Сфера впливу

Людина і міст

Розмовляла Леся СОЛОВЧУК, фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Володимир Литвин зумів стати близьким таким різним українським президентам — Леонідові Кучмі та Вікторові Ющенку. І навіть став певним містком передачі влади від старого президента до нового. Здається, після цього політична вага Литвина, єдиного українського спікера, який має звання «Герой України», зросла. Якщо при Кучмі його називали вірним і відданим президентові, то при Ющенкові — політиком, який дозволяє собі триматися окремої позиції.

Кучма Україні не ворог

Перші півроку після помаранчевої революції засвідчили, що пакет домовленостей включно з політреформою, який забезпечив компроміс, був лише видимою частиною айсберга. Чи були якісь інші, таємні домовленості? Зокрема, щодо надання гарантій, що Леоніда Кучму не переслідуватимуть?

— Мені дуже хочеться, щоб ми вже забули про помаранчевий колір, адже він і надалі роз’єднує Україну. Треба говорити про один колір — колір державного прапора. Щодо домовленостей, активним учасником яких я був, можу сказати одне — існували різні домовленості, зокрема й персонального характеру. Більше сказати не можу.

В той час ви також говорили, що Леонід Кучма залишиться активним учасником української політики, а також те, що він буде незримо присутнім у парламенті, адже чимало парламентаріїв від нього залежать психологічно. Сьогодні депутати ходять до екс-президента?

— Я не відмовляюся від своїх слів. Але вважаю, що Леонід Данилович сьогодні був би вагомим політиком, якби зайняв об’єктивну позицію під час політичної кризи. А він зайняв позицію стороннього спостерігача. Лише констатації, що вибори будуть найбруднішими за всю історію України, замало. У мене виникало питання: коли президент почне діяти, щоб запобігти кризі?

Якщо не можеш впливати на ці процеси, треба просто зізнатися і сказати: я йду з посади, а ви вирішуйте свої проблеми самостійно. Щодо нинішнього впливу на депутатів — за всіх не скажу. Особисто я з Леонідом Кучмою не зустрічаюся. Хоча мені хотілося б йому сказати: все сталося так, як я прогнозував. Не потрібно було тоді шукати в мені ворога. Не потрібно було намагатися чинити перепони діяльності ВР, дискредитувати мене як голову ВР.

Чи наважиться екс-президент повернутися у велику політику?

— Сьогодні я не бачу його у великій політиці, хоча депутатство цілком можливе. Водночас, як на мене, немає жодної політичної сили, яка могла б запропонувати йому участь у виборах. А щодо різних розмов про переслідування, думаю, що скоро в цьому плані про Кучму забудуть. Це наша не найкраща звичка — шукати винного, ворога. Я не критикуватиму Кучму з моральних причин незважаючи на те, що зараз це стало модним. Гадаю, щоб оцінити всі позитиви й негативи його діяльності, потрібен час. Усе залежатиме від того, в якому напрямку і з якими темпами розвиватиметься Україна. Якщо життя погіршиться, Кучму згадуватимуть більше. Якщо зміниться на краще — менше.

Мельниченко — не герой

Ваше прізвище час від часу згадується у зв’язку з касетним скандалом і справою Гонгадзе. Кому це потрібно?

— Тепер цілком очевидно, що це не героїчний і не благородний вчинок майора. Час розставив усе по місцях. Стало зрозуміло, що це була спланована операція з відповідними трагічними наслідками. Також очевидно, що окрім інших політиків до цієї жахливої справи намагаються і намагатимуться прив’язати моє прізвище. Хоча якщо почитати різні роздруківки, часто слова, які приписують мені, кудись зникають або ж приписуються іншим персонажам, знайомим і незнайомим. «Мої цитати» навіть зачитувалися незнайомим голосом з якимось неукраїнським акцентом. Мені вже зрозуміло, що поява моєї «причетності» до справи Гонгадзе безпосередньо залежить від рівня моєї підтримки в суспільстві.

Президент Ющенко обіцяв якомога швидше розкрити справу Гонгадзе. Чому досі цього не зроблено?

— Мені також хотілося, щоб істину було якнайшвидше встановлено. У мене є свої оцінки, чому це трапилося і з яким розрахунком це робилося. Але я дочекаюся остаточних результатів слідства. Нам усім треба навчитися довіряти правоохоронним органам.

А вас особисто зачепило б, якби врешті-решт майор Мельниченко зайшов до зали Верховної Ради з депутатським значком?

— Для мене не має значення, буде він депутатом чи ні, — це справа соціалістів і закону. Якщо є добра воля партії, яка опікується Мельниченком і на цьому вибудовує свою політичну тактику, — заради Бога. Кожен діє такими методами, які вважає нормальними й цивілізованими.

Дружина Георгія Мирослава Гонгадзе, перебуваючи в Києві, також заявила, що збирається до парламенту, і додала при цьому, що їй буде дуже важко працювати з вами в одній сесійній залі. Ви не пробували зустрітися з нею і порозумітися?

— Що ж, тоді доведеться будувати два парламенти. Я не говорив з Мирославою. І розумію, що розмова не може скластися з огляду на упереджене ставлення, яке я відчуваю до себе.

Двох президентів нам забагато

Як заявляли представники колишньої опозиції (і нинішньої влади), раніше відносини між урядом і парламентом зводилися до того, що депутатів «опрацьовували» під відповідні потрібні для Кабміну рішення. Як сьогодні взаємодіють «новий уряд» і «старий парламент»?

— Хотів би відреагувати на формулювання «новий уряд» і «старий парламент». Я дещо іншої думки. Адже уряд, якщо я не помиляюся, — це на 100% колишні представники парламенту. Тож ділити на «старих» і «нових» тут не випадає — усі вийшли з одного гнізда. Щодо відносин, то сьогодні ми більше дискутуємо.

Чи намагається уряд через групи і фракції заручитися депутатською підтримкою для проведення того чи іншого рішення? Звісно, так. І це правильно. Поганий той уряд, який не намагається співпрацювати з депутатськими групами і фракціями, особливо у прийнятті рішень, ініціаторами яких є Кабмін. Щопонеділка ми проводимо зустрічі з прем’єр-міністром та керівниками депутатських груп і фракцій, обговорюємо проблеми, які потребують узгодження наших позицій.

Вони не завжди збігаються, але не треба з цього робити трагедії. Парламент здебільшого відчуває на собі тиск суспільних настроїв, а уряд насамперед послуговується тверезими економічними розрахункам. Тут треба зводити ці позиції й шукати оптимальне рішення.

А який у вас режим спілкування з президентом? Це «пряма» лінія чи запис через посередників-помічників?

— Я спілкуюсь і на «прямому», є й інші види зв’язку. Якщо не можу терміново переговорити з президентом, переказую інформацію через помічницю. Наприклад, кілька днів тому я розмовляв з Вірою Іванівною, оскільки не міг з’явитися на офіційний обід у зв’язку з перебуванням в Україні президента Індії.

Так сталося, що приїхали мої свати, на день народження моєї доньки зібралася родина, і я переказав президенту, що не прийду. Оскільки Віктор Андрійович перебував у Одесі, я передзвонив Вірі Іванівні й попросив переказати моє прохання. Я вважаю, що це етично — щоб глава держави знав причини моєї відсутності.

Якщо треба, я розмовляю і з державним секретарем або з першим помічником. На мою думку, ми не повинні тут дотримуватися службової ієрархії. А сама простота у спілкуванні має засвідчити те, що ми — одна команда. А якщо вибудується ієрархія по лінії, хто з ким має розмовляти і хто кому що має говорити, то, гадаю, цей офіціоз не завжди буде на користь справі.

А як ви прокоментуєте заяви Юлії Тимошенко про те, що оточення президента його дезінформує, створює негативний образ уряду і що до президента так просто не достукатись?

— Я не можу на це скаржитися. Нещодавно у мене була півгодинна розмова з президентом. Він саме був у дорозі. А в мене з’явилася потреба дізнатися про його ставлення до закону, який ми обговорювали у сесійній залі, щодо спрощення оподаткування бізнесу. Щоправда, поки я з президентом розмовляв, цей закон проголосували відразу у першому й другому читанні і прийняли як закон. Тож скаржитися на те, що оточення Віктора Андрійовича обмежує доступ або інформує президента у тому чи іншому світлі, я поки що не маю підстав.

Як позначаються на командній грі міжусобиці між Юлією Тимошенко і Петром Порошенком?

— Сьогодні це серйозні ускладнення, які вже вивели проблему на рівень президент — Тимошенко, що до того ж активно підігрівається аналітиками й політиками. «Президентська» лінія прем’єра заявилася відразу ж після відомого засідання, на якому виникла суперечка між Тимошенко і Ющенком. Я на цій зустрічі не був, читав про неї лише у ЗМІ. Але думаю, що тут драматизувати не потрібно.

Дискусії — це нормально, адже «я начальник — ти підлеглий» — це не той принцип, який повинен застосовуватися у демократичній Україні. Але дискусії мають відбуватися до прийняття рішення. Якщо рішення прийнято, усі зобов’язані його виконувати. Президент як глава держави несе абсолютну відповідальність за процеси, що відбуваються в Україні, тому за ним має бути вагоме й остаточне слово. І всі це повинні розуміти.

Але як нам бути з двома президентами?

— Двох президентів бути не може — тоді країна буде розірвана. Потрібно вгамовувати політичні пристрасті й амбіції, працювати на спільний результат. Треба чекати свого часу. Демократія — це не тільки процедури, а ще й велике терпіння. Намагання підштовхнути, педалювати процес несе більше негативу насамперед для того, хто це робить.

Литвин-2006 — не опозиціонер

Ви не раз говорили, що не бачите в парламенті опозиції. Але ж немає демократії без опозиції...

— Та частина, яка опинилася за бортом у результаті парламентських виборів, сьогодні деморалізована. До опозиції можна віднести лише комуністів, які діють більш-менш послідовно. Від інших більше галасу, ніж дій. Я сьогодні радше говорив би про ситуативну опозицію до тих чи інших законопроектів або дій влади.

Понад те, у деяких принципових рішеннях дуже часто підтримують саме опоненти нинішньої влади, на відміну від тих, хто декларує свою пропрезидентську позицію. Я можу це проілюструвати на прикладі голосування закону щодо виробництва контрафактної продукції, необхідного нам для вступу до СОТ.

Ми отримали негативний результат саме через те, що законопроект не підтримали фракція «Наша Україна», частина БЮТ, УНП і ПППУ, — загалом через їхню позицію ми не добрали 58 голосів. Наявність потужної опозиції в парламенті я вважаю великим благом для країни. Раніше було надзвичайно складно працювати, але рішення приймалися компромісні — такі, які влаштовували українське суспільство. А сьогодні можна протискувати будь-які рішення. Цивілізованого опанування — з розрахунками на руках, з оцінкою можливостей бюджету та економіки — ні в кого немає.

Якщо опозиційна ніша довго залишатиметься порожньою, чи може статися, що Володимир Литвин, прийшовши до нового парламенту, опиниться в опозиції до нинішньої влади?

— Я проти гри в слова. Хоча з наближенням виборів усі демонструватимуть свою опозиційність. Я вважаю, що треба мати позицію — аргументовану й солідну. Якщо вона не збігатиметься з офіційною лінією, називайте її як завгодно — опозицією чи просто позицією.

Але президентові краще мати поруч незручного принципового політика, ніж дурня, який намагається прислужитися і вловити будь-який поворот голови чи думку вождя. Вважаю, що про нішу опозиції краще говорити ближче до виборів. Ми спостерігатимемо тенденцію, коли чимало нині нейтральних політиків намагатимуться будь-якими силами дистанціюватися від уряду і президента, щоб вибудовувати свою платформу на критиці.

Понад те, я прогнозую, що ми спостерігатимемо такий парадокс, коли політики намагатимуться одночасно бути у владі і критикувати її. Це психологічний комплекс українських виборів, який грунтується на тому, що українці звикли владу боятися й водночас її ненавидіти.

Щодо закону про вибори, який сьогодні багатьох не влаштовує. Чи існує шанс його переглянути, приміром, підняти прохідну планку і змінити виборчий механізм?

— Я переконаний, що нам не вдасться до виборів змінити виборчу систему. Навіть з огляду на те, що в законі про внесення змін до Конституції чітко прописана «пропорційка». Не варто сьогодні порушувати це питання, оскільки воно може з часом врегулюватися природнім шляхом.

Сьогодні до цього питання спостерігається інтерес на рівні місцевих еліт, місцевого самоврядування. Це має підштовхнути процес політичного структурування українського суспільства. Що стосується підвищення чи зменшення прохідного бар’єру, тут також навряд чи вдасться прийняти якісь рішення. Це лише призведе до блокування роботи парламенту, оскільки сил, які мають реальні шанси подолати 3% бар’єр, небагато.

Тому можна вести мову лише про численні уточнення, що стосуються технологічної частини організації виборів і процедури голосування. З огляду на практику минулих президентських виборів треба зробити все, щоб перекрити будь-які можливості для маніпуляцій людьми і бюлетенями, тобто дати можливість виборцям справді вільно висловити свою позицію. Тим більше що адміністративний ресурс, який дружно прокляли, намагатимуться реанімувати на місцях.

На вашу думку, 3% — достатня планка?

— Якщо виходити з необхідності мати структурований парламент, з потреби чіткої кристалізації партійної системи, то відсоток слід підняти. Принаймні до 5%.

Ви вважаєте вибори 2006-го більш історичними, ніж попередні президентські?

— Я прогнозую, що буде спроба реваншу. Результати 2006-го якраз мають засвідчити, пройшла Україна точку неповернення остаточно чи відступила. Цього разу люди фактично голосуватимуть за уряд. Адже відповідно до засад політреформи саме від складу парламенту, від коаліції, яку буде сформовано, залежатиме кандидатура прем’єр-міністра.

Якщо бути до кінця відвертими й відкритими, кожна політична сила мала б сказати: ми бачимо прем’єром такого політика і склад уряду таким. Але я не хотів би передбачати такий розклад, коли буде сформована коаліція, яка не підтримуватиме президента України. Тоді виникне ситуація, коли прем’єр-міністр вестиме окрему лінію, і, вочевидь, у цьому його підтримуватиме парламент.

Такі ситуації не страшні європейським країнам, які мають за плечима десятки років демократії. У нас це загрожує зміною політичного курсу, системи цінностей і набору засад, на яких вибудовується наш устрій. Саме тому триває пошук тієї формули на вибори, яка забезпечила б не повернення назад, а просування вперед.

Адмінресурс — ініціатива знизу

На останніх виборах-2004 політологи оцінювали результативність дій адмінресурсу на рівні 10%. Скільки може дати адмінресурс-2006?

— Я був би нещирим, якби сказав, що не буде спроб використати адміністративний ресурс. Він і зараз активно задіюється. Приміром, деякі керівники місцевих адміністрацій дають вказівки, кого вибирати в керівництво осередків партій. Я можу це підтвердити на прикладі Народної партії — такі вказівки ми також отримували, і це я вважаю несправедливістю.

Є численні випадки, коли людей примушують вступати в одну партію, яку пов’язують з іменем Віктора Ющенка. Проте я переконаний, що це — не лінія президента. Навпаки, такий примус — це холуйська звичка, бажання вислужитися перед господарем. Але, на мою думку, щоб догодити Ющенку, треба намагатися ефективно організувати роботу в регіоні чи місті, щоб президенту не було соромно за свого представника.

Дивно, що цією дорогою йде немало молодих політиків. Іноді дивишся — людина ніби не обтяжена старою системою, а діє, ніби 30 років був вмонтований у неї. Більшість наших політиків, попри те що вони декларують про свою новизну, вийшли з шинелі Гоголя.

Тобто адмінресурс — це ініціатива знизу?

— Певною мірою так. У крайньому випадку я можу запевнити, що це не лінія Віктора Андрійовича. Це не його стиль і не його світогляд.

---

Довідка Контрактів

Володимир Литвин народився на Житомирщині 1956 року. Закінчив історичний факультет Київського університету і викладав у ньому протягом 1978-1994 років (за винятком 5 років, які він присвятив Міносвіти УРСР і ЦК КПУ). З серпня 1994-го — помічник президента Леоніда Кучми, з листопада 1995-го — заступник глави Адміністрації президента України. Листопад 1999 — квітень 2002 року — глава АП.

Під час попередньої парламентської кампанії 2002-го Володимир Литвин був № 1 у виборчому списку блоку «За єдину Україну!». 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України. З червня 2004 року — голова Народної аграрної партії. Автор понад 270 наукових праць. Одружений. Має доньку та сина.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар