Історії

Осінь олігархів

Наталя КОГАН

Брати Карпови, зосередивши у своїх руках капітал і владу, стали першими олігархами у Харкові. Карпови з ентузіазмом купували або захоплювали торговельні місця у центрі міста та землі на околицях

Коли у 1780 році Слобідсько-Українська губернія стала Харківським намісництвом, до його столиці з Єлисаветграда (теперішнй Кіровоград) перебралися сини купця 3-ї гільдії Дорофія Карпова Федот та Артемій. До цього їх спонукало бажання мати власну справу і вирватися з-під тиску авторитету батька, а може, сам Дорофій підштовхнув з отчого гнізда дозрілих для самостійного життя пташенят. Хай там як, братів супроводжувала удача, вони на диво швидко адаптувалися на новому місці, вочевидь, завдяки початковому капіталу та міцній купецькій витримці.

Відомий харківський історик Д. І. Багалій так схарактеризував Артемія Дорофійовича: «Неординарний, розумний, чудово обізнаний зі своїми правами й обов’язками, умів обстояти і себе, і міську громаду, і думу, не відступаючи перед жодною владою».

Пащенківський узвіз. Фото XIX століття

Сьогодні схема розгортання Карповими бізнес-імперії видається досить тривіальною, але у XVIII столітті вони здавалися сміливцями-авантюристами. Брати вповні використали фінансове становище для зміцнення свого соціального статусу. Попри старообрядницьке віросповідання, вони не замикалися у колі свого клану, навпаки: активно долучилися до громадського життя міста.

У 1784 році Артемія Дорофійовича обрали першим міським головою. Він обіймав цю посаду два трирічні виборні терміни. «Перебуваючи на чолі Харківського міського самоврядування, мав у 1786-1787 роках конфлікт із губернським магістратом. Справу А. Карпова передали до Кримінальної палати. 1787 року суд став на бік міського голови. Після закінчення терміну його перебування на посаді у 1790 році губернський магістрат звинуватив його у фінансових порушеннях, а також у тому, що не зробив фінансового звіту про свою діяльність», — так описав Д. Багалій діяльність Артемія Карпова у ролі батька міста.

Федот Карпов тим часом розкручував власний бізнес, напевно не без підтримки Артемія. У 1799 році у списку харківських купців він вже значився найбагатшим у місті.

Карпови з ентузіазмом купували або захоплювали торговельні місця у центрі міста та землі на околицях, а потім вміло розпоряджалися як своєю нерухомістю, так і примноженим капіталом. Міському купецтву доводилося зважати на «єлисаветградських прибульців», а здобутою повагою і становищем Карпови користувалися вміло і цілком заслужено. І от 1808 року вже Федота Карпова обрали міським головою. Про його діяльність у ці роки в Багалія теж збереглися яскраві спогади: «Купець Федот Карпов, який придбав коштом скарбниці будівлю колишньої банкової контори, прихопив до цієї ділянки весь простір землі, зайнятий колись дерев’яними офіційними установами і пороховим погребом, і тим позбавив місто вигід, якими б воно користувалося, забудовуючи ту землю дохідними будинками. На вимоги представити кріпосні документи на захоплену ним землю Карпов відповідав самими лише обіцянками. Ф. Карпов... знищував міські крамнички, утримувані коштом думи, які змінювалися полотняними і паперовими рядами, перевів ряди ці у власні свої, влаштовані всередині свого двору крамнички, чим завдав, як скаржилося купецтво у 1825 році, великої шкоди не лише міським, а й приватним крамницям».

Школа зростання

Зростали не лише капітал і вплив заповзятливих купців, а і їхні сім’ї (в Артемія було восьмеро дітей, у Федота — троє). Великі надії Федот Карпов покладав на сина Сергія і дав йому добру економічну освіту. Сергій Федотович Карпов навчався бухгалтерії у пруському Данцигу та після повернення до Харкова у 1798-му увійшов до числа найосвіченіших підприємців міста. Саме він організував одну з перших у Харкові сукняних фабрик. На початку 1820-х, після смерті Федота Дорофійовича, успадкував його статки і став найбагатшим купцем міста. Він володів сукняним і фарбувальним заводами в Залопанській частині Харкова, а також садом і криницею (які називали Карповськими), яка була одним із головних джерел питної води в місті. У 1837 році тільки у центрі міста Сергій Федотович мав нерухоме майно, оцінене у 553 тис. карбованців. Весь міський бюджет на тоді становив 114 тис. 460 карбованців — суму, майже уп’ятеро меншу. Таким чином, з 1780-го по 1830 рік, за півстоліття, династія Карпових вибилася в олігархи.

Москалям — двори

Завоювання кланом нових плацдармів відбувалося не без користі для міста. Карпови розвивали торгівлю і виробництво, заснували і розвинули два райони Харкова: Гончарівку і Москалівку. Тут розташовувалися їхні землі із фруктовим садом загальною площею під 30 десятин, фабрики і житлові райони, швидко забудовані завдяки підприємницькому хисту Карпових. Придбані на Москалівці безхазяйні піщані пустища були розпродані новим на той час методом — у розстрочку. «Карпов розпорядився своєю землею так: він віддавав її для забудови відставним солдатам (переважно хворим, пораненим і калікам), побут яких у той час був неналагоджений. Звідси і назва — Москалівка, від слова «москаль». Те саме було й за спадкоємця Карпова Сергія та його онуків, М. С. і Ф. С. Карпових. Цей останній продавав ділянки землі «москалям» у розстрочку: дворова ділянка, на якій хтось улаштувався, переходила за кілька років у його повну власність за умови внесення певної суми. Згодом приклад Карпових наслідував власник Основи — Квітка, якому належали великі пустирі південної частини Москалівки», — так описує Багалій виникнення нового району Харкова.

Сергію Карпову після батька дістався цілий квартал у центрі міста, навпроти Гостиного ряду. Тут, у дворі свого будинку ще Федот Карпов, а потім і його спадкоємець Сергій влаштували всупереч закону цілий ряд «нелицьових» (що виходили у двір) крамниць. Таких торговельних точок утворилося понад сотню. Цікаво, що саме їх охоче винаймали під час ярмарків купці, які приїжджали до Харкова, водночас «лицьові» міські і приватні крамниці в торговельних рядах і приватних будинках стояли порожніми. Конкурентам такий стан справ дуже не подобався, і купецьке товариство прийняло постанову про заборону Карпову віддавати у найм торговельні приміщення, адже вони «завдають шкоди міській і приватній крамницям». Тоді Сергій Федотович вніс до Міської думи заяву, що він за право віддачі своїх крамниць у найм згоден платити щороку на користь міста по 2 тисячі карбованців. Знову було зібрано купецьке товариство, яке цього разу пристало на пропозицію Карпова. Однак це був саме той випадок, про який англійці кажуть: Nice guys don’t win, а росіяни: «послушание не ведет к успеху». Обіцяні місту гроші Карпов платив недовго — лише два роки. Губернське правління, яке розбирало цю справу, знайшло, що вимагати від Карпова плати за належні йому крамниці місто жодного права не має.

Жіноча суть

Харківське купецтво не мало наміру миритися з провідним статусом карпівського клану. З ним вели запеклу боротьбу Тамбовцеви, Кузіни. Нищівного удару завдала саме вдова Кузина, що виявила надзвичайну кмітливість і вміння маніпулювати людьми. Інструментом конкурентної боротьби в її руках став Сергій Олександрович Кокошкін, який був з 1847-го по 1855 рік харківським генерал-губернатором.

Ф. С. Карпов

Назвати цього керівника місцевим Петром Першим не буде великим перебільшенням. Сучасна прямолінійність у плануванні Харкова — заслуга саме Кокошкіна. Завдяки його фанатичним зусиллям і методам на межі деспотизму місто почало набувати правильних і ясних рис. Вулиці і будинки вирівнювалися під лінійку, бідняцькі житла зносилися одним махом, внаслідок чого їхні мешканці опинялися без даху над головою. Втім, багатії теж страждали від перебудовної бурі.

Удова купця Кузіна виступила з досить своєчасною пропозицією впорядкувати центральну частину міста за рахунок переносу торгівлі на Залопанську сторону, де в неї, зауважимо, вже були торговельні Суздальські ряди (у Харкові збереглася вулиця з такою назвою). Обгрунтування цього проекту було таке: не годиться влаштовувати ярмарку біля підніжжя красеня Успенського собору. Пропозиція Кузіної припала владі до смаку, генерал-губернатор відповідним указом переніс торгівлю на інший берег ріки Лопані — у район сучасного Благовіщенського ринку. Багато купців, які володіли у центрі міста крамницями, зазнали значних збитків, серед них були Карпови. У 1849 році сім’я втратила понад 3000 карбованців потенційного доходу від здачі крамниць у найм, а головне, була змушена згорнути свою власну торгівлю.

Сезон розпродажу

Григорій Квітка розповідав, що харківські актори в XIX столітті співали зі сцени: «Я вам, детушки, подмога, у Карпова денег много». І справді, грошей було стільки, що вистачило на кілька поколінь, які не успадкували підприємницького хисту, але безбідно жили аж до початку ХХ століття.

У 1837 році мільйонщика Сергія Карпова обрали харківським головою, але незабаром він відмовився від посади, цілком імовірно, через похилий вік — йому вже було під 60 років. Це рішення передувало присмерку карповської епохи. Через тридцять із лишком років доходи клану остаточно перетворилися на видатки.

   
Фасад будинку В. П. Карпова         Фасад будинку В. П. Карпова
на Миколаївській пл. Рис. 1862 р.      по Горяїновському пров. Рис. 1862 р.

Можливо, останньою вдалою справою Карпових був продаж землі місту в 1867 році. Капіталізм у регіоні в той час розвивався бурхливими темпами, ширилися торговельні зв’язки, які вимагали розвитку транспортних шляхів. У 1869 році Харків з’єднала зі світом залізниця, під яку місто безоплатно віддало частину земель. Але попередньо їх викупили у приватних власників. Серед перших, хто оформив вигідну угоду, були Карпови. У 1867 році вони дуже вдало продали місту майже весь свій сад. Історик Багалій так описує продаж саду: «Місто придбало від спадкоємців Карпових належний їм заміський сад у 1867-1868 роках. Дума виплатила Карповим за куплений у них сад 29 617 крб 50 коп. На жаль, незабаром після покупки частина саду відійшла під лінію залізниці, та й та, що залишилася в розпорядженні міста, утримувалася так, що не було від неї ані користі, ані задоволення». Але, судячи з усього, гроші, виручені Карповими від продажу землі під дорогу, у справу пущені не були.

Спадкоємці Сергія Карпова наприкінці ХІХ століття збули всі його великі справи. Цілі квартали нерухомості в центрі міста були продані московському купцеві, вихідцеві з Харківської губернії В. І. Пащенку-Тряпкіну, який наслідок цього став найбільшим домовласником у місті. Так у центрі Харкова з’явився Пащенківський узвіз. Але ж він міг бути Карповським...

Полюби ближнього

Онуки Карпова зуміли реалізуватися на благодійному терені. Початок безоплатним витратам поклав Федір Карпов, 1866 року пожертвувавши ділянку землі на Москалівці під будівництво церкви. А у

1871 році він пожертвував Товариству грамотності двірське місце у 150 квадратних сажнів для будівлі Москалівської школи. Місце було не дуже придатним для навчального закладу, але його обміняли на зручніше, і в 1873 році, завдяки меценатству Карпова, збудовано ще одну школу на Москалівці. Ділянку Карповського саду, що залишилася у його володінні, купець подарував місту. Сам він жив у власному будинку на вулиці Карповській, де й помер, а будинок відійшов у власність міста.

Шляхетний поклик

В. П. Карпов

Гілка роду Карпових по лінії Артемія не відзначалася комерційним хистом. Найвидатнішим її представником виявився Василь Парфентійович Карпов. Він був особистістю всебічно розвиненою, але переважно тяжів до високого, тому волів торгувати предметами мистецтва й антикваріату. Сам був художником, викладав малювання і креслення у кількох гімназіях. Маючи успадковану нерухому власність на Горяїновському провулку (популярне торговельне місце Харкова і нині), учитель малювання здавав в оренду приміщення під магазини і житло. Власну торгівлю вів у художньому салоні. Схильність до громадської діяльності в нащадка міського голови проявилася в журналістиці. У 1880 році будинок на Миколаївській площі у Василя Карпова придбав професор Харківського імператорського університету А. С. Пітре. Відтоді Карпов цілковито поринув у публіцистику: під вишуканим псевдонімом «Дон Базиліо» друкував у «Харківських губернських новинах» статті, присвячені культурному життю міста. Найбільшу популярність Василю Парфентійовичу принесли «Спогади старожила», оприлюднені у газеті «Южный край» (її редакція, до речі, розташовувалася в будинку А. С. Пітри). Потім ці есе були зібрані у книжку, видану 1900 року під назвою «Харьковская старина. Из воспоминаний старожила». Після того як було продано всю нерухомість, Василь Карпов винаймав житло у різних частинах міста.

Сьогодні про знатну купецьку династію нагадують хіба що Карповський сад і Карповська вулиця, що веде до нього від Південного вокзалу, з поступово занепалими будинками XIX століття, а також недавно перевидана книга «останнього з Карпових», що стала бібліографічною рідкістю.

До речі

Дорофій — єлисаветградський купець, сини Артемій і Федот

Артемій Дорофійович (1745 р. н.)

 Дружина Пелагія Дмитрівна (1758 р. н.).

Діти:

–          Костянтин (1773 р. н.)

–          Павло (1779 р. н.)

–          Михайло (1781 р. н.)

–          Олександра (1784 р. н.)

–          Євдокія (1786 р. н.)

–          Олена (1787 р. н.)

–          Агрипіна (1790 р. н.)

–          Федір (1793 р. н.)

Федот Дорофійович (1747 р. н.)

Дружина Євдокія Федорівна (1760).

Діти:

–          Сергій (1781 р. н.)

–          Марія (1784 р. н.)

–          Ганна (1791 р. н.)

Ф. С. Карпов (? — 9.09.1899) — онук Сергія Федотовича

Василь Парфентійович (? — 14.04.1906) — правнук Артемія Дорофійовича

Між іншим

Хто у луг, а хто у плуг

На початку XIX століття Гостиний двір у Харкові утримували погано. Тут знайшли собі притулок не лише крамниці, а й трактири та шинок, і тому «тимчасово й передчасно» у нічний час тут юрбилися п’яниці. Улітку в трактирах ночами горіли вогні, взимку, крім того, топили печі, і Гостиний двір загрожував місту постійною небезпекою пожежі. Попри зусилля Міської думи, їй не вдавалося домогтися виведення з Гостиного двору трактирів. Губернатор обіцяв попервах Думі заборонити в трактирах користуватися грубним опаленням, внаслідок чого городничий запечатав печі, але потім, після скарги трактирників на порушення їхніх інтересів, начальник губернії оголосив Думі, що її вимоги не заслуговують на повагу. Печі вже розпечатали, але поблажливе ставлення начальства до трактирників давало й іншим привід рахуватися лише із власною вигодою. Купець Карпов завів біля своїх крамниць у Гостиному дворі дерев’яний на три поверхи навіс «ширини незвичайної» і здавав його внайми під час ярмарків, попри те, що цим не тільки було обмежено Гостиний двір, а й підривалося міське господарство, яке втрачало доходи від здачі міських місць під ярмаркову торгівлю.

До речі

Одна голова — добре

Государ Микола Павлович, перебуваючи у Харкові, відвідав місцевий музей. Його супроводжував харківський генерал-губернатор Кокошкін і надавав потрібні пояснення. Увагу Государя привернуло опудало величезного орла.
— Це що за птах? — запитав Государ.
— Орел, — відповідав Кокошкін.
— А чому він не двоголовий? — запитав, посміхаючись, Государ.
— Тому що він народився не в Росії, Ваша Імператорська Величносте, — не знітившись, гаркнув Кокошкін.

Між іншим

Грязі та води Харкова

У 1802 році для зменшення в Харкові засмічення Міська дума запропонувала мостити вулиці фашинником і піском, а також влаштувати два канали для відводу за межі міста водних і грязьових потоків, утворених випаданням опадів. Гній з міських площ Дума пропонувала зчищувати за допомогою колодників і десяцьких, а для скорочення витрат користуватися при цьому пожежними конями. На останню пропозицію губернатор не погодився, а в міській касі грошей забракло на благоустрій міста. Зрештою, того ж року фашинниками була замощена тільки вулиця між Гостиним двором і крамницями купця Карпова за його рахунок.

У 1815 р. медичний факультет Харківського університету визнав воду харківських рік гнилою. Хоча харків’яни й до цієї експертизи брали воду для пиття та їжі не з річок. Найбільш відомими джерелами води були Білгородська й Карповська криниці та міський колодязь на Миколаївській площі. Причому Карповська криниця була у приватному володінні, на відміну від двох інших джерел, які належали місту. Користувалися городяни водою з усіх цих джерел безкоштовно. У 1843 році губернатор вирішив полегшити харків’янам доступ до Карповської криниці, влаштувавши брукований під’їзд до неї. Але бруківка потребувала ремонту, а криниця, на думку влади, нагляду, тому було наказано Думі найняти для криниці охоронця, а за користування водою встановити плату. Споживачам криничної води роздали ярлики на право користування водою, причому з кожної бочки стягувалося по 3 карбованці на рік, але тих, хто брав воду цебрами, звільняли від плати. Ці збори проіснували недовго, міська влада усвідомила, що вона не має права перетворювати на оброчну статтю міста те, що належить не їм, а перебуває у приватному володінні. Власник криниці Карпов оголосив Думі, що поступитися криницею місту він не вправі відповідно до заповіту свого батька, але нічого не має проти безкоштовного користування криницею його співгромадянами.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар