Поїздки розписані на півтора року наперед. Раніше турне тривали до п’яти-шести тижнів, щовечора в новому місті. Сьогодні довше ніж на два тижні не їжджу — не хочу залишати дітей без контролю. Народ купує квитки на мої виступи, витрачає гроші.

Тобто виступи у вашій роботі займають левову частку часу, на відміну від багатьох колег?

— Не всі хочуть їздити, і не всі, хто хоче, здатні тримати увагу аудиторії. А отже, їх не запрошують. А я виступаю в театрах, бібліотеках, кафе та книгарнях, і ці акції підтримуються афішами, флаєрами, листівками. Крім мене в такий спосіб Європою їздить щонайбільше 15-20 письменників. Зокрема, Мішель Вельбек.

Маєте всі шанси розвинути гастрольну діяльність і стати українським Євгеном Гришковцем!

— А навіщо? У мене є суміжне хобі: я імпровізую на фортепіано. Якщо на сцені є хороший рояль, то читання перемежовую грою.

За тиражами ви, мабуть, найуспішніший український письменник. Чи дозволяє це вважати ваші доходи від видання книжок основними?

— Так і є. Саме тому відмовився від кіносценаріїв, хоча вони дуже добре оплачуються. Дохід від них порівняний з моїм доходом від романів, на них потрібно витрачати стільки само часу, але їх створення не приносить задоволення.

Ви викладали в театральному університеті. Де навчалися сценарного мистецтва?

— Сценарної майстерності я не вчився. Запросили викладати після моїх фільмів. 1987 року мені запропонували написати сценарій під ім’ям Кіра Буличова. Після мого читання рукопису в Будинку кіно підійшов режисер Леонід Горовиць, який пізніше зняв «Дамського кравця» зі Смоктуновським, «Каву з лимоном». Прізвище Буличова під сценарієм гарантувало гроші від Держтелерадіо. Сам він писати сценарії не міг або не хотів, Кір був взагалі трохи лінивою людиною. Але за прізвище брав 80% гонорару. Утім, у Києві всі знали, що сценарій писав я. Після фільму «Поляна казок» запропонували попрацювати над екранізацією «Ями» Купріна, і я написав сценарій для цього радянсько-шведського фільму з Тетяною Догілевою та Євстигнєєвим у головних ролях. Потім було ще кілька стрічок, тому не дивно, що мене запросили викладати.

ВНЗ, на вашу думку, має виховати зі студента творця чи ремісника?

— Студент повинен стати тим, ким він хоче стати. На мій погляд, студентство — це час, за який ти маєш розібратися з внутрішніми сумнівами й обрати свій життєвий шлях. Можна мріяти стати м’ясником, але закінчити філософський факультет і в результаті перетворитися на щасливого освіченого м’ясника, працюючи ним до кінця життя. Зовсім не обов’язково працювати за спеціальністю, здобутою у ВНЗ. Головне — оформити свій внутрішній світ і зрозуміти себе. А зрозуміти себе можна, вивчаючи хоч судову медицину, хоч оленярство.

А як бути з класичним аргументом: держава дає безплатну освіту з метою отримати відповідного фахівця?

— Але ж у реальності молодь вступає до інститутів заради диплома про вищу освіту як такого. А працює за спеціальністю, яка справді подобається. Тим більше що наша вища школа концептуально готувала фахівців широкого профілю, на відміну від американської.

Як вам вдалося стати членом англійського ПЕН-клубу до того, як було опубліковано ваш перший твір?

— Польський товариш надіслав мої рукописи до Кембриджа на кафедру славістики, на Бі-Бі-Сі. Коли я опинився в Лондоні й поцікавився їхньою долею, зустрів професорів-славістів, вони зізналися, що їм дуже сподобалися мої твори, тому вони написали рекомендації до ПЕН-клубу. Там одразу кілька знаменитих письменників захотіли стати моїми secondaries, тобто тими, хто дає рекомендації всередині організації. Це Френсіс Кінг, дружина Гарольда Пінтера і президент ПЕН-клубу Антоніа Фрейзер, Поль Бейлі. Як член ПЕН-клубу я займався захистом свободи слова, допомагаючи письменникам і журналістам, переслідуваним цензурою. З делегацією англійського ПЕН-клубу я побував на війні в Югославії, провівши десять днів на лінії фронту між Боснією та Хорватією, зустрічався з Франьо Туджманом. Мені це було дуже цікаво. Адже я пацифіст. Один із моїх перших творів — пацифістський роман «Улюблена пісня космополіта», який спочатку обізвали антиросійським у Росії, потім — антиукраїнським у нас, а в підсумку я отримав за нього премію Генріха Бьолля в Німеччині. Я себе не порівнюю з Хемінгуеєм, але, як і він, їздив на війну, щоб написати про неї.

Ви колекціонуєте враження?

— Я багато їжджу, зустрічаюся з людьми і веду щоденники. Якщо доторкаюся до якогось предмета, то хочу знати про нього максимум. Це постійний процес самоосвіти. Наприклад, із задоволенням усе життя вивчав би іноземні мови. Остання мова, яку вивчив, — німецька, вона була потрібна для поїздок до Німеччини, Австрії та Швейцарії.

Тобто на всі події життя ви дивитеся озброєним поглядом письменника?

— На своє особисте життя я взагалі не дивлюся письменницьким поглядом. Я розмежовую творчість і життя. А в житті роблю тільки те, що мені цікаво, — не заради літератури і не заради грошей.

Працювали охоронцем в одеській в’язниці теж заради інтересу?

— У військкоматі я був приписаний до служби у військах КДБ, радіоперехоплення, тому що мав диплом перекладача з японської. Мали відправити на Курильські острови, навіть навчався в ДТСААФ — у мене є свідоцтво радиста-розвідника другого розряду й оператора радіолокаційних станцій. Але служити там не хотів. А мати працювала лікарем у шпиталі МВС на Лук’янівці й попросила пацієнта-генерала поміняти в моїй особовій справі рід військ. Так я опинився у внутрішніх військах, мені запропонували служити на вибір у трьох в’язницях: херсонській, миколаївській та одеській. Я вибрав ту, що біля моря.

З великою цікавістю спостерігав за іншим світом: в’язнями, солдатами і прапорщиками-контролерами, які за гроші доставляли зекам листи та горілку. За півтора року служби написав кілька повістей і казок. Проте оскільки особисті враження рідко переношу на папір, перебування у в’язниці у творчості жодним чином не відобразилося. Мистецтво — це змінене життя, у якому реальні деталі за допомогою метафор перетворюються на щось майже неможливе. Двічі намагався писати реалістичні повісті, але так і не закінчив. Не захотів розкривати особисті переживання.

Ви син військового льотчика, звідки пацифізм?

— Я ворог обов’язкової служби в армії. Ніколи не хотів служити і міг би не піти навіть на службу у в’язницю. Я навчився боротися з військкоматом, але втомився від цієї боротьби. Тому що водночас моїм супротивником була редакція у видавництві «Дніпро», де я працював і накрив двох колег на плагіаті. Вони вирішили, що я маю зникнути, і зробили мою роботу нестерпною: навантажували на вихідні, переконували керівництво, що росіянин, який народився у Ленінграді, не може бути редактором перекладів українською, хоча її я знав чудово. Був випусковим редактором багатотиражки Київського політехнічного інституту «За радянського інженера», звідти мене й запросили у Дніпро, бо редакція саме виживала іншу співробітницю.

Чи залишило відбиток на світосприйнятті ваше російське походження?

— Не відчуваю дискомфорту від того, що росіянин і живу в Україні. Бо навчився дивитися на обидві країни з відстані Британії або Норвегії і, здається, бачу об’єктивно, що відбувається, а також різницю між російською та українською ментальністю. Інтерес до Росії залишився. Хоча в мене з тамтешнім істеблішментом виникали конфлікти: бойкотували. Зараз уже все гаразд: другий рік кличуть у журі літературних премій, на виступи.

Ви носій російської ментальності?

— У підсвідомості — можливо. Хоча людина, яка виросла в Києві, швидше володіє малоросійською ментальністю. Поклик крові — це фізіологічний рівень, і його вияв, звісно, є ознакою неосвіченості, яка зазвичай веде до агресії. Ним керуються або недоуки, або професійні націоналісти та шовіністи. Керівник партії «Свобода» Олег Тягнибок взагалі за освітою лікар, але в ньому заговорив поклик крові. Постає запитання: він не лікував москалів та євреїв, підсипав їм отруту? Я поклику крові не чую, мої діти тим більше, адже їхня мати англійка, вони народилися в Англії, а живуть в Україні.

Вам не хотілося залишитися в Англії?

— Я живу там, де мені подобається. І коли їжджу, не придивляюся до країн з погляду зміни місця проживання. В Україні мені психологічно комфортно, мені тут краще, ніж у Росії, Польщі чи Франції. В інших країнах є улюблені міста, вулиці й ресторани, але жити там не хочу.

Ваш головний інструмент — російська мова. Чи не потрібне для його відточування відповідне мовне середовище?

— А що таке чиста мова? Досі немає стандарту української мови, бо його не існує в реальному житті. Літературна російська, та, що в підручниках, також не має стосунку до реальної російської мови. Російська на Білому морі відрізняється більше від московської мови, ніж українська російська. Жива мова, якою ми з вами спілкуємося, є стандартом для цього місця і не може заважати, бо всі слова живі, мають значення й потрапляють у літературу.

Ви ведете таке активне громадське життя, що часто фігуруєте в мас-медіа не як письменник, а як громадський діяч. Чи готові підписатися під тим, що «поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан»?

— Під чужими словами я не підписуюся. Але нічого негожого в пріоритеті громадянства над творчістю не бачу. Якщо всі рухаються у прірву, то тебе поманять за собою. Якщо ти член суспільства, напрямок його руху не може залишати байдужим. Патріотизм — громадянське явище, а не питання національності або походження. Мати і висловлювати громадянську позицію прагматично. Вона визначає, які цінності свого життя ти хочеш захищати.

Персона

Андрій Курков народився в селищі Будогощ Ленінградської області 23 квітня 1961 р.

Освіта: Київський педінститут іноземних мов, заочний Московський університет культури, курси японської мови, міські курси дезінфекторів

Досягнення: 14 книжок для дорослих, 5 для дітей, 20 кіносценаріїв для повнометражних, короткометражних і документальних фільмів. Роман «Пікнік на льоду» став першою книжкою з СНД, що увійшла в десятку європейських бестселерів. Увійшов у трійку найкращих кіносценаристів Європи

Ким би міг стати: журналістом, ботаніком або археологом

Життєве кредо: не вір, не бійся, не проси (правило ГУЛАГу)

Хобі: землеробство, грамофони і патефони, кулінарія, подорожі

Головна подія в житті: власне народження

Найбільше розчарування: українська політика

Остання велика грошова витрата: новий автомобіль

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар