Історії

Школа фемінізму

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Перші освічені жінки могли зробити кар’єру тільки в педагогіці й фармакології

Гімназистка Надя Хазіна

Почім шляхетність

Жіноча освіта в Києві одразу почалася з інституту шляхетних дівчат. Цікаво, що один з активних учасників створення цього навчального закладу, генерал-губернатор граф Василь Левашев, керувався політичними міркуваннями. Він дбав про викорінення крамоли в довіреному йому краї й вирішив, що виховувати у вірнопідданому дусі потрібно насамперед жінок. Пояснював граф у своєму повідомленні царю Миколі I це так: «Моральна й відповідно до користі суспільна розумова освіта матерів сімейств найбільш необхідна: панування їх над серцями й розумами чоловіків і дітей своїх все породжує».

На ці резони було дано цілком матеріальну відповідь. Цар погодився відшукати в бюджеті півмільйона карбованців (на ті часи величезні гроші) для влаштування інституту. Поточні витрати мали взяти на себе соціальні служби трьох губерній Південно-Західного краю (Київської, Подільської та Волинської) — так звані прикази суспільного піклування.

У 1838 році київський інститут шляхетних дівчат відкрили — спочатку в орендованому приміщенні, а до 1843-го була готова його власна монументальна будівля за проектом архітектора Вікентія Беретті (під час останньої війни вона горіла, потім була перебудована й перетворилася на Жовтневий палац культури). Інститутки, юні дворяночки (втім, до них прирахували й купецьких доньок християнського сповідання), складалися наполовину з «казеннокоштних» (на бюджетному утриманні), наполовину зі «своєкоштних» (тобто тих, хто платив за пансіон і навчання). У 1880-х роках своєкоштна інститутка платила на рік не так уже й мало — 350 карбованців, та ще й мала додати понад це, якщо хотіла навчатися музики й співу.

Що ж давав шляхетним дівчатам інститут? Всупереч нинішнім поняттям про інститути, він обмежувався тільки середньою освітою. Втім, ті, хто був багатшим і знатнішим, здобували тут достатню підготовку, щоб не комплексувати у найсоліднішому суспільстві й навіть при государевому дворі. А незаможні дворяночки, закінчивши інститут, могли отримати свідоцтво «домашньої наставниці». Це було для них найкращою рекомендацією, щоб вступити на педагогічну службу до хороших домів або до початкових навчальних закладів. Понад те, на схилі літ вони мали право на скромну пенсію зі спеціального фонду Міністерства народної освіти, що за будь-якого повороту долі рятувало їх від бідності.

Будинок Жіночого університету св. Ольги. З листівки 1910-х років

Для мужніх жінок

У січні 1860 року в Києві відкрилася перша гімназія для дівчат усіх станів, названа Фундуклеївською — за іменем колишнього київського губернатора Івана Фундуклея, багатія й мецената, який щедро забезпечив новий навчальний заклад приміщенням і коштами. Із цього часу доступ юних киянок до середньої освіти значно полегшився, хоча й не був безкоштовним. На час заснування Фундуклеївської гімназії її вихованки платили за право навчання 15 карбованців, а через півстоліття ця сума зросла більш ніж уп’ятеро, сягнувши 80 карбованців.

Випускниці гімназії (серед них, до слова, була дівиця Ганна Горенко, яка згодом уславилася як Анна Ахматова) отримували права домашньої вчительки за тими предметами, за якими мали гарні випускні оцінки. На них теж поширювалося пенсійне забезпечення. Втім, для багатьох дівчат ця обставина не відігравала особливої ролі. Просто освіченість увійшла в моду, і юним киянкам, які розраховували на хорошу партію, треба було подбати про гімназійний атестат.

«Попит» викликав відповідну «пропозицію» — у місті одна за одною відкривалися нові й нові жіночі гімназії. У низці випадків вони перетворювалися на комерційні проекти. Про один із таких київських закладів письменник Костянтин Паустовський згадував: «Це була буржуазна гімназія, де оцінки ставилися залежно від багатства й чину батьків». Згодом їхня кількість перевалила за двадцять. Але була серед них одна зовсім особлива. Утримувала її дворянка Аделаїда Жекуліна.

Жіноча гімназія Жекуліної також не була позбавлена комерційного підтексту — Аделаїді Володимирівні доводилося годувати велику родину, яка після смерті безпутного чоловіка Жекуліної залишилася майже без коштів. Почасти тому власниця прагнула організувати таку гімназію, що помітно відрізнялася б від більшості жіночих навчальних закладів міста й приносила максимальний дохід. Але вона мала й інші резони. Пройшовши сама серйозну школу життя, Жекуліна орієнтувалася не на панянок, які бажають здобути якусь освіту й вискочити заміж, а на дівчат, які розраховують у житті на власні сили. У підсумку з 1906 року в її гімназії — єдиній на весь Київ — було прийнято програму чоловічих середніх навчальних закладів. Там викладали чудові педагоги, а випускниці могли продовжити освіту на вечірніх вищих курсах Жекуліної. Аделаїда Володимирівна залишалася вірною своєму покликанню й у післяреволюційні роки, в еміграції: вона керувала гімназією в Константинополі, а потім у Празі...

Вищі жіночі курси на вул. Фундуклеївській. З листівки поч. ХХ ст.

Не одружуйтеся з курсистками

Деякі дореволюційні «знавці» так і заявляли, особливо співробітники правоохоронних органів. Але не тому, що курсистки, відповідно до пісеньки з популярного кінофільму, «товсті, як сосиски». Просто їх тривалий час вважали неблагонадійними.

Про те, що жінки в Російській імперії можуть здобути освіту «вище середньої», стало відомо в 1869 році, коли в Петербурзі й у Москві відкрилися вищі жіночі курси. Там викладали кваліфіковані педагоги — часом навіть професори університетів, які знаходили серед допитливих дівчат вдячну аудиторію. Надалі цей досвід широко поширився: у 1878-му аналогічні курси з’явилися й у Києві. Складалися вони лише з двох відділень — історико-філологічного й фізико-математичного. У їх організації взяла участь група ентузіасток, які зібрали для почину 550 карбованців. Плата за навчання становила 50 карбованців на рік. При вступі потрібно було пред’явити атестат про середню освіту (той самий, з правами «домашньої вчительки»). І, кажучи відверто, жодних прав понад це свідоцтво про закінчення курсів не давало. Випускниці за свої гроші здобували тільки нові знання. Але, крім того, розширювали світогляд, долали відсталість, що панувала в обивательських колах... І в результаті часто опинялися в лавах теоретиків, а то й практиків боротьби проти самодержавства.

Ось тому можновладці і недолюблювали курсисток. Представники правої преси вигадали для них злісне визначення — офіційне поняття «слушательницы таких-то курсов» переробили на «шлюхательницы». А ті продовжували відвідувати революційні гуртки, брати участь у терористичних групах, поки, нарешті, не гримнув грім. Цар Олександр III, який прийшов до влади після вбивства його батька народовольцями (в якому брали участь і жінки), вирішив «оздоровити» справу дівочого виховання.

У 1886 році було наказано припинити по всій імперії прийом слухачок вищих жіночих курсів. Тож після закінчення занять для попередніх наборів заклади автоматично припиняли діяльність. У 1889 році це сталося й у Києві. Для цілого покоління киянок шлях до подальшої освіти після гімназії був закритий.

Жіночий університет

У 1905 році із проголошенням найвище дарованих «свобод» відкрилися нові можливості для жіночого навчання. Одразу ж відродилися й вищі курси. У Києві вони деякий час орендували приміщення на вулиці Фундуклеївській (нині Богдана Хмельницького).

До цього часу у влади вже не було підстав зараховувати всіх курсисток гуртом у революціонерки. Мода на освіту серед дівчат не задовольнялася гімназією й вимагала більшого. Панянки з курсів легко знайомилися в бібліотеках або на наукових диспутах із симпатичними студентами — і успішно влаштовували своє особисте життя. Після цього, власне, навчання можна було й кинути. Недарма в гумористичних малюнках серії «Типи курсисток», створеній популярним київським художником Володимиром Кадуліним, героїня з найефектнішою зовнішністю — це першокурсниця. На старших курсах здебільшого залишалися слухачки не такі привабливі; деякі з них демонстративно ходили як відьми без помела, приєднуючись до руху, що поширився у той час, суфражисток — радикальних поборниць політичної рівноправності статей.

Доки жіночі «ВНЗ» не давали ніяких особливих прав, їх легко могли кинути й найдостойніші курсистки. Ось рядки з автобіографії тієї самої Анни Горенко (Ахматової): «Я вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Поки доводилося вивчати історію права й особливо латину, я була задоволена, коли ж пішли суто юридичні предмети, я до курсів охолонула». Так-то воно так, але причина залишення Ахматовою київських курсів, найімовірніше, викладена в подальших рядках автобіографії: у 1910-му Анна Андріївна вийшла заміж за Миколу Гумильова, і вони разом виїхали до Парижа...

Такий стан справ існував до грудня 1911 року. А потім все круто змінилося. Було прийнято закон «Про іспити осіб жіночої статі на знання курсу вищих навчальних закладів і про порядок здобуття ними вчених ступенів і звання вчительки середніх навчальних закладів», що фактично увімкнув зелене світло для всіх дівчат, які бажали зробити наукову або іншу кар’єру. Вищі жіночі курси реально прирівняли до університетів, їх випускниці могли претендувати на службу як адвокати, практикуючі лікарі, викладачки всіх рангів — аж до професорів. Після цього статус київських курсів істотно підвищився, їх стали навіть називати «Жіночим університетом Святої Ольги» (нагадаємо, що чоловічий університет мав ім’я Св. Володимира), вибудували новий величезний будинок, у якому тепер розташоване Міністерство з надзвичайних ситуацій, а плату за навчання підвищили до 100-120 карбованців на рік. Але насправді кар’єрні можливості були того варті.

Дорогу прекрасній статі!

Крім вищих жіночих курсів істотне практичне значення для юних дівиць мала професійна освіта. Дорогу до неї відкрило найвище веління, підписане в січні 1871 року імператором Олександром II. Слід, щоправда, зауважити, що цей указ носив для жінок у принципі обмежувальний характер. Так, він забороняв прекрасній статі працювати в канцеляріях офіційних установ, де, здавалося б, жінкам саме місце. Натомість у вигляді «компенсації» царське веління надавало їм право служити вчительками молодших класів, телеграфістками, акушерками, фельдшерками зі щеплень, а також дозволяло аптекарські заняття в жіночих лікувальних закладах. Таким чином для дам була відкрита, зокрема, пряма дорога у фармацію.

Здавалося б, сказавши «а», уряд мав сказати й «б», тобто дати можливість жінкам за прийнятою у ті роки системою фармацевтичної освіти екзаменуватися нарівні із чоловіками на різні аптекарські ступені. Але замість цього виникали всілякі перешкоди. Тільки в 1880-х роках почала розроблятися реальна процедура проходження жінками практики в аптеках (деякий час висувалася безглузда умова, щоб цю практику вони проходили лише там, де немає чоловічого учнівського персоналу, — а звідки ж узятися подібним закладам?!). Не одразу допустили жіночу стать і до занять на фармацевтичних курсах; реальним було хіба що вивчення необхідних наук шляхом приватних занять.

Однак настійна вимога, що стояла на порядку денному жіночої рівноправності, помножена на дефіцит фахівців в аптечній справі, пробила стіну дискримінації. Характерно, що чи не перше у вітчизняній практиці присвоєння жінці офіційного фармацевтичного звання відбулося в Києві. Ім’я цієї «піонерки» — Анна Макарова. У 1892 році, після наполегливих турбот, вона успішно склала при Київському університеті іспит на звання аптекарського помічника й удостоїлася похвального відгуку.

Пізніше багато перешкод було усунуто. Влада скасувала правило про неприпустимість спільної служби в аптеках жінок і чоловіків: на фармацевтичні курси почали допускати слухачок. Тож на початку ХХ століття їх кількість обчислювалася вже багатьма сотнями.

---

Між іншим

Серед тих, хто пройшов виучку в жіночій гімназії Жекуліної, можна назвати її колишню ученицю, дочку адвоката Надю Хазіну. Батько Наді був заможною людиною й на освіту не скупився, хоча конкретну гімназію вибрав, найімовірніше, просто тому, що вона була неподалік від дому. Але із цим вибором поцілив у яблучко. Самостійність і незалежність, до якої привчала гімназія Жекуліної, змолоду визначила характер Наді.

Ці риси позначилися й тоді, коли двадцятилітня Хазіна, відвідуючи художню студію й буваючи в богемному суспільстві, у 1919-му познайомилася із приїжджим пітерським поетом Осипом Мандельштамом. Як вона потім сама згадувала, «ми легко й бездумно зійшлися». Невдовзі Надія Хазіна стала Надією Мандельштам. Вони залишалися вірні одне одному до фатального арешту, після якого поет зник у далекосхідному таборі. Його подрузі судилося прожити ще чотири десятиліття, наповнені поневіряннями. Ось тоді виховані в гімназії якості проявилися повною мірою.

Попри всі митарства, під пильним оком влади, яка вбачала в ній «дружину ворога народу», Надія Яківна зуміла зберегти головне — пам’ять про прожиті дні й вірші Осипа Мандельштама. Вона зробила спадщину великого поета надбанням нащадків. І вона ж, зовсім не відчуваючи внутрішнього страху, написала й видала за кордоном свої спогади, які за нещадною відвертістю не мають собі рівних у вітчизняній мемуаристиці.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар