Колонка редактора

Чотири полковники

Юрій САНДУЛ, редактор відділу «Новини»

Років сім чи вісім тому, їдучи додому в приміській електричці, спостерігав, як в одному «купе» кілька армійських офіцерів марнували час в дорозі за грою в «підкидного». Грали спокійно, без особливих емоцій, не привертаючи до себе зайвої уваги.

Юрій САНДУЛ, редактор відділу «Новини»

І раптом за кілька хвилин щось мене почало «муляти». Відчуваю: щось не те, щось, як-то кажуть, ріже око. Придивився уважніше — о Боже, це ж чотири полковники! Чесно кажу, мене на якусь мить аж пересмикнуло. Як журналіст я ніколи не був байдужим до армійської тематики, старший брат — кадровий офіцер, сам у роки школярської юності теж хотів піти у військові (вчасно схаменувся), тож до армії і військових завжди був уважніший, ніж пересічний «цивіляк». Може, в ту хвилину тільки мені одному із сотні пасажирів вагону було зрозуміло, який оце зараз перед нами жахливий образ сучасної української армії.

Армію ми, цивільні, не любимо. І правильно робимо. Якщо суспільство закохано милується стандартними армійськими порядками, беручи їх за приклад у повсякденному житті, то таке суспільство безнадійно хворе. Солдатиків (тобто рекрутів) завжди жаліли, співчуваючи їхній тяжкій долі, але не саму армію. Однак зовсім інша річ — поважати військових як людей і не принижувати їх поєднанням великих зірок на погонах з жалюгідним соціальним і матеріальним становищем. Отака тепер наша армія: народ її не любить, держава її не поважає, а всі разом з неї сміємося. Не дивно, що армія «платить» суспільству відповідно, збиваючи пасажирські літаки і підриваючи власні склади боєприпасів.

І тоді, і сьогодні, і, мабуть, ще багато років у майбутньому в Україні говоритимуть про реформу Збройних сил. Якраз сьогодні — нова хвиля розмов про реформу, бо актуальним є питання, чи вступати до НАТО. Я теж хочу цих реформ і маю власні три критерії, за якими вважатиму, що вона успішно завершилася. По-перше, українські полковники мають їздити зі служби додому не електричкою, а на власному авто або хоча б на службовому. По-друге, українських полковників має бути стільки, щоб звичайний українець (оскільки його не пускають до приміщень Генштабу) ніколи не міг бачити їх чотирьох разом. І нарешті, по-третє, українські полковники у вільний час мали б обирати собі більш інтелектуальне заняття, ніж «підкидний». Якщо так буде, тоді народ армію хоч і не любитиме, зате поважатиме. Отоді і в НАТО можна.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар