Архіваріус

Смерть олігарха

Наталія Гамоля

Чекаючи, поки висохне чорнило, поважний пан років 60-70 прискіпливим поглядом ще раз перечитав листа — чи нічого не забув сказати.

Олексій Кирилович Алчевський був удостоєний Золотої медалі на Станіславській стрічці, що дарувало і титул дворянина

Конверт зі згорнутим учетверо аркушем упевнено віддав поштареві, вийшов з поштамту Варшавського вокзалу (в Петербурзі) й попрямував на перон. Наступного ранку, 8 травня 1901 року, петербурзькі газетярі продавали за копійку сенсацію: «Мільйонер кинувся під поїзд!» У поліцейському відділку перевіряли версії навмисного вбивства й можливого самогубства Олексія Кириловича Алчевського, дворянина, купця першої гільдії, власника Торгового і Земельного банків у Харкові, головного акціонера Донецько-Юріївського та Олексіївського гірничопромислових товариств, голови Харківського біржового комітету, батька шести дітей.

Ревізори підраховували статки нагло померлого — виявилося, що мільйонер нажив майна лише на 150 тисяч і залишив по собі 19 мільйонів боргів! Акули бізнесу з Петербурга обмізковували комбінації можливого порятунку великої фінансової імперії купця-підприємця, що насправді лише нерухомості залишив на п’ять мільйонів.

Майбутній харківський мільйонер народився 1835 року в провінційному місті Суми Харківської губернії. Його батька, Кирила Алчевського, купця-бакалійника,

в Сумах знали і поважали — багато років він був титарем (старостою) Покровської церкви. Своєму сину він дав належне виховання і навчив поводитися з грішми, з дитинства долучаючи його до купецького ремесла. Науки ж Олексій вивчав у Сумському реальному училищі.

У 1850-х він переїхав до Харкова. Губернська столиця полонила хлопця розмахом торгівлі на ярмарках, куди батько завжди брав і сина. Треба було подбати про власну справу, адже на той час Олексій вже був одружений з Христиною Журавльовою.

Христина Данилівна (1841-1920) народилася на Чернігівщині, в містечку Борзна. До речі, доводилась онукою Господарю Молдавії. Наукам і манерам її навчила мама, Аннета Вубч, вихованка Смоленського інституту, хоча батько за фахом був учителем. Коли Журавльови переїхали до Курська, Христина була активісткою молодіжного гуртка, під псевдонімом Українка писала до журналу «Колокол». В одному з випусків її вірші прочитав прогресивно налаштований юний Олексій Алчевський. Згодом вони познайомилися, довго писали один одному ніжні листи й одружились. «Я вийшла заміж за сущого українця», — говорила Христина Данилівна.

Молодим подружжям швидко зацікавилася харківська поліція. Щойно Алчевські з’явилися у Харкові, як одразу організувався гурток «Громади» — організації, що в малоросійських містах відкривала українські недільні школи, видавала українські книги, журнали, сприяла дослідникам української історії й етнографії. Христина Данилівна відразу знайшла себе у великому місті — організувала товариство поширення грамотності. Її ідею підтримали чоловік і його брат, який організував подібне товариство в Сумах. А кошти на благородну справу Олексій Алчевський заробляв торгівлею. Попервах було сутужно — довелося позичити грошей, щоб відкрити власну крамницю, в якій продавали чай — товар заморський, дорогий. Та згодом все налагодилося.

На відміну від батька Олексій Алчевський сміливо вкладав капітали в більш ризиковані, ніж бакалійна торгівля, справи. Нові реформи Бунге у 1860-х, що сприяли розвитку вітчизняного підприємництва, провокували молодого сміливого купця на різні фінансові експерименти. Їх результатом стало Товариство взаємного кредиту, а 1868 року — Банк комерційного кредиту, перше в імперії приватне акціонерне підприємство. Свого великого капіталу Олексій Алчевський не мав, зате йому не бракувало організаторських здібностей і практицизму.

Через три роки він, уже купець Першої Харківської гільдії, став засновником і головою правління ще одного банку в Харкові — Земельного. Проект його уставу Алчевський розробляв разом з професором-економістом І. В. Вернадським за зразком уставу Земського банку Херсонської губернії в Одесі. Саме Харківський Земельний банк, що видавав позики під заставу нерухомого майна у Харківській, Полтавській, Катеринославській, Курській та Воронезькій губерніях, фінансисти тих років визнавали найкращим в усій імперії. Для лихварів це був справжній удар.

Тут надавали порівняно недорогі кредити землевласникам в уїздах і домовласникам у містах — позичальник мав сплачувати на рік 6% росту, 1,5% на користь банку й від 0,5 до 3% на погашення залежно від терміну кредиту. Незабаром Земельний банк Алчевського вже мав велику мережу агентів в інших містах. У Сумах інтереси банку представляв брат Олексія Кириловича Микола.

Справи Алчевських просувалися непогано. Христина Данилівна виховувала вже двох синів і доньку і водночас намагалася організувати недільну школу для жінок з бідних родин. Олексій Кирилович вже був помітною фігурою в бізнес-колах імперії. Завдяки банківському бізнесу він став землевласником — скуповував ділянки землі на Донеччині.

З особистим титулом

Ставши повним розпорядником обох банків, Олексій Алчевський на свій страх і ризик вирішив інвестувати у промисловість, що набирала обертів. Тим більше що з-під носу вітчизняних підприємців капітали з надр Донецьких і Луганських степів перетікали до кишень французів, англійців, німців, бельгійців, що відкривали в регіоні копальні, шахти, будували заводи.

Гроші для купця-банкіра, хоч як дивно, не були самоціллю. 1875 року, знайшовши партнера — підприємця І. Іловайського, Олексій Кирилович об’єднав дев’ять копалень з коксовими фабриками й залізничними гілками в Олексіївське гірничопромислове товариство. Основний капітал становив п’ять мільйонів, а загалом партнери мали майже 16 мільйонів капіталу і 14% дивідендів. Руда, вапняк, вугілля, кокс приносили по кілька мільйонів прибутку. Лише вугілля збагачувало акціонерів на півтора мільйона щороку. А чай, торгівлю яким Алчевський не полишав, на початку 1890-х приносив купцеві лише 110-130 тисяч рублів прибутку на рік.

Тепер Олексій Кирилович Алчевський був не просто купцем Першої гільдії, банкіром, а ще й підприємцем-промисловцем. Олексіївське товариство у 1900-му було третє в імперії — видобуло майже 45 тисяч пудів чорного золота. У 1890-х Алчевський збудував металургійний завод в Юріївці. Перш ніж виросли найсучасніші на ті часи сталеплавильні цехи, доменні й мартенівські печі (завод працював з повним металургійним циклом), біля залізничної станції Юріївка з’явилося робоче містечко. Для найманих робітників — бараки, для інженерів — цегляні двоповерхові будиночки на чотири родини. Лікарня на 75 місць і школа — безплатні.

Ініціатором створення недільних шкіл і для дорослих, і для дітей практично в усіх робочих поселеннях, де створював виробництва Олексій Алчевський, була його дружина. А в Харкові він збудував спеціальне приміщення для жіночої недільної школи, яку відкрила Христина Данилівна. Обізнана в мистецтві, літературі, багатьох дисциплінах, вона з легкістю витримала іспит на право керувати жіночою недільною школою, що пропрацювала майже п’ятдесят років.

Коли вийшов циркуляр Валуєва про заборону навчати українською мовою, 50 учениць отримували уроки вдома в Алчевських. Українську школу для дітей селян побудував Олексій Кирилович в Олексіївці на Донеччині. В рідних Сумах відкрив недільну жіночу школу й міську публічну бібліотеку, де був і кабінет для читання (читальний зал).

На пожертви Олексія Алчевського в Харкові відкрили комерційне училище та сільськогосподарський інститут, гірниче училище в Катеринославі. У своїй садибі в Мироносицькому провулку в Харкові Олексій Кирилович впорядкував скверик, де 1898 року встановив погруддя Тараса Шевченка, на той час перший в імперії пам’ятник поету. Це мав бути подарунок місту. Алчевський-філантроп був жалуваний особистим титулом дворянина і нагороджений Золотою медаллю зі Станіславською стрічкою — почесною відзнакою добродіїв у Російській імперії.

Маневри інтегратора

Попри гоноровитість, протистояти франко-бельгійській бізнес-експансії самому Олексію Алчевському було не під силу. 1897 року він ініціює створення двох потужних структур — Французького Південного гірничопромислового товариства з п’ятимільйонним установчим капіталом і фінансово-промислової групи «Російський Провіданс» з капіталом у шість з половиною мільйонів спільно з Бельгійським товариством.

Виключно вітчизняним підприємством, до якого Олексій Кирилович принципово не залучав іноземного капіталу, залишалося створене 1895 року Донецько-Юріївське металургійне товариство (ДЮМТ) з основним капіталом у п’ять мільйонів рублів. Іноземні експерти лише дивувались, як без підтримки держави Алчевському вдавалося утримувати перші позиції на ринку. Секрет успіху був відомий лише йому самому — на кону був увесь наявний капітал.

Під заставу акцій банків і всіх гірничих товариств Олексій Кирилович сміливо брав кредити у Державному, Волзько-Камському, Петербурзькому облікових і Паризько-Нідерландському банках. Кожна нова тисяча прибутку знову йшла у справу. Такі фінансові ризики мали виправдати себе з часом. Олексій Кирилович особисто на промислових виставках вибирав для своїх підприємств найкраще обладнання.

Усі його рішення підтримувала і Христина Данилівна, яка разом з ним часто бувала за кордоном. Про неї писала тодішня преса як про організатора народної освіти — свої педагогічні ідеї поширення грамотності вона пропагувала на виставках у Парижі, Чикаго, Антверпені, Брюсселі, була автором українських посібників «Книга для дорослих», «Що читати народу».

І, як і її чоловік, мала професійні титули — була віце-президентом Міжнародної ліги освіти, почесним членом багатьох російських і зарубіжних освітніх товариств. Не мовчали російські, бельгійські, французькі, американські газети й про успіхи Олексія Кириловича. Ще в 1870-их роках шахти, домни і мартени Алчевського видавали на-гора три-чотири мільйони рублів. Через двадцять років ця сума збільшилася рівно в десять разів, а власність Олексія Кириловича ревізори оцінювали у дванадцять мільйонів.

Алчевському, як і іншим вітчизняним промисловцям, доводилося не просто лобіювати, а боротися за свої інтереси. Єдиним способом, до якого вдавався Олексій Кирилович, була участь у з’їздах гірничих промисловців Півдня Росії. Проштовхнутися до царського двору, підтримку якого мали акули гірничопромислового бізнесу, будь-якою ціною отримати держзамовлення для своїх заводів він не намагався. Однак у квітні 1901 року довелось вирушити до Петербурга з чолобитною.

Без протекцій

Фінансово-економічна криза навесні 1901-го вдарила по кишенях не лише Ротшильда і Рокфелера. Обидва харківські банки Алчевського опинилися на межі банкрутства. Промисловець Алчевський заборгував вісім з половиною мільйонів банкіру Алчевському, до того ж ще п’ять мільйонів становив борг Торгового банку перед Земельним.

Тепер Олексій Кирилович був у лещатах кредиторів. Про чутки, що невідомо звідки ширились у вищих колах, — ніби Алчевський так заплутався у власних аферах, що став банкрутом, — Олексій Кирилович не знав. Та й не до того було, треба було шукати вихід. Врятувати міг лише кредит від уряду. Тоді волею царя і протекцією міністра фінансів було врятовано не один завод в імперії.

Однак Олексій Алчевський довго не наважувався просити. У квітні 1901-го разом з ним до столиці вирушив син Григорій. До міністра фінансів С. Вітте голова Харківського біржового комітету, голова правління двох банків, почесний член Харківського добродійного товариства, засновник двох товариств взаємного кредитування, комерц-радник Олексій Кирилович Алчевський йшов з кількома пропозиціями. Він просив урядове замовлення для своїх металургійних підприємств.

Хоча б на три мільйони рублів. У якості його виконання годі й сумніватися — на Варшавському вокзалі в Петербурзі укладено рейки, виплавлені на заводі в Юріївці. Просив у Міністерства фінансів дозволу на випуск облігацій під заставу свого майна на вісім мільйонів рублів — це врятувало б банки.

І нарешті, не менш комерційно вигідний варіант — розмістити на пільгових умовах для Росії державні облігації на європейському ринку, наприклад у банках Бельгії, в обмін на держзамовлення для підприємств Алчевського. У відповідь — категорична відмова С. Вітте. На пропозицію бельгійців продати їм десять тисяч акцій за двадцять мільйонів рублів (номінальна вартість акції тоді становила лише 500 рублів) Олексій Алчевський не пристав.

Провівши кілька тижнів у Петербурзі і так і не знайшовши виходу, Олексій Кирилович мусив повертатися до Харкова. З поштамту вокзалу він відправив листа службовцю Земельного банку, в якому давав вказівки щодо подальшої діяльності банку. І просив прощення. Просив передати ці останні слова дружині й дітям.

На пероні людей було чимало, тож на поважного чоловіка років шістдесяти мало хто звернув увагу. Перехрестившись, він зробив останній крок.

За кілька хвилин на вокзалі розшукували Григорія Алчевського, сина Олексія Кириловича. Протиснувшись крізь натовп, Григорій побачив батька — без ніг, спливаючого кров’ю.

Честь філантропа

Шляхи, якими прибували на Варшавський вокзал в Петербурзі, були викладені рейками заводу ДЮМТ

Через кілька днів — одразу після трагічної загибелі Олексія Алчевського на Варшавському вокзалі в Петербурзі — Міністерство фінансів і сам С. Вітте погодилися виділити кошти на підтримку банків Алчевського. І Державний банк видав кредит у шість мільйонів рублів. Тепер у Харківського Земельного банку були нові господарі — брати Рябушинські з Москви, а Харківський торговий банк оголосили банкрутом.

Російський Провіданс і ДЮМТ передали в адміністративне управління. Завдяки кредиту Держбанку й розстрочці на половину боргу, на яку погодилися кредитори, вистояло Олексіївське підприємство, власниками якого стали промисловці Мухін і Костилєв, Волзько-Камський і Петербурзький залікові банки. Зі збитками, втративши будь-яку кредитну спроможність на ринку, воно працювало понад п’яти років — справу батька намагався продовжувати син Дмитро, якому дісталося лише 20 акцій підприємства.

Щойно поховали Олексія Кириловича, промисловці краю подали прошеніє до Сумської Думи про перейменування станції Юріївка на Алчевське. «Питання це не винесено на обговорювання Думи, так як нема наявності свідчень о діяльності Алчевського», — записано в протоколі засідання Сумської Думи від 30 травня 1901 року. Через два роки в суді адвокату, найнятому харківськими промисловцями, вдалося відстояти чесність і благородність Олексія Алчевського. Зібрані докази не залишали сумнівів: чутки про махінації Алчевського, які нібито привели його до банкрутства, — не що інше як наклеп, вигадки Рябушинських, які давали хабарі навіть суддям. 1907 року уряд ухвалив рішення перейменувати Юріївку на Алчевське.

Редакція вдячна за допомогу в підготовці матеріалу Музею історії міста Алчевська

---

Христина Алчевська, молодша донька Олексія Кириловича, в енциклопедіях значиться як видатна поетеса і педагог. У родині була улюбленицею

Наступники

«Не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк»

Справу батька продовжував старший син Дмитро (1866-1920), ставши акціонером Олексіївського товариства. Він був кандидатом природничих наук, хоча, як і брати, мав і музичні здібності — грав на віолончелі та гітарі. 1920 року його розстріляли в Криму більшовики.

Григорій Олексійович (1866-1920) став композитором, викладав вокал. На початку ХХ століття були популярними його романси «Безмежнеє поле», «Душа — се конвалія ніжна», симфонія «Альоша Попович».

Донька Ганна (1868-1931) закінчила Харківську художню школу, викладала у недільній школі. Її чоловіком став Олексій Бекетов, відомий професор, академік архітектури.

Микола Алчевський (1872-1942), театральний критик, автор першого українського букваря для дорослих у радянські часи. Помер від голоду в окупованому Харкові.

Іван Алчевський (1876-1917) все життя віддав сцені, помер під час гастролей на Кавказі. Його ліричний тенор слухала публіка Дела Монне в Бельгії, Конвент Гарден у Лондоні, Гранд Опера в Парижі, був солістом Маріїнського оперного театру в Петербурзі, співав на сцені Великого у Москві — виконував партії Германа у «Виновій дамі» Чайковського, Петра у «Наталці Полтавці» Лисенка. У Москві організував драматичне товариство «Кобзар», у яке об’єдналися вихідці з України й популяризували в Росії українське мистецтво.

Найменша донька Христина (1882-1931), як і мати, спочатку вирішила присвятити себе педагогіці, закінчила 1902 року в Парижі педагогічні курси. У Харкові була активісткою товариства грамотності, викладала в недільній школі. Згодом своє «вільнодумство» стала виявляти поетично і незабаром стала відомою поетесою. Радянська влада, не зважаючи на вільнолюбні мотиви поезії Христини Олексіївни, не була лояльною до поетеси — занадто національними були її твори.

З 1929 поетичним словом вона відбивалася від наклепів і спроб викреслити прізвище Алчевських з історії краю. «Не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк», — говорила вона. 100-річчя від дня народження Христини Олексіївни було внесено до календаря визначних дат Міжнародною організацією ЮНЕСКО.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар