Персона

Лікар Айболить

Яніна КУДЬ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ, Ігоря ЧИКОТКОВА

Гуру педіатрії Євген Комаровський знає, що потрібно зробити для розмноження хороших людей. Його книжки про те, що робити батькам, аби їхні діти не хворіли, розходяться шаленими тиражами

В інтерв’ю Контрактам дитячий лікар Євген Комаровський розповів про те, що:
1) допомагав своїй дружині годувати дітей грудьми
2) українські бабусі — носії порочної ідеології материнства
3) опалювальний сезон призводить до дитячого геноциду
4) українська педіатрія — глухий кут національного масштабу

Лікар Євген Комаровський по праву вважає себе найзнаковішою фігурою національного книговидання. Наклади, якими він видає свої книжки про те, що робити батькам, аби їхні діти не хворіли, українським професійним письменникам навіть не сняться. Проте він не залишає лікарську практику й активно пропагує власну ідеологію щасливого материнства.

Ви часто хворіли в дитинстві?

— Дуже! Усі болячки, які тільки можуть виникнути в дитини, були у мене. Мені ставили гірчичники, парили ніжки... У мене всього цього було хоч греблю гати.

Це якось вплинуло на ваш вибір професії?

— Думаю, ні. Тим більше коли я пішов до школи, то хворіти перестав. Я вже багато писав про те, чому найслабші діти переростають свої хвороби. Насправді вони бояться не кашлю і нежитю, а лікування.

Лікар спілкується з прихильниками онлайн

А на вибір професії, швидше за все, найбільше вплинула моя молодша сестра. Нагодувати й покласти її спати міг тільки старший брат, тобто я.

Завжди вважалося, що педіатр — професія виключно жіноча.

— А медицина взагалі жіноча в нашій країні. І за великим рахунком українська педіатрія у її нинішньому стані — глухий кут національного масштабу. Будь-яка людина, яка свідомо обирає професію дитячого лікаря, розуміє, що не зможе жити на свою зарплату.

А яка в українського педіатра зарплата?

— Наприклад, зарплата дипломованого фахівця, який закінчив медінститут і пішов в інтернатуру, — близько 700 грн. Зарплата моєї дружини, лікаря вищої категорії з 26-річним стажем, становить 1200 грн. Тобто будь-який бодай трохи заповзятливий, честолюбний хлопець, що бажає бути незалежним від своїх батьків,ніколи не піде у дитячі лікарі. Мій син, вельми талановитий хлопчик, якого я міг би зробити чудовим педіатром, не пішов у цю професію. У 17 років він заявив мені: «Тату, я чудово розумію, що якщо стану педіатром, то мінімум до 30 років мене і мою сім’ю утримуватимеш ти. Мене це не влаштовує». І ось тепер я, маючи власну клініку, проводячи безліч консультацій, заробивши собі ім’я, не в змозі знайти двох-трьох молодих людей, яким міг би передати свої знання. Є природний відбір. Молодь іде в стоматологію, гінекологію — туди, де, як прийнято вважати, можна заробити нормальні гроші. У педіатрії їй робити нічого: відповідальність величезна, гроші мізерні.

Чому ж ви пішли на це?

— Ну я пішов на це 32 роки тому. Закінчивши інститут, заробляв аж 135 карбованців! Це було багато, бо я був лікарем відділення реанімації. І цього тоді вистачало, щоб бути незалежним. Через багато що пройшов. Починав санітаром, навчаючись на другому курсі, й дослужився до заввідділу Харківської обласної лікарні.

Крім безпосередньо лікарської практики ви активно займаєтеся просвітительством. Навіщо?

— Чим більше розвивається педіатрія, тим страшнішим стає лікування у нашій країні, особливо амбулаторне. Тому що вижити лікар може, тільки направляючи вас на аналізи й отримуючи відсоток від лабораторії. Або направляючи вас в аптеку, щоб отримати відсоток від фармацевта. При цьому мама дитини хоче від педіатра не розмов, а «золоту пігулку». Вона вважає, що правильно поводитися з дитиною її навчить бабуся. А лікар має виписати ліки й дати лікарняний. Тому найчастіше педіатр жодних інших функцій на себе не бере і саме тому в нашій країні дивовижний крен у бік госпітальної педіатрії. 90% того, що можна лікувати вдома, лікується в лікарнях. Я розробив власну методику амбулаторної педіатрії, яка може бути зручною для лікарів. Тільки вчити нікого.

Ваше бажання навчати батьків — наслідок негативного досвіду спілкування з ними?

— Швидше позитивного. Просто, будучи батьком двох синів, я згадую про їхні дитячі роки як про найщасливіший період свого життя. Ми не знали, що таке безсонні ночі. Ми годували кожного грудьми до року. Саме ми!

Ви теж годували грудьми?

— Я брав участь у цьому процесі. Просто зараз дуже популярна мазохістська теорія годівлі грудьми на вимогу, коли дитина цілодобово висить на маминих грудях. Я ж вважаю, що до неї потрібно й чоловіка іноді прикладати. Поступово я втомлювався пояснювати батькам елементарні речі. Батько одного з моїх пацієнтів виявився видавцем і якось сказав: може, тобі все це написати? Видавши книжку, я відчув певне полегшення. Вручав її батькам і казав: «Проконсультую, коли прочитаєте. Бо тільки тоді ми з вами розмовлятимемо однією мовою».

У книжках ви критикуєте бабусь, для яких, напевно, уже стали ворогом «всесоюзного» значення.

— Зауважте, я критикую неадекватних бабусь. Просто наші бабусі є носіями порочної ідеології материнства. Поясню на прикладі. У центрі Харкова стоїть знаменитий пам’ятник Тарасові Шевченку (скульптурна композиція, яку вінчає фігура Кобзаря. — Прим. ред.). Поруч із поетом стоїть його знаменита Катерина з дитиною на руках — образ матері-героїні, нещасної жінки, у якої в житті немає нічого світлого. У цій традиції в нас десятиліттями виховували дівчаток: ось станеш матір’ю, дізнаєшся, почім фунт лиха. Материнство у нас — подвиг. Це наша національна традиція. А українські бабусі дуже часто є носіями цієї ідеології. Тому багато молодих матерів думають так: народила, тепер почнеться!

Груди болять, спати хочеться, причепуритися ніколи, чоловік почав швендяти наліво, дитина верещить, прийшов дільничний педіатр, розповів, що всі інваліди. Життя втратило сенс! І помітьте, тільки-но з’являється бодай щось, що може полегшити матері життя, бабусі стають стіною й кричать: «Це неприпустимо!».

Це ви про підгузки?

— Типовий приклад. Або про дитяче харчування. Більшість бабусь вам скажуть: ніяких баночок, іди на базар, там усе однозначно екологічно чисте і таке інше. І ось чоловік приходить додому, його зустрічає зомбі, яке не виспалося. Ви можете скільки завгодно говорити, що він теж батько і теж має вставати вночі до дитини. Але це застосовно до західної ментальності. У нашій так буде нескоро. А піде він від неї вже завтра.

Може, туди йому й дорога?

— Може. Але таких батьків 80%!

Ось так ми й підійшли до формування джерел жіночого фемінізму?

— Виходить, так. Але я готовий займатися просвітительством. У мене в найближчих планах видання книжки для молодих батьків. Уже вийшла аудіо-книга «Початок життя», яку цього «гада» потрібно змусити послухати, доки він у пробці стоїть.

Моє завдання — навчити маму не покладати надій на чоловіка. Я стверджую: якщо ви вмієте правильно поводитися з дитиною, чоловіка ви не втратите. Бо мікроклімат у молодій сім’ї на 90% залежить від того, як зміниться поведінка жінки після пологів. Тобто моє завдання — ідеологію подвигу трансформувати в ідеологію щастя. Тоді люди хотітимуть розмножуватися.

Ви, напевно, міркували про те, що навчанням молодих недосвідчених батьків проблему не вирішити. Бо діти, ледве подорослішавши, потрапляють у систему державної дошкільної освіти...

— У цьому й уся проблема! Взимку температура повітря у дитячих садках рідко опускається нижче ніж +25. Хоча за нормами вона має бути +19—+20 у спальні й +20—+22 в гральній кімнаті. Санепідемстанція зобов’язана це контролювати, але не робить цього. Тому тепле сухе повітря в садку вбиває імунітет наших дітей. Саме воно є причиною більшості всіх респіраторних інфекцій, я вже не кажу про тонзиліти, бронхіти, аденоїди.

Чому ми можемо виходити на мітинги, підтримуючи ту чи іншу партію, але не готові обстоювати інтереси наших дітей? Я найближчим часом планую опублікувати статтю «Опалювальний геноцид». Це справді геноцид, і в ньому зацікавлені багато людей. Бо на кожному кроці аптеки, у яких натовп народу. Причому 90% ліків, які цей натовп скуповує, — препарати з недоведеною ефективністю. Фармакологія перетворилася на монстра! Я лікую до 5 тис. дітей на рік протягом 26 років й авторитетно заявляю, що з 10 антибіотиків, які виписують рядові педіатри, 8–9 призначаються необґрунтовано. А тепер уявімо ціну питання! Хочеться поцікавитися: держава оздоровлює націю, збираючи з фармацевтів податок на прибуток?

У своїх книжках ви торкаєтеся теми щеплень. Чому ви так мало пишете про їхні негативні наслідки?

— Почнемо з того, що у світі немає нічого однозначного. Говорячи про вакцинацію, слід враховувати три чинники. По-перше, сам препарат. По-друге, стан здоров’я дитини. По-третє, обставини, за яких вакцина і дитина знаходять одне одного. Зрозуміло, що будь-яке медичне втручання несе в собі елемент ризику. 1–2 особи на рік помирають у кріслі стоматолога від анафілактичного шоку після уколу лідокаїну. Якщо говорити про інцидент у Краматорську, де після щеплень кору і краснухи кілька десятків школярів було госпіталізовано (один із них помер), то найстрашніше в цій історії те, що ніхто не знає, що насправді сталося. Навіть я, лікар, з тієї інформації, яка потрапляла до мене, не зміг розібратися у причинах цього випадку. Так, дітям робили щеплення препаратами, незареєстрованними в Україні. Але після цього людина може відразу померти від анафілактичного шоку або в неї може розвинутися кір або краснуха, які теоретично можуть призвести до смерті. Однак дитина у Краматорську померла не від цього. Від чого? У цьому ж треба розібратися! Але справжні причини замовчуються. Чому б, наприклад, Савікові Шустеру не провести своє шоу на цю тему, замість того щоб раз у раз збирати тих самих клоунів й обговорювати те, що давно всім набридло? Я з усією відповідальністю заявляю, що серед зареєстрованих в Україні вакцин немає жодної небезпечної. Але ми не знаємо, як вони зберігаються. Теоретично в кожній упаковці вакцини має бути спеціальний маркер, що змінює колір при підвищенні температури зберігання. Чи можна цей процес контролювати у масштабах країни? Навряд чи. Проте можу сказати, що в моїх пацієнтів ускладнень після щеплень немає. Просто щеплення потрібно робити тоді, коли дитина здорова, а не коли настав час зробити відповідний запис у медичній картці.

Ще одна дуже популярна тема, пов’язана з дітьми, — методики раннього розвитку. Чому ви ставитеся до них скептично?

— На мою думку, якщо вже братися за цю справу, то реалізовувати її потрібно в національному масштабі. Водночас усі ми чудово розуміємо, що людське щастя не визначається рівнем інтелекту. Крім того, дуже часто інтелект заважає дитині адаптуватися в сірій масі. Адже ніхто не замислюється, як почуватиметься рано розвинене маля в середовищі «ранньовідсталих» однолітків.

Утім, я завжди вкрай скептично ставлюся до педагогів, які починають розповідати лікарям, як і що лікувати. Тому лікареві не годиться вдавати розумника щодо педагогічних методик. Однак я не вітаю методики раннього розвитку. Це моя власна думка, до якої необов’язково прислухатися.

На що ви розраховували, починаючи письменницьку ка-р’єру?

— Моя перша книжка була монографією. У ній я на 400 сторінках розповів про лікування однієї з найвідоміших дитячих хвороб: псевдокрупу. Завдяки цій роботі я став кандидатом медичних наук без дисертації. Видати її допомогли батьки моїх маленьких пацієнтів. Через три роки, у 1996-му, вийшла моя перша популярна книжка «Початок життя вашої дитини». Її продали відразу накладом 50 тис. примірників. Це був шалений успіх. Мабуть, будь-яка людина, яка почала писати, іноді замислюється, чи має вона на це моральне право. Але після того як на мене обрушився шквал читацьких листів, по 10–15 на день, мої сумніви розвіялися. На кожен лист я відповідав. Звісно, коли обсяг щоденної кореспонденції перевалив за 50 листів на день, це було важко. Але 1999 року в мене з’явився сайт в інтернеті, і моє спілкування з читачами стало онлайновим. Моя друга книжка «Здоров’я дитини і здоровий глузд її родичів» уже протягом кількох років перебуває в лідерах продажу в багатьох книжкових мережах. При тому, що жоден художній бестселер не залишається лідером продажу більш ніж кілька місяців. Просто художній твір ви прочитаєте і поставите на полицю. А книжкою «Здоров’я дитини...» доводиться користуватися постійно. Тільки цього року в Росії та Україні було продано 100 тис. примірників.

Які ви використовуєте інструменти її просування?

— Просування в Україні — окрема тема. Наведу дуже показовий приклад. Навесні цього року я презентував у Києві книжку «ОРЗ» (дуже нею пишаюся) в межах Міжнародної дитячої виставки. На презентації було багато матерів, батьків і лікарів, але не було жодного журналіста. А ввечері побачив по «5 каналу» докладний репортаж про те, як знаменитий український філолог Леся Ставицька видала монографію про долю української лайки, про те, що ми маємо використовувати свою, автентичну ненормативну лексику. Адже в українській мові так багато чудових матюків! Через кілька днів у своєму блозі я розмістив есе «Про національні пріоритети» і розповів, що книжки про долю української лайки цікавлять наше телебачення набагато більше, ніж про те, як зберегти здоров’я українських дітей. Буквально наступного дня отримую від «5 каналу» листа, мовляв, будемо дуже раді бачити вас у нашій студії, для чого перекажіть 12 тис. грн без урахування ПДВ на такий-то рахунок. Це при тому, що двічі на місяць я беру участь у передачі «Наше все» на російському НТВ. Абсолютно безплатно.

Чому ви вирішили видавати книжки самостійно?

— Жодне видавництво не робитиме книжок так, як хочу я. Для видавців мої побажання — зайві вкладення, вони хочуть усе зробити якнайдешевше. У результаті виходять книжки, за які мені соромно: поганий папір, ніхто не хоче витрачатися на нормальних художників тощо. Моє видавництво випускає книжки на принципово іншому рівні поліграфії, їх приємно тримати в руках. Взагалі я дозрів для того, щоб писати романи. Але попри свою видавничу та літературну діяльність, і далі проводжу консультації і щодня приймаю близько десяти осіб.

Із чим найчастіше звертаються?

— У кожному третьому випадку до мене приводять здорову дитину, батьки якої абсолютно впевнені, що більшого інваліда, ніж їхній нащадок, просто не існує. Дуже популярно лікувати «погані аналізи». У дитини знайшли стафілокок. Жах! І ти намагатимешся пояснити мамі, що стафілококи є в 80% населення земної кулі, але вона все одно не зрозуміє, що ці стафілококи забезпечують існування десятків лабораторій, які роблять аналіз калу на дисбактеріоз, виробників усіляких бактеринів тощо.

Мені додає оптимізму пошта. Надходить величезна кількість листів від прекрасних, світлих, інтелігентних людей. Тому віднедавна я видаю книжки під гаслом «Хороші люди повинні розмножуватися!».

Досьє

Євген Комаровський народився у Харкові 15 жовтня 1960 р.

Освіта: педіатричний факультет Харківського медичного інституту

Досягнення: два сини, власні клініка і видавництво, сім книжок, популярний сайт

Хобі: риболовля, фотографія, читання

Життєве кредо: достукатися до здорового глузду

Ігнорує: думку натовпу

Остання велика покупка: 25 тонн шикарного шведського паперу для видання книжок

Остання прочитана книжка: «Усе про життя» Михайла Веллера

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар