Історії

Тінь століть

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Оминаючи митницю

Контрабандний промисел, як і багато інших новацій, поширився на наших теренах із часів Петра I. Цар Петро, як відомо, активно розвивав вітчизняну промисловість. Але на ранній стадії свого становлення вона не могла скласти конкуренції давно налагодженій промисловості європейських країн. І самодержцю довелося захистити її за допомогою протекціонізму: в 1724 році він ввів у дію митний тариф з надзвичайно високими ставками на імпорт.

Нікому не хотілося викладати за ввезення товару суму, що сягала 75% його купівельної вартості. І багато хто зайнявся таємною торгівлею, оминаючи митницю. У відповідь закони проти контрабанди зробили більш жорсткими. Втім, організована боротьба з незаконними перевезеннями досить довго ускладнювалася частими війнами, які вела Російська імперія, а також довжиною і хиткістю її кордонів. Особливо привабливими для тіньового ввезення були тканини й прикраси для російських модниць, які можна було дешево купити в Європі.

Через сто років після Петра міністр фінансів Єгор Канкрін знову значно підвищив митні ставки. Як наслідок, надходження до скарбниці від ввезення товарів підвищилися майже втричі. Але для цього з ініціативи того ж Єгора Канкріна почала активно діяти особлива митна варта для боротьби з контрабандою. Щоб полегшити їй завдання, цар Микола I навіть розпорядився вирубати 50 верст лісу у прикордонній смузі.

Втім, спритні й заповзятливі представники контрабандного бізнесу постійно вигадували нові способи досягнення своєї мети. Найефектніші їхні «подвиги», що відбувалися найчастіше на західному кордоні імперії, зокрема й на території нинішньої України, стали навіть надбанням художньої літератури. Ще за пушкінських часів відомий Фадей Булгарін у своєму романі «Іван Вижигін» вивів такого собі Мовшу, який перевіз через кордон цілий обоз бочок. Обоз зупинили козаки-прикордонники. «Що везете? Контрабанду?» — запитав чиновник, який під’їхав разом з козаками. «Що ви, як можна?! Ми перевозимо лише дьоготь і поташ». — «Авжеж!» — і чиновник почав простукувати бочки, протикати їх гострим зондом, оглядати вози зусібіч. Нарешті він з досадою вигукнув: «Нічого немає! Ідіть до біса». Мовша поспішив відвести свій обоз подалі, а там витяг чималу кількість мережив, батисту, шовку й біжутерії. Все це було прикріплено до днищ бочок, середина яких і справді була заповнена дьогтем і поташем.

Ще більш відомі читачам митні оборудки Павла Івановича Чичикова — героя безсмертних «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Це за його небезкорисливого сприяння відбулася легендарна історія «подорожі іспанських баранів, які, здійснивши перехід через кордон у подвійних кожушках, пронесли під ними на мільйон брабантських мережив». Утім, величезна нажива не пішла Чичикову на користь. Щойно його зносини з контрабандистами стали явними, чиновник-махінатор потрапив під суд і втратив свої статки.

До початку ХХ століття прикордонний контроль над західними рубежами держави усталився (цьому сприяла, до слова, політична обстановка: ще прискіпливіше, ніж безмитні товари, варта вишукувала недозволені брошури й газети революційного змісту). І все ж таки в міцному, здавалося б, мурі відшукалася лазівка. Широкої популярності набула морська контрабанда. Центром її була, звісно ж, Одеса.

Ось як описував Ісаак Бабель найбуденніший випадок такого штибу в оповіданні «Любка Козак». До підприємниці Любки Шнейвейс завітали гості з англійського судна «Плутарх»: «Містер Троттіберн був старшим механіком на «Плутарху». Він привіз із собою до Любки двох матросів. Один із матросів був англійцем, другий був малайцем. Усі втрьох вони витягли у двір контрабанду, привезену з Порт-Саїда... Містер Троттіберн розгорнув свої товари. Він вийняв з тюка сигари й тонкі шовки, кокаїн і напилки, необандеролений тютюн зі штату Віргінія й чорне вино, куплене на острові Хіос».

На початку 1920-х років, на світанку НЕП, контрабандисти, як і раніше, активно здійснювали свої оборудки в Одесі. Поет Едуард Багрицький навіть написав вірша «Контрабандисти», витриманого в дусі романтизму:

По рыбам, по звездам

Проносит шаланду:

Три грека в Одессу

Везут контрабанду.

На правом борту,

Что над пропастью вырос:

Янаки, Ставраки,

Папа Сатырос.

А ветер как гикнет,

Как мимо просвищет,

Как двинет барашком

Под звонкое днище,

Чтоб гвозди звенели,

Чтоб мачта гудела:

«Доброе дело! Хорошее дело!»

Чтоб звезды обрызгали

Груду наживы:

Коньяк, чулки

И презервативы...

Ай, греческий парус!

Ай, Черное море!

Ай, Черное море!..

Вор на воре!

Але в цьому ж вірші фігурують і три прикордонники на моторному баркасі з наганами в руках. Вони не церемонилися з порушниками. Морська контрабанда ставала чимдалі небезпечнішою. Тож одеським підпільним ділкам довелося налагодити виробниц-тво власної, так би мовити, контрафактної контрабанди. Саме тоді виголосив свою крилату фразу Остап Бендер у «12 стільцях»: «Усю контрабанду роблять в Одесі, на Малій Арнаутській вулиці».

Незаконне питво

Царська політика регулювання збуту спиртних напоїв багато в чому визначалася політичною кон’юнктурою і потребами скарбниці. Якщо в держбюджеті був дефіцит, котрий було потрібно терміново покрити, то не раз вводили винний відкуп, тобто надання ліцензій на торгівлю «гарячим вином» або «хлібним вином» (аналог горілки) приватним особам. Це давало можливість одразу нахапати якнайбільше відкупних платежів. Якщо ж ситуація дозволяла будувати далекосяжні плани, то уряд розпочинав реформи. Останні були необхідні з урахуванням втрати в більшості населення культури пиття. З відкупною системою така культура була просто несумісна. Відомі навіть випадки, коли селяни, які не бажали затуманювати голови зеленим змієм, разом із сільською інтелігенцією (вчителями, лікарями, священиками) створювали об’єднання для боротьби за тверезість, аж до урочистої клятви в цілковитій відмові від горілки. Але уряд повів з такими товариствами непримиренну боротьбу. Було заявлено, що «повну заборону гарячого вина за допомогою сильно діючих на розум простого народу релігійних погроз і клятвених обіцянок не слід допускати, як противну не лише загальному поняттю про користь помірного вживання вина, а й тим постановам, на підставі яких уряд віддав питні збори у відкупне утримання».

По суті, для простого народу не мало особливого значення, споює його відкупник, який заплатив за свою монополію, чи його конкурент — порушник закону. І ті й інші, полюючи за баришами, готові були зняти зі своїх клієнтів останню сорочку. Але в загальноприйнятій термінології з’явилися два різні поняття від кореня «корчма». Корчмарити — означало утримувати дозволену законом корчму. Корчемничати, займатися корчемництвом — означало промишляти спиртними напоями з порушенням правил.

Епоха реформ Олександра II змінила становище. Як альтернативу відкупам у 1863 році в імперії ввели акцизну систему. Це означало, що тепер влада стягувала основні платежі не з торговців, а з виробників спиртного. За кожне цебро викуреного алкоголю ті платили певну суму акцизного збору, залежно від градусності. А продаж питва оголосили вільним промислом, яким міг зайнятися будь-який охочий, сплативши патентний збір (його максимальний розмір становив 900 карбованців на рік).

Таким способом влада, мабуть, прагнула спростити собі завдання боротьби з корчемництвом. Адже контролювати виробників великих партій спирту або горілки було простіше, ніж перевіряти всі торговельні точки. Але й ця система не захистила скарбницю від зловживань. З одного боку, самі виробники охоче пускали наліво надлишковий продукт, за який не платили акциз. З іншого боку — на ринку з’являлася контрафактна горілка з фальшивими акцизними марками. Міністерство фінансів тримало в кожній губернії й у спеціально призначених округах штат акцизних чиновників, які вели боротьбу проти незаконного питва, однак особливих успіхів це не мало. А головне — акцизна система повністю розв’язала руки розповсюджувачам алкоголю, тож населення стрімко спивалося.

Тож, починаючи з 1895 року, з ініціативи міністра фінансів Сергія Вітте почалося введення державної винної монополії — як на виготовлення, так і на збут міцних напоїв. Міністр прагнув при цьому, щоб частина знову отриманих доходів від горілки була виділена на систему заходів щодо пропаганди помірного пиття. Така система справді була створена у вигляді мережі попечительств за народну тверезість. Утім, захоплення «п’яними грошима» все одно виявлялося сильнішим, і алкогольні надходження до скарбниці сягали астрономічних сум, становлячи до чверті всієї дохідної частини бюджету країни.

Слід сказати, що горілка в «монопольках» (як називали заклади з її реалізації) була якісною, ціна на неї — порівняно невисокою, тому виробництво «лівого» алкоголю стало вже не надто вигідним. Хіба що в сільській глибинці традиційно гнали самогон, але при цьому ризикували: за самогоноваріння вже тоді закон передбачав суворе покарання. Кількість акцизних чиновників не зменшувалася: лише в Києві сто років тому їх нараховувалося 60 осіб.

Під час Першої світової війни держава вирішила відмовитися від «п’яних грошей», оголосивши повсюдно сухий закон. Мало хто насмілювався в цій обстановці промишляти незаконним виробництвом спиртного: відповісти довелося б за законами воєнного часу. Натомість до зловживань долучилися... медики. Деякі лікарі за хабар давали довідку, що пацієнт потребує дози алкоголю в лікувальних цілях!

Не райськими яблучками

У Російській імперії проституцію досить довго не визнавали узаконеною професією, хоча б уже тому, що явний блуд ніяк не в’язався з офіційною православною ідеологією. «Срамні дівки» вважалися складовою кримінального світу.

Хоч як парадоксально, це становище змінилося за царя Миколи I — активного ревнителя православ’я. Звісно, не від хорошого життя. Проблема полягала в тому, що непідконтрольна владі проституція призводила до ланцюгової реакції венеричних захворювань. Для боротьби зі страшною заразою було визнано припустимим ввести «терпимість» до гріховного промислу. І в травні 1844 року міністр внутрішніх справ Лев Перовський затвердив «Правила публічним жінкам» і «Правила власницям борделів». Основний зміст цих правил полягав у регламентації норм гігієни та регулярних медичних оглядів. А на відкриття будинку розпусти належало отримати дозвіл поліції.

Таким чином, над найдавнішою професією спорудили поліцейський «дах». Однак частина жриць кохання продовжувала робити свою нехитру справу поза стінами публічних будинків, під опікою сутенерів або на власний страх і ризик. Можливо, спочатку це здавалося привабливим, адже «офіційна» повія віддавала господарці щонайменше дві третини свого заробітку, що не перевищував кількох карбованців за «сеанс». Але фактично такий промисел не приносив особливих дивідендів: вуличні путани були беззахисними перед будь-яким пройдисвітом, та ще постійно боялися поліції.

«Укладенням про покарання» — кримінальним кодексом імперії — переслідувалося й «притоноутримання». По суті, йшлося про той самий будинок розпусти, тільки влаштований в обхід офіційного дозволу, під благопристойною вивіскою салону або ательє. Щоправда, навіть отримавши про такий заклад достовірну інформацію, органи правопорядку не завжди поспішали його ліквідувати: клієнтами «ательє» найчастіше бували багатії, тож власники не скупилися на подарунки поліції.

Особливо великі обороти мав бізнес, пов’язаний із залученням дівчат до проституції й вивозом їх за кордон. Ділки, які займалися цими справами, зазвичай поводилися зухвало й навіть нахабно, оскільки мали зв’язки серед любителів «полунички» у верхах суспільства. Одного з них, на ім’я Семен Горизонт, колоритно зобразив Олександр Купрін у повісті «Яма», написаній, як відомо, на київському матеріалі: «Він був одним із найголовніших спекулянтів жіночим тілом на всьому півдні Росії. Він мав справи з Константинополем й Аргентиною, він переправляв цілими партіями дівчат з будинків розпусти Одеси до Києва, київських перевозив до Харкова, а харківських — в Одесу». Про величезну для тих часів прибутковість такого підприємництва можна судити за захопленою розповіддю Горизонта про одного з його «колег», пана Шепшеровича: «Уявіть собі, що торік зробив Шепшерович! Він відвіз в Аргентину тридцять жінок з Ковно, Вільно, Житомира. Кожну з них він продав по тисячі карбованців, разом — тридцять тисяч! Ви думаєте, на цьому Шепшерович заспокоївся? На ці гроші, щоб оплатити собі витрати на пароплав, він купив кількох негритянок і розіпхав їх у Москву, Петербург, Київ, Одесу й у Харків».

Проте іноді торговці живим товаром все ж таки потрапляли до рук поліції, опинялися за ґратами. Ставлення до їхнього ремесла в суспільстві, незважаючи на високі доходи, було настільки негативним, що доводилося маскуватися, говорити про джерела прибутків натяками. Так, як робив це персонаж новели Шолом-Алейхема «Людина з Буенос-Айреса», розмовляючи з наївним попутником: «Хочете знати, хто я такий? Я всього лише постачальник товару або, як у вас це називається, підрядник. Я всьому світу поставляю товар, той товарець, якщо розумієте, про який усі знають, та мовчать. А чому? Світ надто розумний, а люди лицемірні...» І коли співбесідник наприкінці розмови прямо запитує: «Чим все ж таки ви торгуєте?», у відповідь звучить сміх: «Чим я торгую? Ха-ха! Тільки не райськими яблучками, мій друже, не райськими яблучками я торгую!»

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар