Сфера впливу

Атестат недозрілості

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

В епоху мережевих структур і терору всі держави потребують децентралізації і диверсифікації своїх функцій. Україні також потрібна нова Конституція — Основний Закон, адекватний часу.

Серед суспільно-політичних явищ, що існують в Україні, Конституція, поза сумнівом, є найменш осмисленим і практично корисним. Взяти хоча б історію появи в нашій країні документа з такою назвою. Логіку політиків, які ратували за якнайшвидше прийняття Конституції, цілком можна визначити тезою «не гірше, ніж у людей».

Активність на цьому терені спостерігається з 1992 року, коли Леонід Макарович Кравчук раптом з’ясував, що для членства в Раді Європи, куди ми тоді мали намір вступити, необхідна наявність конституції. Тобто країна без конституції країною немовби й не вважається.

Президент створив відповідну комісію, яка підготувала великий, але безглуздий проект. Політичні обставини (дострокові вибори 1994-го) перешкодили тоді прийняттю Конституції. Можливо, це й на краще.

Леонід Данилович Кучма, який змінив Кравчука, відчував до будь-яких конституцій щире презирство, що й не дивно для «міцного господарника» радянської школи. Ідеал політичного устрою, за версією Кучми, полягав у ручному управлінні всім і всіма, що, власне, і сталося, коли він був прем’єром і його уряд дістав право видавати декрети — нормативні документи, що замінюють закони.

Утім, наявність парламенту і політично дивної посади прем’єра змусили Кучму замислитися про документ, що регламентує організацію влади в країні. Так з’явилися Конституційна угода 1995-го і Конституція 1996-го, за якої ми всі й процвітаємо. Зазначимо, що розробка і прийняття Конституції були процесом, в якому брали участь виключно політики. Склалася анекдотична ситуація — на «всенародне обговорення» було запропоновано один проект конституції, а парламент розглядав інший.

Мабуть, найкраще якість нашої Конституції ілюструє поблажливе ставлення до цього документа, яке домінує серед української еліти. Очевидно, що Конституція «не працює», однак найдивніше у цій ситуації те, що, згідно з панівною думкою, вона й не може «працювати» і що за визначенням є лише декларацією.

Різновидом цієї точки зору є переконання в тому, що політики «не виконують» Конституцію, або ще хитромудріша позиція — нібито всім нам наразі бракує чи то політичної культури, чи то ще чогось для цивілізованого життя за конституційного режиму. Фактично всі ці думки означають одне — Конституції в Україні немає.

Емансипація суспільства

Дискусії щодо «законів, що встановлюються народними зборами», почалися в Європі ще в середні віки, і конституція стала універсальною формулою цього суспільного устрою. Тобто конституція є невіддільною від суспільної і громадянської емансипації.

Формулу цієї емансипації можна записати як «людина — суспільство — держава», тобто основну відповідальність за своє життя людина бере на себе, для кооперації вона створює суспільні інститути, а держава допомагає їй у випадках, де вона не може впоратися поодинці, наприклад, у разі іноземної агресії. У цій формулі конституція відіграє надзвичайно важливу роль. Вона, по-перше, є таким собі договором між громадянином, суспільством і державою, по-друге, встановлює жорсткі межі компетенції держави.

У певному сенсі конституція є засновницьким договором, яким засновники — громадяни — створюють контору для вирішення обумовлених у договорі завдань, тобто державу. При цьому абсолютно не важливо, чи існує документ з назвою «Конституція», чи державу обмежують якимось іншим чином. Нагадаю, що конституційний рух в Європі відбувався під лозунгом «Даєш британську Конституцію!», хоча в Британії не існує документа з такою назвою.

Таким чином, можна сказати, що конституція завжди є результатом серйозного суспільно-політичного процесу, своєрідним атестатом зрілості суспільства, свідченням його готовності до самоврядування. І тут українській Конституції можна пред’явити перше і, мабуть, головне обвинувачення. Вона була спущена згори і не має жодного стосунку до суспільних процесів. Тому, хай там що буде написано в цьому документі, він не працюватиме.

У Британії, яка стала зразком конституційного устрою для Європи, самоорганізація тривала чи не найдовше — від Великої хартії вільності 1215 року до революції 1689-го і парламентських реформ початку і середини XIX століття. У Франції конституційний процес був, мабуть, найдраматичнішим, французи мали п’ять різних конституцій, при цьому їм досі не вдалося отримати прийнятну модель.

Американський приклад є класичним за всіма параметрами — метою конституційного процесу в США було показати іншим народам можливість і перспективність самоврядування громадян. Цієї мети було досягнуто, і вона дала свої плоди, зокрема в Європі. Загалом американцям пощастило, оскільки багато колоній, які ввійшли до США, вже мали свої конституції, а держава створювалася як союз, що відразу значною мірою обмежило її повноваження.

У XIX столітті конституція перетворилася на своєрідний політичний фетиш, що зіграло з нею злий жарт — під час конституційних перегонів у Європі в XIX-XX століттях почало втрачатися первинне значення конституції. Особливо небезпечних форм цей процес набув у XX столітті з його соціалізмом.

Конституціями почали називати абсолютно неадекватні документи. Приміром, поширеною є думка про те, що «сталінська Конституція була дуже хорошою, але вона не виконувалася». Це зовсім не так вже хоча б тому, що в ній не було реалізовано принцип розподілу влади і декларувалася «керівна роль партії». Цей документ був чим завгодно, тільки не конституцією.

Серйозного удару по принципах конституційності завдала деколонізація. Ті самі британці, залишаючи свої колонії, намагалися організувати там конституційний процес, однак у більшості випадків прийняті таким чином конституції виявилися нежиттєздатними і від початку демократичні режими змінилися диктатурами.

Поодинокі винятки, наприклад Індія, лише підтверджують правило. Найгірше те, що наявність демократичної за формою конституції в тій чи іншій країні стала одним з критеріїв надання західної допомоги, як наслідок — конституція перетворилася на деяку «відписку» для багатого закордонного дядька. Ці обставини, звісно, істотно зменшують моральний чинник конституціоналізму, але зовсім не означають, що конституція не є засобом підтримки демократичного режиму.

Правило, за яким конституція має бути підсумком певного процесу, все ще діє, і в XX столітті воно підтверджувалося доволі драматично — пригадаймо тих самих німців, яким знадобилося програти дві світові війни, щоб емансипуватися й обмежити свою державу конституцією 1949 року.

Права людини і громадянина

Тепер звернімося до іншого критерію, за яким можна оцінювати конституцію, — її змісту. Якщо розглядати основний закон як засновницький договір, то очевидно, що тоді він має містити певні цілі й завдання, заради яких створюється контора, механізми функціонування цієї контори і механізми контролю з боку засновників.

Цілі й завдання — це права людини і громадянина. Конституція не «дарує» і не «надає» ці права, вона їх просто фіксує. І тут необхідно розрізняти права, властиві нам за визначенням, які, власне, і є тим, що характеризує нас як цивілізованих людей, і привілеї, здобуті в ході політичного процесу. До останніх належать так звані соціальні й економічні права, приміром, на працю чи, ще гірше, на безкоштовну освіту та медичну допомогу. Привілеї нівелюють значення прав й унеможливлюють їхній судовий захист.

Зрозуміло, що жодній державі не по кишені існування реального «права на працю», і якщо це «право» стоїть в одному ряду з насправді важливими правами, то, найімовірніше, суди намагатимуться уникати захисту будь-яких конституційних прав. У країні може бути і безкоштовна освіта, і безкоштовна медицина, але зовсім не обов’язково писати про це в конституції.

Інструменти контролю — вибори і суд. Для того щоб конституційні декларації мали значення, суди повинні мати можливість починати процес безпосередньо на підставі Конституції. Це й називається «прямою дією» і начебто гарантується нашою Конституцією. Однак насправді конституційна юрисдикція належить лише Конституційному Суду, про що трохи пізніше повідомляє нас Основний Закон.

До Конституційного Суду громадянам дорога закрита, тож для держави наші права стають не більш ніж деклараціями. Стосовно виборів, то для того, щоб пересвідчитися, що цей інститут абсолютно не працює, достатньо звернутися до посади президента. У 1994 році Леонід Данилович Кучма обіцяв, що в разі перемоги президент очолить виконавчу владу, і це цілком логічно, адже 99% того, що називається словом «держава», і є виконавча влада.

Голова виконавчої влади, будучи обраним, таким чином несе відповідальність за свою діяльність. Кучма, вигравши вибори, винайшов геніальну формулу безвідповідальності — він «підвісив» президента в повітрі. Президент формально ніким не командує і ні за що не відповідає, але при цьому жорстко контролює прем’єра. Будь-який президент України завжди може сказати про себе «то була не я». Таким чином, вибори втратили будь-яке реальне значення, про що свідчить кампанія 2004 року і її наслідки.

Даєш нову Конституцію?!

У результаті виходить, що нам не обійтися без нової Конституції. Щоб вона була ефективною, передусім потрібен суспільний рух у цьому напрямку, засновницький процес. Другою умовою є адекватність нової Конституції часу. Нагадаємо, що перші конституції були написані для відносно незначної кількості людей — дорослих чоловіків білої раси, які до того ж мали певне майно, тобто загалом не надто відрізнялися за світоглядом і життєвими цілями. Відтоді не лише зросла кількість людей, а й цивільні права поширилися на все доросле населення. А конституції пишуться так, наче нічого й не змінилося.

Крім того, настає епоха мережевих структур, багато з яких несуть величезну загрозу, як, наприклад, терористичні організації. Централізовані держави не можуть протистояти таким структурам. Згадаймо досвід тих же США — далеко не найцентралізованішої країни. Сьогодні всі держави вельми потребують децентралізації і диверсифікації своїх функцій і рано чи пізно займуться цим. В України є шанс зробити це першою.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар