Архіваріус

Київський торжок

Наталія ГАМОЛЯ, Олена МОКРОУСОВА

Облаштувати міські базари на європейський кшталт київська влада спромоглася лише на початку ХХ ст.

Головне — сторгуватись (Київ, 1917 рік)

Захряс майдан...

Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, малясом, таранею, оселедцями, колесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми й сліпцями...

... І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремигає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудакає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, «причитує», п’є квас, їсть тараню, «будькає», лускає насіння й крутиться на каруселі...

Остап Вишня, «Ярмарок», 1925 рік

Дахи над ринками Європи з’явилися більш ніж півтора століття тому. Будапешт, кінець ХІХ ст.

Базарний день

Один з путівників кінця ХІХ ст. розповідає про бідний Київ: у місті практично немає великих, відкритих площ, а ті, що в центрі, зайняті усілякими торгівцями. Більшість київських площ були «брудними базарами», окрім Софійської з пам’ятником Богдану Хмельницькому. Центральна ж Думська площа (тепер майдан Незалежності) «заставлена рундуками з фруктами й туфлями». Не змінили естетики торгівлі й нові кам’яні три-семиповерхові новобудови, що як гриби росли на центральних вулицях міста в 1890-1910 роках будівного буму. «Оканчивается Крещатик Бессарабским базаром (Бессарабка) — грязной клоакой, портящей впечатление и от Крещатика, и от чуднаго Бибиковского бульвара своими затасканными лавчонками, вонью, грязью, отбросами мясных лавок. На «Бессарабке» же «биржа» пароконных извозчиков второго разряда», — писалося в путівнику на початку ХХ століття.

За проектом архітектора Гая — автора Бессарабки — збудували центральний критий ринок у Варшаві

Усі київські базари розташовувалися на перехрестях трактових шляхів, і, як правило, на ці торгові площі стікали дощові води, перетворюючи все довкола на болото. Однак це не заважало торгівлі: зусиллями міста зводилися дерев’яні торгові ряди, частина з них — під дахом. Базар був єдиним місцем, де городяни і гості Києва купували і хліб насущний, і товари першої необхідності, і заморську дивину.

Купити якийсь делікатес можна було і в бакалійній чи «мелочной» лавці, однак часто ціна на ікру, рибу, ковбаси, хліб у дрібного купця-торгівця була вищою, ніж у базарного. У базарні дні — суботу та неділю — селяни з ближніх сіл привозили на базар свій нехитрий товар і продавали його прямо з возів, купивши у базарній комісії Думи спеціальний дозвіл — білет з вказаним номером місця. Може видатися дивним, але про несанкціоновану торгівлю в архівних матеріалах не знайдено жодних свідчень — торгівля в Києві, як і в інших містах, суворо контролювалася владою.

Орендувати місце на базарі під навісом і на столах було непросто, за кожну торгову площу велася серйозна боротьба. Часом право користуватися місцем викуповувалось на аукціонах, які влаштовувала влада, — перемагав той, хто запропонує більшу ренту. Зацікавлені торгівці вносили високу плату — від кількох сотень до тисячі рублів на рік, обороти торгівлі з постійних місць на базарах були досить значними. І не тільки для міста, а й для базарних управителів.

З проханням встановити справедливість і покарати базарного старосту за перевищення своїх обов’язків звернувся до міської управи селянин Потап Петраченко із Малих Дмитровичів 1890 року. «Дружина Пелагея, — писав він, — виїхала на Печерський базар для продажу сільських продуктів на вказане місце по білету моєму під номером 31, який видала Управа.

Не встигла вона продати хоч що з возу, як прийшов якийсь селянин і став проганяти дружину, кажучи, що йому дозволив тут стати з кавунами базарний староста, став стібати коня дружини батогом, ударив батогом дружину й підбив їй око, базарний староста, який одержав хабар, на скаргу дружини тільки насміхався над нею, приговорюючи, що око заживе». Староста заявляв, що в селянина з кавунами теж був квиток, а сам селянин зник.

Потап Петраченко просив провести суворе розслідування злощасних дій печерського базарного старости, оскільки він вчинив злочин на посаді, а також довідатися про селянина для притягнення його до відповідальності. Розслідування провели швидко — у протоколі зазначено, що свідки нічого не бачили, тільки те, що дружина плакала, а як і хто давав хабар — ніхто не бачив. І справу закрили.

На погляд сучасного киянина, у Києві на кінець ХІХ ст. з 265-тисячним населенням базарів було немало, і всі вони були розташовані недалеко один від одного: Печерський, Хрещатицький, Сінний, Житній, Галицький (сучасна площа Перемоги), Володимирський, Троїцький, Бессарабський. Однак мешканці тодішнього Києва вважали інакше.

Київ торговий

Поява нового торжища у місті цілковито залежала від рішення Думи. Часто киянам доводилося роками пробивати мури Управи й шукати підтримки у гласних Думи. До київського міського голови у 1895 році звернулося майже 70 мешканців Жилянської та прилеглих вулиць з проханням: «Жители районов между Шулявской, Нижне-Владимирской, Ботаническо-Никольской и Жилянской, а также Паньковской, Тарасовской и большой части (вблизи Благовещенской церкви) Мариинско-Благовещенской улиц давно испытывают большую трудность в приобретении свежих жизненных продуктов, так как за таковыми нужно ходить чуть ли не за полторы версты на базары: Еврейский или же Троицкий и пробывать там ежедневно по несколько часов, особливо это тяготит бедных людей, оставляющих малых детей на произвол судьбы, и тех, которые не имеют прислуги.

Приобретение же жизненных продуктов в уличных лавочках не всегда возможно, а если и случится иногда приобрести таковые продукты, то в частую не надлежащего качества и гораздо дороже цен базарных. Устранить это неудобство вполне возможно устройством в означенном районе базарчика для продажи продуктов. Для этого как раз подходит имеющаяся по Жилянской улице площадь, в которую упирается Тарасовская улица (что возле дома Миллера и завода Бродского, на части этой площади находится лесной склад Холоденко и временный склад канализационных труб).

С устройством сказанного базарчика вся вблизи его находящаяся местность, представляющая ныне глушь, оживится; площадь принесет городу хорошие доходы за арендуемые под лавки и рундуки места; окажется большая услуга всем в этой местности живущим, в особенности беднякам, селящимся у низовьях улиц Тарасовской, Нижне-Владимирской, Жилянской и прочих, а также домовладельцам по найму квартир, которых немало пустует по причине объясненного неудобства».

На досить аргументоване прохання мешканців майже околичного району влада відповідати не поспішала, хоча у повторному зверненні до прохачів приєдналися 35 гласних Думи, які відправили на місце базарну комісію. Комісія визнала бажаним задовольнити прохання. Проте в засіданні Думи таємним голосуванням влаштування нового ринку було відхилено на підставі того, що це може завдати збитків іншим ринкам — Володимирському та Троїцькому. Мешканці ж знову просили дозволити влаштувати критий ринок — дерев’яний павільйон з місцями для продуктів.

Однак міська земля площі ще у 1882 році була призначена для забудови житловими спорудами. Сама ділянка, що планувалася під ринок, налічувала 1245 кв. сажнів і деякий час здавалася в оренду містом під склади. Отже, прошеніє мешканців врешті-решт було відхилено.

У міському архіві збереглася доповідь київського міського голови, зроблена у вересні 1871 року: «В заседаниях Киевской городской Думы неоднократно было заявлено, что Старый город крайне нуждается в устройстве базара и предполагается устроить таковой на Львовской площади. В настоящее время Львовская площадь представляет большие неудобства для устройства на оной базара по причине незначительности площади».

Восени 1871 року було оголошено конкурс на укладення контракту та підрядні роботи «по спланированию Львовской площади состоящей в Старокиевской части по улицам Старо-Житомирской и Бульварно-Кудрявской». Врешті-решт, коли проблеми ландшафту вирішили, тут стали торгувати усіляким товаром, найчастіше продавали худобу і сіно-солому. Відтоді базар на Львівській площі в народі охрестили Сінним.

У той самий час велася боротьба за ще одну торгову площу — Хрещатицьку. Після того як у 1870-х на площі спорудили будинок Думи, це місце вже не було таким людним — базар зник. Мешканці сусідніх будинків і деякі гласні Думи знову намагалися організувати базар на площі, тепер уже Думській.

Дискусія була довгою — дехто з власників будинків навколо площі і гласних Думи були проти: по-перше, базарна торгівля зменшила б дохід магазинів, що розташовувалися на перших поверхах будинків і самої Думи, по-друге, торжище на центральній площі міста влаштовувати було «не по-європейськи». 1889 року розглядався варіант критого ринку за типом Віденського — продавці щодня вивозили б продукти на пересувних лотках й об 11-й годині ранку закінчували б торгівлю. Власник садиби, що межувала з площею, Фабриціус пропонував звести ринок на своїй землі.

Однак технічно-будівний комітет Міністерства внутрішніх справ відхилив прохання гласних про ринок на Хрещатицькій площі, оскільки брак місця не задовольняв головну вимогу — безпеку людей на випадок пожежі чи затоплення. Усе ж Фабриціусу, за даними києвознавця Анісімова, через кілька років вдалося дістати дозвіл і збудувати у своїй садибі тимчасовий скляний павільйон для продажу м’яса, риби, молока, овочів і зелені. Протримався він недовго — до відкриття нового Бессарабського ринку 1910 року.

Дах торгівлі

Облаштування київських базарів було завданням номер один для Думи у 1880-1890 роках. Санітарний відділ увів спеціальний обоз і створив цілий санітарний двір, на багатьох ринках заасфальтували майданчики, вимостили площі. Однак підрядчики, яким здавалися ринкові площі, крім свого доходу нічим не опікувались. Тим більше досвід Європи доводив, що відкриті ринки, хоч би як опікувалися їхньою чистотою, санітарним нормам не відповідають. У містах Західної Європи, Варшаві, Петербурзі, Одесі криті ринки облаштовували вже кілька десятиліть.

1907 року Київська дума представила шість проектів критого ринку на Бессарабці — це був центральний базар. Кошторис будівництва за проектом Гая становив 690 тисяч рублів. Однак будівельна комісія вважала можливим «без шкоди для зручності, міцності й естетики» зменшити вартість до 489 019 рублів.

За розрахунками комісії, чистий прибуток міста з Бессарабського ринку повинен становити майже 62 тисячі рублів на рік. 117 300 рублів доходу мали давати 31 крамниця — від тисячі до трьох тисяч рублів на рік кожна, ресторан — вісім тисяч, торгові ряди для м’яса, сала і ковбас, риби, молочних продуктів, хліба, городини — по 200-300 рублів за кожне з 223 місць, а також одну тисячу — льодовник на чотири відділення. 20% місто зобов’язувалося витрачати на жалування доглядачу, механіку та їхнім помічникам, дванадцяти сторожам, а також на опалення, водопостачання, освітлення двору, базару, підвалу і служб, на забезпечення електроенергією моторів і 1% на ремонт. Крім того, до 1971 року місто брало на себе сплату відсотків і погашення позики, яку виділили на спорудження критого ринку наступники купця і цукрозаводчика Лазаря Бродського.

Міська Дума не прогадала з вибором місця для критого ринку — нова Бессарабка стала найлюднішим ринком у Києві. Однак не кожен міг собі дозволити скуповуватися на центральному базарі — ціни тут були вищі, ніж на інших ринках (наприклад, фунт яловичини коштував 20 копійок). Проте будь-який продукт мав одмінну якість, підтверджену спеціальною комісією. Це допомагало ринку вистояти у конкуренції з респектабельними новими крамницями, що стали з’являтися в Києві на поч. ХХ ст.

У статті використано раніше не публіковані архівні матеріали і фото та уривки зі спогадів киянки Надії Полунянської (записані києвознавцем Михайлом Рибаковим)

Заїжджі торговки

Середину Думської площі займали «рундуки», так у Києві називали ларки. У них торгували мереживами. Не знаю, з якої причини, — торговки мереживами часто були росіянками, що приїхали до Києва з Костроми, Саратова та інших російських міст. Ми, що звикли з дитинства до звуків «малоросійської мови», як у ті часи називали українську мову, з інтересом прислухалися до голосів мереживниць, що зазивали покупців своїми співучими закликами: «А вот кружева, костромские, к нам пожалуйте, выбор у нас большой». Мережива справді були гарні: моя мати із задоволенням прикрашала ними наші літні сукні.

Продавець продавцеві не рівня

Моя бабуся чомусь воліла закуповувати продукти до майбутніх великих свят, — до Великодня, до Різдва, — не в чистому магазині Єрмольєвих, а в брудній крамниці — теж багатія — купця Торліна. За прилавком завжди сам Торлін — високий, товстий, червонощокий. На ньому сірий ватник, довгий, до п’ят.

На ватник надітий, колись білий, великий фартух. По цьому фартуху можна відразу вгадати, що продається в крамниці: на ньому й масляні плями, і шматочки меду, сала, він обсипаний борошном. Торлін дуже багатий. Після революції, крім капіталу в банках, на складі у нього знайшли бочки із золотими та срібними монетами, зверху замаскованими шарами масла, або меду, або смальцю. Підлога у крамниці вкрита шаром давнього бруду, бочки з товаром якісь сальні. Купець дуже привітний з покупцями, пересипає свою мову примовками, постійно посміхається...

Купець сам «відпускає» товар моїй бабусі, сам усе складає у великий кульок з рогожі: «Візника покликати? Чи додому доставити?» — незмінно посміхаючись, запитує він бабусю. Бабуся розплачується — каси тут немає: купець бере гроші й кладе в одну зі своїх засалених кишень. «Додому пришліть!» — говорить бабуся, бере мене за руку, і ми йдемо до виходу. А Торлін дарує мені шоколадку з розсувною картинкою.

Торгівля — справа сімейна

Перший поверх займає «Колоніальний магазин» — так у ті часи називали крамниці на зразок наших гастрономів. Усе є в цій крамниці: чай, цукор, сири й ковбаси, цукерки, крупи, борошно, масло, усіляка риба. Все у великому порядку, підлогу постійно підмітають і поливають водою з великого чайника. Це роблять «хлопчики», яких у крамниці декілька. За касою сидить сама власниця магазину — гарна, повна жінка. Сам власник торгівлі — маленький сердитий дідок, якого всі бояться. У нього в підпорядкуванні 10-12 душ «прикажчиків», тобто продавців. Старший син — у їх числі. Старий зірко стежить за всіма...

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар