Персона

Три отвори чоловіка

Сергій ВОЛОХОВ, Фото Артема ЯСИНСЬКОГО

Аркадій Шилклопер узявся за музику задля вигоди, але зрештою став найкращим валторністом світу

Російський валторніст і композитор Аркадій Шилклопер розповів в інтерв’ю Контрактам про те, що:
1) джазмени поглядають на нього з підозрою
2) фарцував і завдяки цьому купив квартиру в Москві
3) щороку отримує на батьківщині близько EUR2 тис. роялті
4) титули заважають робити улюблену справу

Шилклопера люблять меломани всіх мастей: шанувальники академічної музики — за філармонійні концерти, фанати імпровізації — за виступи на фестивалях у компанії найкращих російських джазменів, маргінали — за сольники в галереях сучасного мистецтва та гру з гуртом «Три «О», а ті, хто не визначився, — за екзотичність, артистизм і гумор. Аркадій дає грайливі назви п’єсам і платівкам: «Фанк рог», Bruxelles Ma Belle, Hornology. Після віртуозних пасажів він видає на валторні бугі-вугі, змінює її на величезний альпійський ріг, який потім легким помахом руки перетворює на аналог архаїчного австралійського інструмента діджеріду, коментуючи все це дотепами. Колишній музикант Большого театру не любить панк-рок, але якби народився на 10 років пізніше, вочевидь грав би в одному ансамблі не з Сергієм Лєтовим, а з його молодшим братом Єгором

Важке кадетство

Зазвичай батьки намагаються віддати дітей до музичної школи на фортепіано чи скрипку. Як до ваших рук потрапила валторна?

— Батьки спокусилися на те, що діти, граючи в піонерському духовому оркестрі, могли би три літні місяці майже задарма відпочивати в таборі — путівки для учасників оркестру були втричі дешевшими. Пізніше, в інших таборах я був горністом — так узагалі безплатно їздив. До речі, мій брат, старший за мене на чотири роки, грає на тромбоні. У нас зовсім не заможна родина. Тато все життя працював такелажником, мама — друкаркою у видавництві «Правда», а закінчила трудову біографію завскладу в Міністерстві сільського господарства. Коротше, робітничо-селянська сім’я. Тож матеріальний мотив був основним у виборі спеціальності. Хоча тато був музичною людиною: вважався гідним партнером у танцях, за що його й любили, мав чудовий слух і навіть грав на акордеоні.

— Знайдемо всі отвори

Свою кар’єру я почав у шість років — від першого дня першої літньої зміни в піонерському таборі московського заводу № 36. Мене поставили разом з іншими дітьми-музикантами посеред стадіону, дали в руки «альтушку» (альтгорн — невеликий духовий інструмент) — аби я «відчув лікоть товариша», перейнявся атмосферою. Звичайно, я не грав. Найцікавіше було далі. На трибуні сусіди тицьнули батькам у мій бік і сказали: «Найменшенький, а грає краще за всіх!».

У військове училище ви подалися також, бо наполягли батьки?

— Зізнаюся, зовсім не хотів туди вступати. Але тато вирішив, що військовий диригент — то добра професія і форма гарна — чорна з червоними лампасами. Хоча я носив її без ентузіазму. Тато казав: ти ж можеш у ній проходити задарма в метро, в кіно! Ми з хлопцями спробували — і спрацювало! Я робив це, буряковіючи від сорому, та дівчата заглядалися. Це було особливо приємно, бо ж у навчальному закладі кадети обділені жіночою увагою. Відтоді в мене залишилося ставлення до жінок, як до чогось неземного, недосяжного.

Мабуть, ви в уніформу таки вжилися, якщо продовжили освіту у Військово-політичній академії ім. Леніна.

— В академії числився, коли служив в армії — грав у її оркестрі, носив звання єфрейтора, хоч був солістом і командиром відділення. Звісно, міг залишитися на надстрокову службу, та хотілося йти далі по музичній лінії. Я вступив у Гнєсінський інститут і паралельно відвідував експериментальну Студію імпровізації БК «Москворечье» під керівництвом нині померлого Юрія Козирєва — зараз це Московський коледж імпровізаційної музики.

Коли ви відчули потяг до музики?

— Та я з чотирьох років любив музику, співав, виступав на сцені — тож зерно батьківської профорієнтації впало на родючий грунт. Дитиною знав, що буду музикантом — або футболістом! Був такий варіант: у школу приїжджали тренери з ЦСКА відбирати перспективних підлітків, і я був серед претендентів. Але тато сказав: спорт — не професія.

Як ви почувалися в академічній атмосфері Большого театру, коли стали там працювати?

— Мені подобалося все, що відбувається на сцені та навколо неї. Любив світло софітів, вогні рампи, сонмища декорацій. Видовищність класичної опери й балету полонила. Півроку працював у банді — оркестрі, що бере участь у виставі. В «Івані Сусаніні» ми були в військовій формі часів смути, в «Ромео і Джульєтті» — в білих гольфах. Коли я вдягав усе це, то всередині перевтілювався — лицедійство в мені з дитинства.

Як же вас занесло до джазової школу?

— У кадетці я захопився важким роком: Deep Purple, Led Zeppelin, Uriah Heep, Atomic Rooster, Black Sabbath. Ми з друзями вельми поважали арт-рок: Emerson, Lake & Palmer, просто фанатіли від Yes. До речі, познайомив мене з цим гуртом, привізши його записи, мій львівський колега Ігор Лесько. Певний час він грав на валторні у ВІА «Смерічка», а пізніше став першокласним барабанником. Тоді я саме грав на електрогітарі в групі з назвою «ГД». У кадетському училищі носили черевики — «гамнодави». Назвати таким словом кадетський ансамбль ми не могли, тому використали абревіатуру. Але в училищі здогадувалися, про що йдеться. Девізом групи була фраза: «Якщо ти лайно, ми тебе розчавимо!». Коротше, юнацький нігілізм пер. А грали на вечорах хард-рокові хіти на кшталт «Дым над водой».

Де інструменти роздобули?

— Я купив першу електрогітару за 140 карбованців — чи то польську, чи то чеську. Допомагала мама — приносила зі складу видавництва книжки, які я продавав. Перший альбом ми вирішили назвати «Мусорный ящик». Для обкладинки сфотографувались у кадетській формі на сміттєзвалищі. Шкода, що не залишилося знімків. Джазом я тоді не захоплювався. Хіба що в групі намагалися зіграти «Дитячу сюїту» Оскара Пітерсона, ноти якої приніс на репетицію хтось із хлопців. Аж в армії дізнався про джаз-рокові гурти, як-от Tower of Power, Blood, Sweat and Tears та Chicago. І через них рухався до джазу. В академії також був ансамбль, в який мене знов-таки взяли гітаристом. Коли керівник-бас-гітарист поїхав служити в Німеччину, я перебрав його інструмент і став робити аранжування творів джаз-рокерів для складу: два саксофони, сурма, тромбон, ударні й бас-гітара. Ритм-секції — гітари та рояля — не було, тож доводилося викручуватись. Так потихеньку дрейфував до джазу, і першим музичним одкровенням у цьому плані став звітний концерт студії БК «Москворечье», де я почув молоді ансамблі, що грали джаз. Відтоді став відвідувати тамтешні концерти, а по армії прийшов до Козирєва і сказав: «Хочу грати у вас на бас-гітарі». Він поцікавився, що я за один. А я на той час був першокурсником Державного музично-педагогічного інституту ім. Гнєсіних, учився по класу валторни. Юрій Павлович запитав, чи не хочу я грати джаз на валторні? Я відповів, що про таке й не чув. А Козирєв сказав: бас-гітарист у нас є в кожній кімнаті, ти ж будеш єдиним валторністом — умовив і посадив в оркестр. Там я познайомився з купою джазового матеріалу.

Подальша праця в Большому театрі й навчання в джазовій студії не заважали одне одному?

— Коли я став до роботи в Большому, то в «Москворечье» з’являвся рідше. Захопився класикою, почав грати в духовому квінтеті, роблячи й далі напівджазові аранжування — з «Поргі й Бесс», «Вестсайдської історії». Час від часу ми грали регтайми, але без імпровізацій. Зате в театрі я познайомився з джазовим контрабасистом Михайлом Каретниковим, який перед тим грав в ансамблі Чугунова та оркестрі Силантьєва. Із часом ми вирішили спробувати зіграти разом — зробити тріо з вібрафоном, щоб виступити на творчому вечорі артистів оркестру.

Контрабас, валторна й вібрафон — екзотика!

— Так, звучало б гарно. Та з вібрафоністом не склалося. І все ж, дует виступив з великим успіхом — навіть у багатотиражці Большого театру про це написали: «Хоч це і нелегкий альянс: роман валторни з контрабасом». Про наш дует дізнався знаменитий популяризатор джазу Олексій Баташев і в 1984 році запросив до участі у камерній програмі джазового фестивалю. Ми відполірували до бездоганності програму з трьох п’єс. У підсумку — шалений успіх. Нам відразу запропонували записати альбом. 1985 року вийшла платівка нашого дуету на «Мелодии». Правда, в основному вона складалася з джазових стандартів. Я й Каретников написали тільки по одній п’єсі. У творах Михайла я виконав партію на трьох мисливських рогах. Тоді це був єдиний інструмент-родич валторни в моєму арсеналі. Також у 1990-му нас запросили в Америку на славетний Lionel Hampton Jazz Festival у містечку Москоу (Moscow), штат Айдахо, де мені пощастило зіграти з патріархом джазу, легендарним вібрафоністом Лайонелом Гемптоном. Але традиція мене більше не вабила, у ній я почувався гостем. Хотілося спробувати інші форми, спілкуватися з оригінальними людьми. Михайло поринув по вуха в роботу в Большому театрі, який і занапастив його талант. А я навпаки — звільнився.

І почали співпрацю з авангардним саксофоністом і флейтистом Сергієм Лєтовим?

— З одним із учасників Лєтовського ансамблю «Три «О», трубачем і вокалістом Аркадієм Кириченком, ми були знайомі ще в кадетському училищі: разом грали рок. Кириченко й познайомив із Лєтовим, заінтригувавши того перспективою пограти цілком незвичну музику. Це був початок перебудови — доба концептуального романтизму, виступали дуже часто — переважно на виставках авангардних художників і на вечорах авангардних поетів. У нашу музику особливо не вслухалися, сприймаючи як складову перформансу. Часом платили. Та я паралельно працював у філармонії і мав високу ставку — 18 карбованців за відділ із правом на сольні концерти, тож не бідував. Лєтов познайомив мене з концептуальним мистецтвом і безліччю цікавих розумних людей, багато з яких були дисидентами.

Зокрема зі своїм братом — лідером російського панку Єгором?

— Звісно, я знав, хто такий Єгор Лєтов, але його творчістю не цікавився. Якось давали під Москвою спільну програму з Олександром Філіппенком, який читав Жванецького, Зощенка, Платонова, а ми створювали музичне обрамлення для монологів. На концерт прийшли фани Єгора Лєтова — дійство їм було до лампочки, та після вистави вони завалили Сергія питаннями про його панка-брата. До речі, я такого не розумію, що навіть талановиті митці користуються забороненими прийомами: назвати музичний проект «Егор и опи*деневшие» — це нижче санітарної норми.

А «ГД» — саме те?

— Так! Хай би назвали «Егор и ОП». Мистецтво — це таємниця. Мало хто знає, що насправді означає «Три «О».

І що ж?

— Три отвори жінки. Це ідея Сергія Лєтова! Він прочитав «Улісса» Джеймса Джойса в оригіналі. Коли герой роману потрапив у набитий повіями район червоних ліхтарів, у нього народився образ жінки як білої флейти з трьома отворами — красиво! Спочатку в нас була п’єса Three Holes Of The Women — зрозуміло не кожному, та ефектно. І ансамбль узяв назву «Три отвори», яка в публіки асоціювалася хіба що з нашим складом: три духовики. Але потім ми і її скоротили — з ініціативи Філіппенка, який пропонував нашу програму «Союзконцерту» і «Росконцерту», домагаючись ставок для Лєтова й Кириченка.

Полювання на швейцарський сир

Наскільки близькі до народу ваші експерименти з фольклором?

— Я знайомий з молдавським і балканським фольклором, різноманітними зразками російського фольклору, кельтською музикою та гамеланом (традиційний індонезійський оркестр. — Прим ред.), традиціями Альп і австралійських аборигенів. Але виконувати народну музику — не мій шлях. Інша річ — використовувати це глибоке коріння. Найбільший для мене комплімент, коли публіка й критики не можуть розібрати, з яких інгредієнтів складається мій музичний салат. Від того, що я граю на альпійському ріжку зовсім не альпійську музику, реноме інструмента лише виграє. Швейцарці мені дуже вдячні. Народна музика виразніше проступає у моїй грі в ансамблі Moscow Art Trio. Партнерство з ентузіастом російського автентичного фольклору Сергієм Старостіним зобов’язує. Так само було, коли я грав із туніським співаком і майстром гри на арабському інструменті уд Даффером Юссефом. Він працює в стилі, дуже близькому до автентичної суфійської традиції, проте вважається не народним, а етно-джазовим музикантом.

Як ви дійшли до гри на австралійському діджеріду?

— Багато з моїх експериментів — від звичайнісінької цікавості. Я грав на саксофоні, флейті, ударних, контрабасі. Просто стало цікаво зрозуміти принцип гри на діджеріду — інтерес ніяк не був пов’язаний з тим, що це найдавніший інструмент, який вважається символом чоловічого начала. Коли оволодів мистецтвом безперервного дихання, доконченого в грі на діджеріду, вирішив поекспериментувати зі схожими інструментами. Залюбки застосовую всілякі пластикові й картонні трубки. І відтоді використовую замість діджеріду частину альпійського рогу: австралійський інструмент доволі важкий, тож граю на ньому не більш ніж одну п’єсу протягом концерту — він для мене щось на кшталт спецефекту.

Як на мене, альпійський ріг та австралійський діджеріду не пристосовані для складної джазової музики.

— Джаз грають і на волинці. Річ у таланті та в розумінні того, що ти робиш і навіщо. Коли б я навіть утричі гірше грав, то однаково робив би те саме. Бувають музиканти-спортсмени, я теж таким був. На щастя, завдяки зрілим колегам-друзям щораз більше відмовляюся від спортивного принципу.

Одного разу ви заявили, що джаз найближчий до фольклору. Хіба не ближча до нього, скажімо, тюремна лірика російського шансону?

— Не плутайте фольклор і самодіяльність. Перший має глибочезне коріння, друга — злободенний продукт. Джаз походить від автентичної африканської музики, яка в Америці під впливом європейської культури перетворилася на спірічуелз (негритянські християнські співи). Напевне, завдяки такому походженню джаз і нині легко інтегрує елементи музики зовсім різних народів.

Ми — не з джазу

Вам затишно в комерційних проектах, як-от презентація юної української співачки Ассоль?

— Це залежить від того, наскільки талановитий задум, наскільки його авторів турбують питання краси й гармонії. Загалом, я відкритий до будь-яких пропозицій. На ювілеї банку грати не дуже приємно, але я це роблю. Врешті-решт, мене не просять відмовлятися від творчого обличчя й підігравати Альоні Апіній.

Наскільки для вас важлива підготовленість аудиторії?

— Академічна аудиторія, хоч як це дивно, відкритіша до сприйняття експериментів за джазову. Досі чимало джазових критиків уважають, що Шилклопер має вельми далекий стосунок до цього жанру, і це мене дивує.

Зважаючи на школу та професійний шлях, який ви пройшли, можливо, слушніше вас називати не джазменом, а академічним музикантом-імпровізатором?

— Болюча для мене тема. Критики люблять дивитися на мене саме з такої точки зору. Я сам себе не вважаю за джазового музиканта, але таким я і є, як це не парадоксально. Знаю принципи джазової гри й стандарти краще за багатьох із тих, хто називає себе джазменами. Проте цей жанр не є основою моєї творчої кар’єри. Можу грати класику, автентику, джаз, та не асоціюю себе з жодним напрямом. Я музикант. Якщо під джазом розуміти американську традицію, то її опанували всього двоє росіян: саксофоніст Ігор Бутман, який провів кілька років у США, і трубач Олександр Сипягін, який там живе. Усе решта — пародія. Бутмана взагалі вважаю диверсантом, який активно пропагує американську музику там, де цього робити, можливо, не варто. На жаль, цього не розуміють наші молоді музиканти й марнують свої таланти, силкуючись стати новими дюками еллінгтонами й джорджами бенсонами — це внутрішня еміграція. Знаю, що ніколи не заграю джаз, як Джон Колтрейн і Майлз Дейвіс. Хай прозвучить дивно, але я граю не джаз, а своє ставлення до джазу, наскільки воно близьке до самого джазу — мене не обходить.

EUR1 тис. від українських щедрот

Ваша поїздка на Lionel Hampton Jazz Festival за перебудови була щасливим випадком. Завдяки чому ви стали гастролювати за кордоном регулярно?

— Гурт «Три «О» постійно грав на заходах Сергія Курьохіна (починав як клавішник і аранжувальник у рок-гурті «Аквариум», потім створив творчий авангардно-провокаційний конгломерат «Поп-механика». — Прим Ред.), і там були іноземці. Вони й почали запрошувати нас на свої фрі-джазові (free jazz — авангардний напрям у джазі. — Прим ред.) тусовки, де я переграв із морем зірок цього стилю. У 1992 році брав участь у німецькій програмі New Jazz Meeting, куди потрапив завдяки тодішньому її редакторові. Він бував на концертах Moscow Art Trio і, з’ясувалося, відчуває до валторни неабияку пристрасть, навіть був пару років одружений із чорношкірою джазовою валторністкою Шарон Фрімен. У Німеччині я познайомився з багатьма колегами — і пішло-поїхало. За кордоном цікавляться екзотикою, тому запрошували наше Moscow Art Trio, яке змішує джаз із російським фольклором. До того ж джазових валторністів дуже мало. Можу назвати хіба що Клаудіо Понтічіа, який грав до мене у Vienna Art Orchestra, та шотландського авангардиста Мартіна Мейса з італійського оркестру Instabile Orchestra.

Коли ви почали заробляти на музиці пристойні гроші?

— У Большому театрі та в оркестрі філармонії я мав високу ставку як сольний артист: 36 карбованців за концерт. На додачу, коли оркестр їздив на гастролі, всі ми заощаджували гроші для відряджень — возили з собою харчі. А коли вирушали за кордон, то ще й фарцували: купували текстиль, шуби, ліки, колготки та продавали вдома в 10-20 разів дорожче.

І ви також возили колготки?

— Половину грошей я витрачав на платівки й ноти для себе. Але теж спекулював. Було неприємно, та жити ж треба. Завдяки таким поїздкам купив квартиру. Коли гонорарів за гастролі на джазових концертах стало вистачати, щоби прогодувати сім’ю, я залишив оркестр. Проте стабільність цінував і надалі числився у відділі солістів філармонії. Гонорарів від цієї роботи було досить, щоб жити й без джазових концертів. Відтоді ситуація майже не змінилася. Ну хіба що тепер, граючи у філармонії, виконую власні композиції або твори в моїй естетиці, деякі з яких пишуть спеціально для мене. З’явилися композиторські й виконавські роялті з продажу дисків у Росії та за кордоном — я член німецького товариства захисту авторських прав GEMA.

Наскільки вагому частку у вашому бюджеті становлять авторські відрахування?

— Не такі гроші, як хотілося б. Приміром, через 3 місяці після виходу мого альбому Presente para Moscou я отримав близько EUR1 тис. Така ж сума в Москві за використання всіх моїх записів набігає за півроку. Досить серйозну частку доходів приносить самостійне видання дисків. Собівартість платівки $3, а продаю за $10. Розповсюджуються вони переважно на концертах.

Де ваші концертні гонорари виші: в Росії чи за кордоном?

— За кордоном. І все ж, за клубний концерт із Moscow Art Trio платять настільки мало, що жодного матеріального сенсу виступати нема: після вирахування транспортних витрат і послуг звукоінженера на руки виходить по EUR300. На фестивалях платять більше. Скажімо, Берлінський джазовий фестиваль пропонує Moscow Art Trio EUR10 тис. Але 15% з них платиться менеджерові, ще 10% — ко-менеджеру, який запропонував фестивалю наш ансамбль, плюс треба вирахувати квитки на літак із Москви та в Москву та квиток в обидва кінці з Норвегії, де живе наш звукоінженер. Готель нам оплачують лише на день концерту, а нам же ще треба потренуватися. У підсумку якщо кожен із нас отримає по EUR1 тис. — добре. А таких фестивалів мало. Зазвичай на джазових форумах нам платять EUR4-5 тис. У Росії взагалі стабільних розцінок немає. Так, філармонія Нижнього Новгорода не хоче платити мені більш ніж $500, і це попри те що збирається повна зала. А от донецький фестиваль «До#Дж» за виступ із Михайлом Альперіним заплатив по EUR1 тис. кожному. Між тим, Ігор Бутман просить $10 тис. на ансамбль, а в мене не повертається язик говорити про таку суму, хоч музикант я не менш відомий.

Схоже, Україна вами цікавиться більше, ніж Росія?

— Це правда. У вас, на відміну від Росії, ніколи себе не пропоную — самі дзвонять. З іншого боку, місць, де можна виступити, небагато: Київ, Харків, Донецьк, Вінниця та Одеса.

Ваша місія — показати все, на що здатна валторна й споріднені інструменти?

— Був час, коли я пропагував можливості валторни серед колег. Але невдовзі збагнув, що з таким самим успіхом можна метати бісер перед свинями. Треба робити те, що подобається, а якщо це ще й подобається іншим — радіти. Жодної місії я не маю.

Коли ви відчули, що Шилклопер — це марка?

— Ніколи не відчував і, гадаю, не відчую. Титул «найкращий валторніст світу» — то журналістські штучки. Тим паче що валторністів у джазі — раз-два й на тім кінець. У найавторитетнішому джазовому журналі Down Beat є рейтинги композиторів, піаністів, трубачів, а валторністів — нема. Я й так знаю собі ціну, але залишаюся самим собою — тому щасливий.

Досьє

Аркадій Шилклопер народився 17 жовтня 1956 р. у Москві

Освіта: Державний музично-педагогічний інститут ім. Гнєсіних (тепер Російська академія музики ім. Гнєсіних) по класу валторни

Досягнення: один з небагатьох джазових виконавців на валторні, альпійському розі й діджеріду. Записав понад 40 альбомів, серед них 5 сольних, платівки виходили на провідних джазових лейблах Європи. Альбом Mauve, який випустила австрійська фірма Quinton, у 2002-му здобув престижну європейську джазову премію — Приз Ганса Коллера в категорії «Найкращий СD року». Володар неофіційного титулу «найкращий джазовий валторніст світу»

Ким би міг стати: футболістом

Хобі: лазня

Найсильніше враження: перші відвідини концерту рок-гурту Yes

Про себе в одному реченні: «Емоційний, вразливий, егоїстичний, злопам’ятний, та, зараза, талановитий»

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар