Колонка редактора

Без пафосу

Сергій ІВАНОВ, шеф-редактор

У місті, де я виріс, вивішена вранці білизна надвечір просотувалася вугільним пилом. Раз на місяць вулицею Леніна відвозили загиблих шахтарів.

Після батька залишилися ордени Шахтарської Слави та орден Знак Пошани.

Аналізувати — нудне заняття, особливо коли країна є одним великим прекрасним серцем. Без голови.

Гліб Павловський, яким в Україні вже лякають дітей, — між іншим, людина з ідеями, хитромудрий практик розбудови громадянського суспільства в Росії.

Я його уважно слухав. Але залишилося незрозумілим, чому первинним осередком громадянського суспільства в Україні має бути організоване злочинне угруповання. Мета не виправдовує засобу.

Очевидно, що країна відмовила не «донецькому», не «індустріальному». Країна не прийняла рецидивіста й не пробачила наруги над собою.

Чому правляча «еліта» зробила такий жахливий (непрофесійний) вибір?

Тому що розмовляти з журналістами на зразок Піховшика з «1+1» клінічно небезпечно. На їхньому тлі починаєш здаватися собі справжнім президентом. Ми на десятиріччя залишили владу милуватися собою, дозволили їй упевнитися, що повноваження в країні назавжди розподіляються міжсобойчиком.

Гострозоре п’яненьке око розглянуло всередині нас незалежних людей, прозору барикаду, не з каменів, а з душ. Ми самі цього не бачили. Спасибі вам за це, Леоніде Даниловичу! Тепер, коли ми говоритимемо: «Слава героям!», знатимемо, що це — про нас. Не видно влади, гідної цього народу.

Так, слава новому українському народові й українській молоді! Іноді люди видихають кисень — таке буває. Заковтують гар і кіптяву кучмівського правління і у двісті тисяч легенів, мов дерева, видихають кисень, яким ми користуватимемося дуже довго, поки не настане час протигазів і кисневих подушок.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар