Історії

Старовинний аромат

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Щоб каналізаційні витрати не надто обтяжували міський бюджет, влада старого Києва скидала нечистоти просто у Дніпро

Централізована каналізація з’явилася у Києві пізніше, ніж телефон або трамвай. У спогадах 1880-х років обізнаного старожила оповідається: «Каналізації не було, а користувалися первісним способом вивозу нечистот... Щокроку вам траплялися яри, загиджені відходами; було безліч садиб, де спеціально розводили свиней, які поширювали довкола жахливий сморід; випускання брудних вод із дворів і зливання на вулиці брудних стоків під час дощу — вважалися за належне і не викликали ані з чийого боку заперечень: ані в адміністрації, ані в міського управління».

Каналізаційний комплекс на Введенській вулиці. Фото автора

Під «первісним способом» малася на увазі звичайнісінька практика видалення відходів силами золотарів. Офіційно це називалося «асенізаційним промислом». Займатися ним можна було тільки з дозволу міської управи, після огляду знаряддя виробництва (тобто асенізаційного обозу) санітарним наглядом. Кожен обоз отримував спеціальний номер, який кріпили на діжку, там же зазначали її місткість, а також таксу за послуги, встановлену міською владою.

При отриманні дозволу власники обозів мали внести заставу в 5 карбованців з однокінної запряжки і 10 карбованців — з парнокінної. Заставу брали, щоб у золотарів не було спокуси полегшити собі життя. Для викиду відходів їм вказували конкретні місця на околицях. А у приписі міської думи «Про асенізаційний промисел» спеціально зазначалося, що «за звалювання і розлиття нечистот у місцях, не вказаних міською управою, винних притягують до відповідальності, збирання ж нечистот, очищення і дезінфекція забруднених ними (у такому разі. — Прим. ред.) місць здійснюється за рахунок власників обозів, а сплачена за це сума відраховується із застав, які мають бути у 7-денний термін поповнені».

Дідівський спосіб вивозу нечистот змушував городян збирати смердючий продукт в очікуванні асенізаторів. Доводилося день у день милуватися на вулицях їх малосимпатичними діжками, які контрастували з оновленим виглядом Києва. Що далі, то виразніше вимальовувалася проблема влаштування централізованої міської каналізації.

Дивіденди на екскременти

На початковому етапі боротьбу за чистоту міста очолив професійний медик. Євген Афанасьєв, професор Київського університету, авторитетний лікар-терапевт і громадський діяч, який грунтовно підходив до питання поліпшення санітарних умов та оздоровлення киян. Він активно підтримував Товариство боротьби із заразними хворобами, організоване в місті Бактеріологічним інститутом (див. докладніше Контракти, № 5 від 04.02.2008), сприяв влаштуванню благодійної лікарні для чорноробів. Йому ж доручили керівництво комісією, яка ще 1879 року зайнялася обговоренням улаштування майбутньої каналізаційної мережі.

Професор Євген Афанасьєв

Деякі гарячі голови пропонували піти шляхом найменшого опору. Мовляв, прокласти труби містом і сплавляти по них нечистоти з пагорбів просто в Дніпро — ріка широка, що їй зробиться? Термін «екологія» о тій порі щойно з’явився й був мало кому відомий, однак уже тоді розсудливі діячі усвідомлювали небезпеку подібного рішення для річки та її берегів. Тому зрештою вирішили: відходи мають звозитися на так звані поля зрошення. Їх спеціально влаштовували для природного біологічного очищення стічних вод, щоб потім використати органічні добрива для посівів сільгоспкультур.

Така схема була, звісно, набагато гігієнічнішою, але й дорожчою. У муніципальній касі на її реалізацію грошей не набралося. Тому вчинили так, як уже бувало з іншими складниками міського благоустрою: залучили інвесторів зі сторони.

У 1889-1890 роках фахівець із пневматичної системи каналізації, купець Карл Балкін склав попередній проект міської мережі. Втім, «міською» її можна було назвати з великою натяжкою. Охоплювала вона лише центральну частину Києва. Але влаштування її навіть й у такому обсязі потребувало величезної на ті часи суми — 1,6 млн карбованців. Система мала складатися з колекторів, труб, пристроїв та механізмів, полів площею близько 300 га й ферм при них, службових приміщень. Своїм коштом Балкін упоратися не міг. Скористалися знову ж таки випробуваним способом: організували акціонерне товариство, статутний капітал якого мав покрити витрати. Серед акціонерів, які продовжили традиції римського імператора Веспасіана (якому належить вислів «гроші не пахнуть» — Прим. Ред.), було чимало провідних підприємців Києва, таких як Терещенки та Бродські.

Царська площа, під якою був головний збірний резервуар для нечистот. З листівки початку ХХ ст.

У лютому 1891 року Карл Балкін уклав контракт із міською управою (коли наступного року почало діяти АТ під головуванням Євгена Афанасьєва, документи переоформили на нього). Відповідно до контракту, за каналізацію житлових кварталів товариству платило місто, по 65 копійок за рік на людину. Розрахункова кількість мешканців в охоплених каналізаційною мережею районах становила спочатку 80 тис. душ, яких перераховували раз на дев’ять років. З населення місто, природно, стягувало каналізаційний збір на свою користь. А із промислових підприємств та інших корпоративних клієнтів АТ отримувало ті самі 65 копійок за кожні 2550 цебер стічних вод.

Нечистоти — у Сенат

До кінця 1894 року перша система київської каналізації була побудована (особливо помітною наземною спорудою став комплекс каналізаційної станції на Подолі, на Введенській вулиці). І місту треба було переглянути нормативи, що стосувалися санітарного стану. Але раптом виникла проблема, до вирішення якої довелося долучитися провідним юристам імперії.

Титульний аркуш збірника матеріалів щодо київської каналізації, підготовленого П. Голуб’ятниковим. 1906 р.

Нагадаємо, як співвідносилися в Російській імперії місцеве самоврядування і державна влада. Будь-яка постанова міської думи контролювалася виконавчою вертикаллю. Для цього при губернаторах були так звані «губернські у міських справах присутствія». Якщо присутствію або особисто губернаторові не подобалося те або інше рішення «батьків міста», воно блокувалося. Але мерія, у свою чергу, мала право оскаржити губернаторські дії аж до міністра внутрішніх справ. Останньою інстанцією при подібних конфліктах був Правительствуючий Сенат.

Отже, оскільки для обивателів тих районів, які обслуговувала каналізація, автоматично застаріла колишня «Обов’язкова для жителів м. Києва постанова про влаштування і чищення помийних ям і відхожих місць», довелося її оновити. Але змінений варіант постанови раптово був відхилений губернським присутствієм. Як виявилося, присутствію не сподобався застосований у цьому документі термін «нечистоти». Належало писати «нечистотні рідини» — мовляв, «влаштовувана каналізація призначена для видалення нечистотних рідин, а не інших якихось речовин, як-от: гною, сміття та різних твердих і волокнистих відходів, що підпадають під засвоєне в житті загальне поняття про нечистоти».

Однак Київська дума не погодилася з такою поправкою. По-перше, термін «нечистоти» уже вживався нею в контракті щодо влаштування каналізації, і нікого це не збентежило. По-друге, поняття «нечистотні рідини» могло спантеличити городян — а раптом би вони подумали, що рідкі екскременти можна спускати в каналізаційну мережу, а тверді треба вивозити самотужки?

Обстеження міською комісією стану каналізаційного випуску в Дніпро в 1914 р. Із книжки «Каналізація Києва» (1994 р.)

Ні та, ні інша сторона не бажали поступатися, і зрештою скарга київського міського голови на дії губернського присутствія була розглянута Сенатом. Сенатори, насамперед, згадали, що міським думам неодноразово вже пропонувалося складати свої постанови «настільки ясно, щоб виключалася будь-яка можливість непорозумінь у застосуванні їх на практиці». Отже, чіпляння київських губернських органів до вживання того або іншого терміна можна вважати цілком виправданими і законними. А що саме потрапляє в міську каналізацію — «нечистоти» чи «нечистотні рідини» — уже не повинно хвилювати Правительствуючий Сенат, оскільки його віданню підлягає саме законність дій губернського присутствія. Розбиратися ж у суті пропонованих поправок зобов’язаний міністр внутрішніх справ.

Отже, Правительствуючий Сенат не виявив бажання зануритися в київські фекалії і визначив: скаргу міського голови «залишити без наслідків». Цю ухвалу кияни отримали у квітні 1898 року, тобто через чотири роки після початку справи. Чотирирічний розгляд — не такий уже тривалий термін для бюрократичної машини неосяжної імперії. Ще рік міська влада «дотискувала» губернське правління й зрештою взяла гору: у квітні 1899-го визначення думи було офіційно прийняте зі словом «нечистоти».

Холера на «централістів»

Після того, як київська каналізація відпрацювала певний термін, стали наочнішими її плюси і мінуси. Останніх, на жаль, виявилося чимало. Почати слід із того, що саме по собі вибіркове обслуговування городян каналізаційною мережею, по суті, залишало санітарні проблеми відкритими. Адже зрозуміло, що упоряджений центр не відгороджений від занедбаних околиць «китайською стіною». Якщо якась зараза починала гуляти Куренівкою, Лук’янівкою або Шулявкою, не було жодної гарантії, що вона не проникне у квартали Хрещатика. Як висловився з цього приводу обізнаний сучасник, «не можна довести, що вмивання милом пана, який перебуває біля заразного хворого, і його дезінфекція будуть шкідливі; але вони не принесуть користі, якщо я умию цьому панові тільки чоло і дезінфікую тільки краватку і жилет, залишивши решту одягу та інші частини тіла в колишньому заразному стані».

Далі, у міру швидкого зростання київського населення відповідно збільшувалося навантаження на мережу і на поля зрошення. Це призводило до небажаних наслідків. З одної сторони, труби часто засмічувалися; доводилося їх прочищати і вентилювати, що призводило до смердючих викидів. По ідеї, ядушні гази з мережі потрібно було виводити в атмосферу через високі труби з дефлекторами для посилення тяги. Проект каналізації передбачав встановлення до 300 подібних труб, які мали намір кріпити до фасадів високих будинків. Але більшість домовласників не бажали такої «прикраси», тож труб вдалося поставити заледве 60. Зрештою киянам час від часу доводилося нюхати «віяння каналізації» — навіть у самісінькому середмісті. Адже, приміром, головний збірний резервуар для нечистот нагірних районів був не деінде, а точно під Царською площею, теперішньою Європейською.

Облігація Об’єднаної позики м. Києва, почасти використаної для розширення каналізації. 1909 р.

Водночас поля зрошення, як виявилося, не гарантували, що екскременти не потраплять у річку. Місце для цих полів обрали на північній околиці Києва, за Куренівкою (там, де тепер Мінський житловий масив). Частину їхніх площ становили заливні луки Оболоні. Поруч протікав струмок Коноплянка, що впадав у Дніпро. Тож стерильність Славутича була аж ніяк не гарантована, а якщо врахувати, що основна частина Києва розташовувалася нижче за течією річки, то небажані наслідки зачіпали всіх городян.

Міська влада взялася шукати вихід зі становища. Василь Проценко, який обіймав посаду київського мера на початку минулого століття, зацікавився проектними розробками фірми «Лільпоп, Рау і Левенштейн». Але, як виявилося, її пропозиції були б вигідні лише для окремих контрагентів з-поміж корумпованої міської верхівки, але не для всього Києва. Це зумів довести військовий інженер Павло Голуб’ятников, який захищав інтереси міста і був в опозиції до мера. Збитковий проект не пройшов, однак проблема залишилася. І відчутно нагадала про себе спалахом епідемії холери в 1907 році.

Років зо сто тому газета «Київська думка» розмістила одразу дві карикатури з цієї теми. На одній з них була зображена діва з написом «Київська весна 1908 р.». Діва пробуджувалася, але місце для цього було не надто слушне — головний каналізаційний колектор, що давно потребує ремонту. І бідолашну «весну» оточували неприємні сусіди: колонії скарлатини і дифтериту, кору та інфлюенци (грипу), тифу і холери. Адже поширення епідемій у місті не безпідставно пов’язували з жалюгідним станом полів зрошення. А на другій карикатурі можна було бачити деяких «батьків міста», яких називали «централістами». Але не тому, що вони обстоювали політичні центристські позиції, а через їхнє небажання розширити систему каналізації на окраїни міста.

Популісти догралися

Радикальних заходів щодо оновлення каналізації вжила міська дума скликання 1906-1910 років на чолі з новим мером Іполитом Дьяковим. Вона взялася до прокладання мереж у периферійних районах. Роботи проводилися підрядним способом й обійшлися разом із проектом у 1,853 млн карбованців; до кінця 1910 року тисячі садиб на околицях уже можна було підключати до каналізації. Одночасно було вирішене питання про реприватизацію каналізаційної системи. У 1909-му її викупили в акціонерного товариства у власність міста, заплативши ще 1 млн карбованців.

Пробудження київської весни. Карикатура 1908 р.

Загалом на каналізаційні справи довелося витратити близько 3 млн — майже стільки ж, скільки становив у ті часи сумарний річний дохід Києва. Звідки ж узялися такі величезні суми? Дьяковська дума пішла второваним шляхом: у 1908 і 1909 роках провела одразу дві цільові облігаційні позики під заставу міської нерухомості. Таким чином вдалося залучити кошти досить швидко, але наступні покоління киян мали не одне десятиліття розраховуватися за кредити.

Слід зауважити, що для того складу міської думи були характерні популістські прийоми. І господарські справи вона вела відповідно. Так, пообіцявши розширити каналізаційні мережі, «батьки міста» наче б дотрималися слова і гучно оголосили про це, але на деяких нюансах зволіли не акцентувати увагу громадськості. Не дуже розповідали, приміром, про те, що початковий проект передбачав влаштування головного колектора з бетону, діаметром 52 дюйми, а насправді використали дорожчі чавунні труби лише у 36 дюймів, забраковані колишнім складом думи (кому і який «відкат» заплатили виробники труб — про це мовчали).

Каналізаційне питання на околицях Києва. Карикатура 1908 р.

Якщо за труби місто переплатило, то на чомусь воно ж мало заощадити? На жаль, економія торкнулася найважливішої проблеми: нових полів зрошення. Старі поля істотно розвантажили, залишивши їх для скидання нечистот тільки із прилеглих місцевостей і Подолу. А нагорні райони гнали свої відходи на південну околицю. Там мали розташувати нові поля, однак їхнє облаштування і прокладення до них колектора «батьки міста» відклали на потім. Наразі ж поблизу гирла річки Либіді влаштували скидання стоків просто до Дніпра (професор Афанасьєв, який енергійно боровся за санітарію і гігієну, на той час давно спочивав на цвинтарі Видубицького монастиря). Щоправда, нечистоти проходили сяке-таке очищення в спеціальних відстійниках. Але його якість залишала бажати кращого. У київській пресі у 1911 році була намальована така «живописна» картина скидання: «Широке кам’яне жерло викидає з пекла огидну лавину. У смердючій водяній гущавині нуртують різні відходи: кістки, пляшкові корки, шматки хліба та м’яса, друзки пляшкового скла, кірки лимонів, нерозмочені людські екскременти... Вся ця гидота частково потрапляє до Дніпра, частково ж викидається на піщану мілину ріки, гниє, заражує повітря». Втім, мешканців міста ці жахи не надто лякали — адже тепер річку засмічували нижче Києва за течією, тож переживати мали хіба що десь біля Трипілля.

Звісно, занечищення Дніпра оголосили лише тимчасовим кроком. Але всі знають, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасове. «Економія» київської Думи столітньої давнини обернулася тим, що скидання нечистот у Дніпро після символічного очищення або зовсім без такого здійснювалося аж до 1965 року. Проблема була вирішена лише коли запрацювала станція біологічного очищення під Києвом, у смт Бортничі.

Між іншим

Хто стріляв?!

На той час, коли центр Києва вже обзавівся каналізаційними мережами, багато периферійних домовласників так само користувалися послугами золотарів, які приїжджали зі своїми обозами і древніми черпаками, щоб випорожнювати відхожі місця. Вміст обозів слід було відвозити за місто. Але деяким асенізаторам не хотілося тягтися в таку далечінь, і вони винаходили способи скоріше позбутися свого вантажу. У 1896 році один із них, проїжджаючи вночі по довгій Маріїнсько-Благовещенській вулиці (нині Саксаганського), почав потихеньку «обстрілювати» пахучою рідотою бруківку. Він уже обробив у такий спосіб чималу частину вулиці, але тут йому на шляху трапився городовий. «Раціоналізатора» доправили у відділок і покарали. А газета «Київське слово» з цього приводу написала: «Давно слід було б позбавити городян тієї частини міста, що встигла вже приєднатися до каналізації, необхідності насолоджуватися пахощами «нічних артилеристів»».

Незабаром редакція газети отримала обуреного листа читача. Але, на жаль, це не був голос на підтримку позиції журналістів. Автором послання виявився... начальник артилерії Київського гарнізону. Він грізно зажадав: «Прошу вас у найближчому номері вашої газети, і ніяк не пізніше тижня після отримання цього листа, оголосити, що ви визнаєте вжиту назву асенізаторів артилеристами непристойною і недоречною, а також висловити жаль, що подібна назва вжита вашою газетою. Інакше я буду змушений звернутися до суду». Газета поспішила вибачитися.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар