Архіваріус

Київ, якого немає

Олена МОКРОУСОВА, історик

Зараз столиця виглядала б абсолютно інакше, якби міська управа реалізувала хоча б половину проектів, що перемогли в архітектурних конкурсах дореволюційного Києва.

Будівельних конкурсів у дореволюційному Києві проводилося мало. За сто років — з першої третини ХІХ століття до 1917 року — трохи більш ніж 20. Можливо, через те, що в Києві не знайшло застосування конкурсне проектування приватного житла — особняків і прибуткових будинків. Єдиний такий приклад — конкурс на розробку особняка швейцарського підданого Вюрглера в Липках по вулиці Садовій в 1914 році. Здебільшого за конкурсними проектами споруджували громадсько-значущі будівлі і пам’ятники.

1883 року було розроблено спеціальні «Правила для архітектурних конкурсів». В їх основу лягли три фундаментальні ідеї про успіх конкурсу — правильна і зрозуміла програма його проведення, компетентність і чесність журі, відповідна матеріальна винагорода конкурсантів. Московське, засноване 1867 року, і Петербурзьке (1870 рік) товариства архітекторів докладали зусилля для правильної організації конкурсів. Конкурси проходили загальні та іменні. До участі в іменних особисто запрошувалися відомі архітектори, які незалежно від посади отримували оплату. Конкурсні програми будівництва громадських споруд розроблялися також Міністерством внутрішніх справ. Оголошення про майбутні змагання серед архітекторів розміщувалися переважно на сторінках журналу «Зодчий» і в його додатку «Тиждень будівельника», а також у місцевій пресі.

Однак результативність конкурсів була низькою — лише в столичному Петербурзі за два роки було реалізовано три-чотири проекти, а в провінції користь від них була ще меншою. Практично в кожному конкурсі правила порушувалися. Не дивно, що конкурсна ідея піддавалася жорсткій критиці. «Не можна вказати такий конкурс, результати якого не були б потім оскаржувані з усіх боків, жоден художник з репутацією вже не йде нині на конкурси», — так охарактеризував 1888 року історик мистецтва Стасов архітектурні конкурси. У 1910-х роках, коли спостерігався конкурсний бум, постійно з’являлися аналогічні критичні зауваження: «Якщо зайнятися конкурсом, то доводиться рахуватися з підсвідомими антипатіями судді. Зазвичай до журі входять люди, добре відомі в архітектурному світі. З їхніх робіт можна робити висновки про їх тенденції, і спритний конкурент вважатиме за краще відмовитися у своїй роботі від індивідуальності, якщо взамін може дати те, що відповідає смакам суддів».

Однією з головних конкурсних проблем була матеріальна складова. Невдалість конкурсів, нечисленність конкурентів, відсутність серед них корифеїв архітектури, слабкість проектів пояснюються передусім розмірами премій. Цивільний інженер Монтаг навіть запропонував бойкотувати конкурси, які не мають відповідної кваліфікованої підготовки і сприятливих для архітекторів умов. Часто Київське міське громадське управління як замовник мало право купувати проекти, що не отримали премій, за ціною однієї четвертої. Товариство архітекторів отримувало лише 15-20% премій. Проекти, які преміювалися й надалі купувалися, ставали власністю Київської міської управи.

Відповідно до конкурсних правил, київські проекти, яким світило присудження премії, мали виставлятися в приміщенні товариства архітекторів у Петербурзі або Москві. Після преміювання проекти-переможці й рекомендовані для купівлі треба було прислати до Києва для публічного огляду. На той час була поширена така практика: у київському конкурсі перемагав один проектант, найчастіше архітектор з Петербурга, але реалізовували проект фахівці з Києва, які були іноді досвідченішими в практичній роботі і краще знали місцеві особливості. Така ситуація не раз викликала справедливі заперечення авторів «Зодчого», які наполягали на необхідності повної участі конкурсантів-переможців у будівництві. Водночас представники провінційних міст піддавали критиці заїжджих майстрів, справедливо зазначаючи, що петербурзькі автори не бувають у провінційних містах і не бажають залучати місцеву робочу силу та матеріали.

Конкурсні інтриги дореволюційного Києва призвели до того, що більшість проектів-переможців так і не було реалізовано.

Біржовий скандал

1873 року на вулиці Інститутській, 7 з’явився будинок київської біржі. На думку киян, він був розташований дуже далеко від центральної вулиці — Хрещатика. Саме цим градоначальники мотивували необхідність будівництва нової біржі. У березні 1883 року конкурс на проект біржі оголосив Київський біржовий комітет. Проте у пресі відразу з’явилися висловлювання про погану організацію конкурсу і некоректно поставлене завдання. Запрограмоване на невдачу будівництво нової біржі закінчилося скандалом. З восьми проектів найкращого журі не вибрало, але присудило умовні винагороди конкурсантам по 300 і 200 карбованців (вміст золота в тогочасному карбованці становив майже 0,8 грама. — Ред.), залишивши представлені на конкурс роботи у власності комітету. Цей факт викликав обурення архітекторів. Новий будинок біржі на розі Хрещатика та Інститутської все-таки було зведено за проектом київського архітектора-початківця Шлейфера, чиї роботи надалі прикрашали місто. На жаль, будівля київської біржі не пережила Другу світову війну. Оцінити її архітектурні достоїнства можна лише за фотографіями, що збереглися.

Театральне інтриганство

Будівлю Національної опери України — колишнього Міського театру — було зведено лише після проведення міжнародного конкурсу, в якому, випередивши 17 претендентів, переміг проект петербурзького архітектора Шретера. У газетах того часу багато писали про непорозуміння, що виникли між переможцем конкурсу і замовником будівництва театру. Дума не доручила розробку робочих креслень архітектору-переможцю, а збиралася будувати за конкурсним маломасштабним проектом. «Знову доказ непростимої неуваги, якщо не незнання осіб, що ведуть справи міського господарства. На щастя, між гласними знайшлися особи, які зуміли вчасно спрямувати справу в належне русло. Нині В. А. Шретер вже особисто отримав замовлення», — писала тогочасна преса. Напевно, Шретеру пішли назустріч, враховуючи його звання академіка і всеросійське визнання. Проте керували будівництвом театру все-таки київські архітектори — спочатку Кривошеєв, а після 1898 року — Ніколаєв.

Краса не рятує

1903 року було оголошено конкурс на проект училища ім. Миколи Терещенка (сьогодні Київський театральний інститут, вул. Ярославів Вал, 40). «Киевськая газета» з цього приводу повідомляла: «Фасад будівлі училища ім. М. А. Терещенка за проектом студента Інституту цивільних інженерів П. Альошина, який отримав на конкурсі першу премію, витримано, хоч і недостатньо суворо, в російському стилі. Фасад цей красою не вирізняється і значно поступається фасадам двох інших премійованих проектів п. Голландського і п. Реутова, але внутрішнє розташування приміщень у споруді за проектом Альошина залишає бажати кращого». Голландський все-таки взяв участь у будівництві, що завершилося лише 1907 року. Цікаво, що обидва проекти — Голландського і Альошина — здаються схожими. А ось третій премійований варіант Реутова у стилістиці раннього модерну міг би зовсім інакше вписатися в архітектурне середовище вулиці, яку сьогодні прикрашають кілька стильних модернових будинків.

Хто допоміг Городецькому

Спорудження Миколаївського костьолу стало грандіозною подією у Києві. На конкурс, оголошений 1898 року, було представлено 30 проектів. Премія за перше місце — 900 карбованців. Переміг проект московського архітектора Гіппіуса. Друге місце отримав студент Інституту цивільних інженерів Воловський, ескіз якого переробив Владислав Городецький, який керував будівництвом костьолу в 1899-1909 роках.

Провінційна бібліотека

1911 року завершено будівництво Міської публічної бібліотеки. Сучасники до нової будівлі поставилися доволі критично. «Публічна бібліотека у Києві в сенсі художньому не виправдовує того почесного видного місця, яке було надане містом під споруду. Вочевидь, у провінції поки що немає талановитих будівників». На конкурс 1909 року було представлено 37 проектів. На переможця чекали лише 500 карбованців винагороди. Найкращим було визнано проект Motto primavera архітектора Шехоніна. Але журі чомусь обрало для реалізації проект Збігнєва Клаве «Знак питання у колі», хоча спочатку він не вийшов навіть до другого туру — 13 найцікавіших ідей. Претендент на другу премію, автор проекту «Восьмикопієчна монета» Павло Альошин, був замішаний майже у детективній історії. На нього до Київської міської управи надійшла скарга автора проекту «Три вінки» — начебто Альошин без дозволу сфотографував його роботу. Управа попросила негайно повернути негативи. Архітектор, який завжди обстоював свої права і власну думку, відповів, що проект фотограф зняв помилково замість одного з премійованих, і виконати вимоги управи відмовився. Свою позицію Альошин аргументував так: «Жодного закону в конкурсах і в праві осіб на фотографування конкурсних проектів у нас в Росії не існує, а тому ніхто з авторів не має законного права протестувати проти факту фотографування. А щодо етики цього питання, то її я також не порушив, оскільки фотографії проекту «Три вінки» не використані мною у комерційних або якихось інших, небажаних для автора, цілях».

Обережно, сходинки!

Серед конкурсів трапляються й досить незвичні, дрібні і недостойні, в нашому розумінні, проекти. Наприклад, у 1908 році на замовлення Київської міської управи відбувся конкурс на розробку проекту кам’яних сходів, що ведуть від Олександрівського (сучасний Володимирський) підйому до нижнього пам’ятника Св. Володимиру. З чотирьох проектів журі обрало варіант під девізом-емблемою «Три концентричні кола». На невелику премію у 300 карбованців претендували двоє — архітектор-художник Ейснер і замовник, представник фірми Чорноморського будівельного товариства Штерцель. Коли вони намагалися через суд довести своє авторське право на спірний проект, з’ясувалося, що насправді його розробив інженер Торов, який співпрацював у той час з Ейснером. Зрештою новий проект сходів 1915 року розробив архітектор Бобрусов, але його так і не було реалізовано.

Безмежна досконалість

До 1911 року Київське земство не мало не те що будівлі, навіть власної землі, щоб побудувати її. Після придбання ділянки на Володимирській, 33 земство оголосило іменний конкурс на найкращий проект, висунувши вимоги, щоб майбутній «храм земської самодіяльності» не скидався на казенну споруду, був витриманий у суворому, без домішок модернізму, стилі, наприклад, «російський ампір» чи «київське бароко». Кілька відомих архітекторів подали на розгляд конкурсної комісії по два проекти. У резюме за проектом Альошина було записано: «недостатньо художньої виразності і смаку». Переміг у конкурсі проект Щуко. Однак за кілька місяців затвердили інший проект у стилі італійського ренесансу, автором якого був... Щуко. У вересні 1913 року почали зводити будівлю, але Щуко подає новий варіант. Проект затверджують. За три роки будівництва «храму земської самодіяльності» архітектор подавав ще кілька нових проектів, щоразу щось міняючи і доповнюючи, і всі вони були затверджені. Лише вежа, що імітувала ратушу, так і залишилася у кресленнях. Через дванадцять років, у 1928-му, Щуко керував оформленням залу засідань колишнього Київського земства, який у той час належав Союзу профспілок.

Унікальне змагання

Один з київських конкурсів 1910 року був унікальним — кілька архітекторів представили свої проекти панського будинку-особняка, який мав намір звести на вул. Садовій у Липках комерсант, власник кількох машинобудівних заводів швейцарець Альберт Вюрглер. Власник садиби хотів мати двоповерхову кам’яну на житловому підвалі будівлю з поверхом для прислуги, пральню, котельну з центральним опалюванням, більярдну. На першому поверсі — вестибюль, кабінет, вітальню, столову, буфет, кімнату для гри в карти, на другому — будуар, спальні, гардероб, кімнати для гостей, зимовий сад. У дворі — неодмінно садок-квітник з верандою, що виходить на нього, над нею на другому поверсі — відкритий балкон. Але найцікавішим було бажання замовника облаштувати в будинку капличку. У дворі мало бути місце і для коней, і для автомобіля. Обов’язкова умова — розмістити на фасаді скульптурні барельєфи Вільгельма Телля, Вінкельріда і Люцернського лева, а також відобразити битву швейцарців з австрійцями — легенди-символи швейцарської історії. У стилі, розмірах і матеріалах конкурсантів не обмежували. До комісії у Санкт-Петербурзі надійшло 32 проекти. З 15 проектів першої категорії обирали найкращі. Переможцем конкурсу було названо петербуржця Галінзовського. Проте домовласник Альберт Вюрглер так і не зміг втілити в життя свою мрію і дизайнерські фантазії архітекторів — почалася Перша світова війна.

Ідея напохваті

Музей старожитностей і мистецтв побудовано в 1897-1900 роках відомим київським архітектором Владиславом Городецьким на основі ескізного проекту іншого автора. Обговорюючи конкурсні матеріали у травні 1897 року, більшість членів журі віддали перевагу роботі під девізом «У короткий термін», автором якої був московський архітектор Бойцов. Через інтриги, що супроводжували змагання, Бойцов відмовився від подальшої участі в конкурсі. Детальну розробку проекту і підготовку креслень доручили Ніколаєву, колишньому міському архітектору, члену правління Товариства старожитностей і мистецтв, ініціатору та організатору будівництва музею. Упродовж кількох місяців Ніколаєв доопрацьовував проект, але його роботу не затвердило губернське правління. Городецький став третім архітектором, який працював над створенням музею. Порівнюючи два перші проекти, можна з упевненістю сказати, що градоначальники не помилилися — варіант Городецького явно вдаліший.

Торги за ринок

У 1908-1912 роках на Бессарабській площі було побудовано критий ринок — один з найкращих взірців стилю модерн у Києві. Спроектував ринок польський архітектор Гай, а керував будівництвом не менш талановитий киянин Бобрусов. Переможець конкурсу Гай отримав замовлення на детальну розробку свого премійованого проекту. За цю роботу комісія з будівництва критого ринку мала заплатити архітектору 4500 карбованців. Один з перших проектів ринку, виконаний також відомим київським зодчим Шлейфером у стилістиці неоренесансу, чимось нагадував перенасичений кремом торт. Цікаво, що на проекті збереглася резолюція — «Потворно».

Дорогою в майбутнє

1903 року в пресі з’явилася інформація про конкурс на розширення Київського залізничного вокзалу, який побудували ще в 1870-му у стилі англійської готики за проектом Вишневського. Складність проекту полягала в дотриманні головної умови — будівництво не мало зупиняти рух поїздів. 1913 року затвердили проект петербуржця Володимира Щуко. Однак Перша світова війна, революція 1917-го і громадянська війна відклали реалізацію проекту на невизначений термін. Уже за радянських часів, 1927 року, було проведено конкурс, в якому переміг проект Вербицького і Альошина. Будівництво нового вокзалу велося з 1929 по 1932 рік.

---

До речі

Конкурсне проектування в Європі відоме ще з часів Відродження, але поширилося воно у другій половині ХІХ століття. У Росії конкурсна нива виглядала біднішою, ніж у Європі. З 1872 по 1900 рік у Російській імперії було проведено більш ніж 130 конкурсів, у 1896-му підрахували, що в Росії за 25 попередніх років відбулося 93 конкурси. У Німеччині лише за 1899-1901 роки було проведено 367 конкурсів, 159 з яких оголосили приватні особи, решта — громадські та урядові установи.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар