Історії

Військова справа

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Столичні будівельники успадкували схеми розкрадання земель Київської фортеці від царських офіцерів

Ворота Київської фортеці. Фото 1910-х років

Найбільші землевласники

На початку минулого століття земля у великих містах Російської імперії коштувала дорого. У Києві, приміром, за один квадратний сажень (4,55 кв. м) на околицях давали від трьох рублів і вище, а в центрі її вартість обчислювалася вже сотнями карбованців. Але й прибуток з неї був чималий. Звичайний дохід з нерухомого майна становив для київських бізнесменів 8-10% на рік (і вже ніяк не менш ніж 5%, інакше було б вигідніше не купувати землю, а вкласти ті самі гроші в облігації державної ренти або інші цінні папери). Спритні власники пускали в діло кожен аршин, кожен вершок, забудовуючи свої володіння або здаючи їх в оренду на вигідних умовах. Міська ділянка завбільшки п’ять-шість сотень квадратних сажнів вважалася доволі великою, а десятина (2400 кв. сажнів, або 1,09 га) — просто величезною.

Одним з найбільших міських землевласників було Фортечне інженерне управління. Щоб уявити собі розміри його вотчини, потрібно згадати історію Печерської фортеці у Києві. Її заклав ще 1706 року особисто Петро I, який вбачав у ній захист від шведської загрози. У 1830-х роках її розширенням зайнявся Микола I, побоюючись можливих повстань у Польщі. Роботи з укріплення Печерська потребували не лише мільйонних витрат, а й великих територій, мешканців яких переселяли в інші частини міста.

У розпорядження фортечного управління надійшли власне фортифікаційні споруди з внутрішніми супутніми будівлями, а також так звана еспланада — смуга завширшки понад 250 м, що прилягала до укріплень із зовнішнього боку. За правилами військового мистецтва на ній не можна було нічого будувати. Усі ці землі офіційно вважалися «окремою від міста населеною місцевістю». Однак Печерська фортеця жодного разу не брала участі у воєнних діях і вже в другій половині XIX ст. безнадійно застаріла. У 1897 році її перетворили на фортецю-склад. Але колосальний простір на Печерську (1129 десятин), як і раніше, перебував під контролем військових інженерів.

Сенатор Микола Дедюлін

До нас їде ревізор

Довгі роки Фортечне інженерне управління «сиділо» на території еспланади, як собака на сіні. Кияни, які часом задихалися від тісняви на своїх скромних міських ділянках, поглядали у бік нічим не зайнятих просторів. Потім спритніші й нахабніші почали вдаватися до самозахоплення. Найчастіше це сходило їм з рук: воєнні дії Києву не загрожували, а в мирні дні хазяї фортеці не мали жодного бажання стежити за кожним квадратним сажнем своїх угідь.

Але вже 1883 року цар Олександр III розробив і затвердив порядок «про віддачу приватним особам у тимчасове користування еспланадної землі Київської фортеці». Фортечним інженерам надали можливість за плату за угодою здавати земельні ділянки під господарську або іншу експлуатацію, під зведення дерев’яних невисоких будівель тощо.

Звісно, всю фортечну територію не можна було здати в оренду. Але значна її частина все ж таки «пішла в оборот». За відомостями, зібраними до 1912 року, 212 десятин еспланади перебували в короткостроковому орендному користуванні, ще 24 десятини — у довгостроковому.

Здавалося б, таким чином для Фортечного інженерного управління відкривалися джерела чималих доходів. Зробимо невеликий підрахунок. Ринкова вартість землі на Печерську наприкінці позаминулого — на початку минулого століть становила для різних вулиць від 10 до 125 рублів за квадратний сажень. На цій підставі всю фортечну землю в Києві (2,71 млн квадратних сажнів) оцінювали приблизно у 50 млн руб. Можна було очікувати, що коли навіть лише частина цього земельного капіталу опиниться в бізнес-обороті й принесе хоча б 5% річного доходу, то чистий прибуток обчислюватиметься шестизначними, а то й семизначними сумами. Аж ніяк. За звітами управління, всі його доходи від оренди ледве сягали 20 тис. на рік.

Досить довго у військовому відомстві не надавали цій неузгодженості належного значення. Першим стривожився начальник інженерів Київської фортеці інженер-генерал-майор Олексій Орлов, який заступив на посаду в липні 1909 року. Після його попередника генерала Карташова діловодство залишилося в такому стані, що Орлов мало не цілий рік не міг у ньому розібратися. Особливо кричущою була плутанина з документами про здачу ділянок в оренду: майже відсутні були оригінали орендних договорів, відомості внесення плати, інформація про заборгованості. Понад те, не було навіть задовільних планів та описів землеволодінь фортечного відомства.

Петербург зайнявся київськими справами впритул. У 1910 році сюди прибула сенатська ревізія. Ревізор, сенатор Микола Дедюлін, виявив безліч зловживань у роботі різних цивільних та військових установ. Особливі наслідки його візит мав для Фортечного інженерного управління.

Госпітальні укріплення Київської фортеці. Фото автора

Треба ж дати!

Слідство у справах про провини військових інженерів у Києві тривало кілька місяців. Ревізія впритул зайнялася питанням про порядок здачі фортечних ділянок в оренду. І, зрозуміло, у цьому «порядку» було розкрито неабиякі зловживання. У штаб фортеці не раз надходили скарги на інженерне управління. Скаржники стверджували, що без підношення службовцям управління неможливо було швидко оформити документи на оренду або продовжити її. Приходячи за своїми паперами, вони раз по раз чули від фортечних інженерів одні й ті самі слова: «Надо ждать!». Поговір трансформував цю репліку у формулу вимагання хабара: «Надо ж дать!»

Водночас мали місце випадки незрозумілого благовоління до деяких орендарів. Наприклад, біля вулиці Суворова велику ділянку надали скаковому товариству під іподром терміном на 36 років зовсім безплатно (товариство лише обіцяло здійснювати певні відрахування на благодійні потреби). Інженер-капітан Петро Касьяндер, який оформляв угоду, перевищив свої повноваження ще й у тому, що мав право здавати фортечну землю в оренду лише на 12 років. Про причини укладення такого своєрідного контракту можна було лише здогадуватися...

Утім, побудувати обвинувачення на скаргах орендарів не вдалося. Можливо, вони злякалися, що така солідна ревізія позбавить їх того, що вже отримали, заплативши за це свої кровні. Хай там як, а в процесі розслідування вони дружно зреклися своїх заяв. Але в руках слідства вже опинилися інші козирі. Вони стосувалися будівельної діяльності, якою також займалися фортечні інженери.

Військовий інженер Сергій Смирнов

Панове офіцери

Як і сьогодні, у ті часи для організації будівництва застосовувалися два основні способи: господарський і підрядний. Якщо замовник готовий був сам закуповувати матеріали, наймати робітників тощо, він віддавав перевагу господарському способу. Але значно простіше було звернутися до фірми-підрядчика — якоїсь будівельної контори, що брала всі клопоти на себе. Підрядних фірм та окремих підприємців-підрядчиків в місті було досить багато, між ними існувала конкуренція. А Фортечне інженерне управління систематично розбурхувало будівельний ринок великими замовленнями.

За наявності кількох здобувачів підрядчиків вибирали за результатами тендерів (тоді це називалося торгами). Однак з’ясувалося, що на практиці фортечні інженери мали змогу «відфільтрувати» неугодного їм претендента. Звісно, не за просто так. Залежно від обсягу і складності підрядних робіт вони отримували за це відкат від 3 до 10% кошторисної вартості.

Але цим побори не обмежувалися. Адже всі етапи будівництва перебували під контролем військових інженерів та їхніх дрібних підручних — від закупівлі матеріалів до чистового оздоблення. На кожному кроці вони мали можливість ставити палиці в колеса, якщо їх не «підмазували». Слідчі органи вилучили в деяких підрядчиків, причетних до фортечних робіт, їхні зошити із записами витрат. Один з них, такий собі Лозинський, вів свою бухгалтерію по-єврейськи й включив туди дивні пункти: «Рахаш панові Сендеру — стільки», «Рахаш панові Симону — стільки».

«Рахаш» єврейською мовою — спеціальний подарунок виконавцям обряду під час весільної церемонії. Лозинський показав на допиті, що йшлося про виплати працівникам фортечного управління, що, приміром, «Сендер» — це інженер-капітан Касьяндер, а «Симон» — інженер-підполковник Смирнов. В аналогічних зошитах підрядчика Гугеля фігурували сотні й тисячі рублів, сплачені «Надежді» або «Н-му» — інженер-капітану Надеждинському, який курирував будівництво хірургічного корпусу в Київському шпиталі.

«Рахаш», що увійшов до словника київських підприємців нарівні з «бакшишем» або «калимом», лягав на підрядчиків важким тягарем. Щоб за таких високих надлишкових витрат залишитися з вигодою, вони працювали недбало, порушували технологію, закуповували дешевші матеріали, ніж передбачалося в договорі... А представники замовника, отримавши «рахаш», дивилися на це крізь пальці, грубо ігноруючи свої посадові обов’язки. Зате жилося їм добре! Про капітана Касьяндера говорили, що він, отримуючи порівняно скромне жалування, регулярно влаштовував гульбища в найкращих київських ресторанах і придбав собі маєток. А в капітана Надеждинського виявили вклад в одному з банків на кругленьку суму.

Час розплати

У червні 1911 року в Київському військово-окружному суді відбулося слухання «справи військових інженерів». На лаві підсудних мало не поголовно опинився весь особовий склад Фортечного інженерного управління, за винятком хіба що генерала Орлова. Найбільшою фігурою процесу був інженер-підполковник Сергій Смирнов, якому часом доводилося навіть виконувати обов’язки начальника управління. Поруч з ним на лаві сиділи інженер-капітани Петро Касьяндер і Микола Надеждинський, чиновники-діловоди Михайло Соколенко, Михайло Переяславський та ін.

Перед суддями пройшла низка свідків — військовослужбовці, підрядчики, прикажчики, десятники... Слід зауважити, що не всі підтвердили свої попередні свідчення. Деякі підрядчики, які з переляку проговорилися на перших допитах про те, що в них вимагали хабарі, тепер запевняли: мовляв, їх не так зрозуміли. А щодо записів про «рахаш», то це вони нібито самі для себе зазначали виробничі витрати. Самі підсудні теж відпиралися як могли. Той самий капітан Касьяндер, який вже було зізнався в отриманні хабарів, заявив на процесі, що обмовив себе... на зло своєму начальникові підполковнику Смирнову, щоб того покарали за негідну поведінку підлеглого.

Про самого Смирнова говорили, що товариші по службі й підрядчики не надто любили його за суворий і прискіпливий характер. Декому і справді хотілося б прив’язати його до справ про зловживання. Але у підполковника знайшлося своєрідне алібі. Виявилося, що крім посадової ставки він підробляв у муніципальних органах, обіймав навіть посаду міського інженера й вів будівництво каналізації. Таким чином, йому просто ніколи було збивати «рахаші». Те, що у справах фортечного управління тим часом множилася плутанина, його ніби не стосувалося.

У деяких випадках виявлялося, що слідчі «перепильнували». Так, один з єврейських записів вони переклали як «поручикові Билінському за квитанцію 413 руб.». Тобто нібито підрядчик дав поручикові хабара за оформлення квитанції. А на процесі експерт-перекладач прочитав її інакше: «За квитанцією поручика Билінського отримано 413 руб.». Така інтерпретація підтвердилася й іншими документами, у результаті чого звинувачення проти молодого офіцера зняли.

Зрештою покарання понесли лише троє — капітан Надеждинський (місяць гауптвахти), капітан Касьяндер і діловод Соколенко (відставка від служби і грошові стягнення). Решту виправдали. Підполковник Смирнов, який тримався протягом усього процесу пихато і підтягнуто, у момент оголошення вироку не витримав і, хрестячись, розридався: «За що мене цілий місяць мучили?!»

Процес закінчився, а корупційна система залишилася. Майже символічне покарання, понесене трьома службовцями фортечного управління, звісно, не могло налякати хабарників. Недарма на суді підсудні та свідки говорили в один голос: «А де ж не платять? Скрізь платять!» Та й дохідність земель інженерного відомства після процесу не зросла.

---

До речі

Військові інженери Київської фортеці розробили цілу серію прийомів, за допомогою яких спонукали своїх контрагентів до дачі винагороди. Ось один з найпростіших способів. Підрядчик Крамков якось узявся укласти кам’яну бруківку перед військовим шпиталем. Згідно з правилами розрахунок з підрядчиком здійснювали лише після того, як він пред’явить квитанцію від представника замовника про відсутність претензій. Якісно виконавши свою справу, Крамков, звісно, послав прикажчика до фортечного інженерного управління по квитанцію.

Але інженер-капітан Надеждинський, від якого залежала її видача, не квапився. Не раз і не два він під тим чи іншим приводом відправляв прикажчика. А потім настали холоди, випав сніг, бруківку засипало, і капітан отримав законну підставу відкласти прийомку до теплої пори. Хтозна, скільки ще причин для відстрочки міг би знайти Надеждинський, але до весни Крамков став розумнішим. Він з’явився по квитанцію сам, приготувавши конверт із сотенною асигнацією. Чи треба говорити, що після цього моментально все було залагоджено.

---

Між іншим

Під час процесу над військовими інженерами журналіст газети «Киевская мысль» Гарольд (І. Левинський) опублікував віршований фейлетон. Там були такі рядки:

Прочитал я в нашей прессе
О большом «рахаш-процессе».
Брал подрядчик карандаш
И записывал: «рахаш».
Брал не взятки, а «рахаш»
Инженер прекрасный наш.

Вопрошали инженеры,
Все лихие кавалеры:
«Ну-ка, сколько, милый, дашь?»

И давали им «рахаш».
Ах, рахаш, рахаш, рахаш,
Ах, рахаш веселый наш!

Заварилась нынче каша —
Больше брать нельзя рахаша!
Инженеры без него,
Дело, братцы, не того…
Ох, рахаш, рахаш, рахаш,
Где рахаш чудесный наш?

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар