Персона

«Рояль нараспашку»

Сергій ВОЛОХОВ, Фото Валерія БІЛОКРИЛА

Джазмен Андрій Кондаков готовий безплатно виступати у Нью-Йорку, але й не проти добре оплачених корпоративів

Піаніст, композитор і джазовий діяч Андрій Кондаков розповів у інтерв’ю Контрактам про те, що:
1) не має на меті приносити додому щомісяця певну суму грошей
2) згодний грати на презентації коньяку, якщо культурна програма не принижує його як музиканта
3) у нью-йоркських клубах джазмени заробляють лише по $100-200 за виступ
4) ні Росія, ні Україна не мають до джазу жодного стосунку
5) джаз ніколи не займе місце поп-музики

У перебудовні 80-ті втомлена від Кобзона та Зикіної країна кинулася слухати раптово дозволений рок і народне диско в дусі «Ласкового мая». На початку 90-х сцени оперних театрів окупував російський шансон. В останню п’ятирічку минулого століття престижним став джаз. Нова еліта дізналася імена саксофоніста Ігоря Бутмана, валторніста Аркадія Шилклопера, співака Сергія Манукяна, американських вокалісток Напуа Девой і Деніз Пер’є. Усі ці та багато інших виконавців складної, проте статусної, музики неодмінно виходили на сцену разом з Андрієм Кондаковим. Артист блискуче виконував не лише партію фортепіано, а й роль посла джазу. Якби не ентузіазм і готовність Кондакова до нових творчих союзів, ми не познайомилися б з десятками прекрасних музикантів, а сильні світу цього досі вдягали б найдорожчі костюми на концерти Михайла Шуфутинського та Люби Успенської.

На волю до Карелії!

Дніпропетровськ ніколи не був джазовою Меккою. Чому цією музикою ви захопилися саме там?

— Старші сестра і брат слухали Beatles, я з 6-7 років ходив на естрадні концерти. Вдома стояло піаніно, і я підбирав пісні ансамблів на кшталт «Веселых ребят» і «Орера». До того ж наприкінці 1970-х досить часто давали концерти вітчизняні джазмени. Коли вступав до музичного училища, захопився Леонідом Чижиком. Тоді ж опинився у вокальному ансамблі «Гамма», що виконував музику у дусі групи Swindle Singers — бароко із джазовими ритмами.

Тобто ви почали кар’єру не з фортепіано, а зі співу?

— Так, співав партію тенора. У «Гаммі» крім співаків були контрабасист і барабанник. Саме вони й стали моєю першою ритм-секцією — разом із цими хлопцями організував власне тріо. А фортепіанною музикою серйозно зацікавився завдяки платівці Ерла Гарнера «Концерт біля моря» — він став першим джазовим кумиром. Мій тато працював інженером, серед його колег був колекціонер джазу, і за його допомогою я познайомився з Володимиром Задонцевим, який проводив чудові джазові лекції у дніпропетровському Будинку вчених. Це було схоже на клуб: у приємній інтимній атмосфері звучали джазові платівки та розповіді про музикантів. Лекції та спілкування з колекціонерами почали мене розвивати. Я вирішив перевестися з теоретичного відділення у Дніпропетровському училищі на джазове відділення до Петрозаводська.

Чому саме Петрозаводськ?

— У Дніпропетровську не було джазового відділення, та й узагалі в училищі не заохочувалося захоплення джазом. А так би я, можливо, нікуди не виїхав. У Карелії опинився випадково. У Дніпропетровську гастролював знаменитий джазовий композитор і аранжувальник Микола Левиновський зі своїм ансамблем «Аллегро». Мені так сподобалася музика, яку він виконує, що я познайомився з ним і створив квінтет, схожий за інструментарієм і за духом на «Аллегро». Наш колектив успішно виступив на дніпропетровському міському джаз-фестивалі. Після цього мене запросили до однієї з філармоній нашої великої країни — здається, смоленської, працювати у вокально-інструментальному ансамблі «Колокола», де пріоритетом, крім основного репертуару, був джаз. Я, на жаль, поїхати з дому не міг, а наш саксофоніст усе-таки відправився. Кістяк «Колоколов» складали гітаристи брати Мігунови — випускники Петрозаводського музучилища, відомі рокери. Вони й розповіли моєму колезі про альма-матер, про те, як проводяться заняття на джазовому відділенні, показали конспекти з історії джазу. Переказ саксофоніста заінтригував, і я поїхав на розвідку. У Петрозаводському училищі мені все сподобалося, і я вирішив переводитися — по суті, спонтанно.

Як сприйняли північну провінцію?

— Петрозаводськ, порівняно із Дніпропетровськом, справді, невелике містечко. Але виявився напрочуд чистим і культурним місцем — з консерваторією, університетом, педінститутом і потужною карело-фінською спадщиною: з вивісками фінською мовою, з фінськими газетами та журналами, нарешті, з фінським драматичним театром, куди я невдовзі влаштувався працювати завідувачем музичною частиною — почав писати музику для спектаклів. Крім іншого, Петрозаводськ мав міцну джазову традицію: у 1960-х там регулярно проводилися джазові фестивалі, які у 1986 році я поновив. Що стосується музучилища, то два роки я провчився як піаніст на джазовому відділенні. Після чого вступив до філії Ленінградської консерваторії на спеціальність «композиція», потім почав працювати викладачем на джазовому відділенні — паралельно із власним навчанням.

І паралельно концертували?

— Звісно ж, створив свій ансамбль. З ним виступив на початку 1980-х на кількох фестивалях. А в 1985 році легендарний ленінградський ентузіаст джазу Володимир Фейєртаг запросив на великий джазовий форум «Осінні ритми». Це був зоряний час. Одразу після виступу фірма «Мелодія» запропонувала записати диск-гігант — він з’явився з назвою «У нічному місті». Дві наші п’єси увійшли до збірки «Осінні ритми-85», яка у комплекті з трьох платівок продавалася в усьому Радянському Союзі. Але й це ще не все. Одна з виконаних на фестивалі композицій — моє аранжування теми Гершвіна «Чарівний ритм» — потрапила до збірки «Джаз із СРСР», яка вийшла у США.

Наступною серйозною віхою стало створення у 1989 році ансамблю з гітаристом Андрієм Рябовим. У парі з Андрієм до 1992 року активно гастролювали в Європі, виступали на найбільших фестивалях. Але мій партнер виїхав до Америки. А я зблизився з валторністом Аркадієм Шилклопером і контрабасистом Віктором Двоскіним, який в 1994 році теж перебрався до США. Отоді і виник спільний проект з європейськими музикантами «Інтерджаз», у якому грали німецький барабанник Крістіан Шойбер, його земляк саксофоніст Райнер Вітцель, швейцарець Олів’є Кер-Оріо — на губній гармоніці, а також пітерець Володимир Волков — на контрабасі. Пізніше до нас приєднався Ігор Бутман, який у 1995 році повернувся зі Штатів.

Після «Інтерджазу» повернувся до співпраці зі Шилклопером, виникли нові незвичайні утворення. Наприклад, фьюжн-проект «Без адреси» з ризьким гітаристом Валерієм Беліновим, який нині теж у Штатах.

Джаз у великому місті

Ви не збиралися емігрувати на батьківщину джазу?

— Я і так регулярно виступаю за кордоном, часто грав у Нью-Йорку. От у червні знов їду туди з контрабасистом Дмитром Колесниковим. Разом з нами грають зірки джазу: саксофоніст Ерік Александер, барабанник Ленні Вайт і за сурмача — Олександр Сипягін або Джим Ротонді. Це досить стабільний квінтет, який виступає у Нью-Йорку не рідше ніж тричі на рік і дає приблизно раз на три місяці концерти в Росії. А жити мені подобається у своїй країні. Якщо раптом зникне можливість працювати на батьківщині, якщо стане несила — можна виїхати. Але будь-що — не назавжди!

Чи правда, що в американських джазових клубах музиканти отримують невеликі гонорари?

— Справді, у більшості нью-йоркських клубів джазмени заробляють по $100-200 за виступ. Але вираховуючи гонорар у провідних закладах, де я виступав з Едді Гомесом, Ленні Вайтом та Ігорем Бутманом, наприклад, у найкращому у Великому Яблуці з фінансової точки зору Dizzy’s Club Coca-Cola, цю суму варто множити. Втім, рахунок на тисячі не йде. Якщо чесно, музиканти, виступаючи в Нью-Йорку, не думають про гроші. По-перше, там грати неймовірно престижно, по-друге, у нью-йоркських клубах музиканти отримують необхідне їм спілкування з колегами. І, нарешті, це особливе, дуже креативне місто, таких у світі більше немає — там народжуються нові ідеї та творчі конгломерати.

Адже й у Нью-Йорку музиканту потрібно задовольняти первинні потреби: щось їсти, десь жити.

— Як на мене, музикант, який ставить на перше місце гроші, — нонсенс. Часто — навпаки — потрібно вкладати власні гроші у творче зростання. У нас спонсорської підтримки не дочекаєшся. В моєму житті було лише два-три подібні випадки. Приватні особи фінансували запис дисків. Наприклад, завдяки дніпропетровському бізнесменові у 1996 році наш проект c Бутманом, Гомесом та Вайтом Blues For Four записав у Нью-Йорку першу платівку. Цих грошей вистачило на те, щоб нам з Ігорем злітати до Нью-Йорка і заплатити скромні гонорари Едді й Ленні. Ми з Бутманом працювали, звісно, безплатно. Можливо, цей запис став поворотним моментом у моїй долі. Відтоді я почав тісно контактувати з американськими музикантами. Незабаром там само, у Нью-Йорку, народився мій бразильський проект.

По суті ми, музиканти, займаючись улюбленою справою, з матеріального погляду не живемо, а виживаємо. Намагаємося робити це гідно, але іноді доводиться діяти врозріз із мріями, наприклад, грати в шинку. Сам до середини 80-х працював у ресторанах — коли вчився в музучилищі та консерваторії. Грав аж ніяк не тільки джаз. І зізнаватися у цьому не соромлюся. Можливо, якби мені сьогодні це було потрібно, повернувся б до такої практики. Коли ти творчо чесний із самим собою на 100% і при цьому є затребуваним — це ідеальний варіант.

І це все про вас?

— Не зовсім. Завжди собою незадоволений, завжди прагну вищих художніх результатів. Щодо кількості концертів — задоволений.

Один з ваших проектів називався «Без адреси». Чи має бути в артиста адреса — місце, до якого він прив’язаний?

— Попри мою впевненість, що музикантові важливо подорожувати світом, для мене багато що значать місця, де народився і де живу. Мої найкращі друзі, як і раніше, дніпропетровці, батько відвідує усі мої концерти у Дніпропетровську і найближчих містах. А сенс назви проекту полягав і в тому, що наша музика не мала адресата, її було звернено до усіх.

Елвіс Преслі не виступав за межами США, однак це не зашкодило йому стати всесвітньо визнаним королем рок-н-ролу.

— Якби Елвіс народився у Зімбабве чи Північній Кореї й не виїздив за межі цих країн, думаю, ситуація була б іншою. Розкіш сидіти вдома можуть собі дозволити хіба що музиканти зі США та Великої Британії — країн-родоначальників і законодавців мод у поп-музиці. Ми намагаємося займатися джазом. Однак ні Росія, ні Україна не мають до джазу жодного стосунку. Джазова культура, м’яко кажучи, не зовсім природна для нас. У нас немає відчуття ритму, другої долі, ми не відчуваємо з пелюшок, що таке «грув» — а це і є основні цінності джазу, не кажучи про блюз, яким слов’янська земля, на відміну від американської, не просочена.

То, може, слов’янам не варто займатися джазом у принципі?

— Але ж заборонити це не можна! Так само як не можна заборонити яким-небудь американським ентузіастам пробувати грати російську музику на балалайках та ложках. Раніше європейські музиканти лише імітували американську музику. А стали гідними конкурентами у джазі відносно недавно — за рахунок ідей. Але досі серед барабанників на нашому континенті немає рівних американцям. У нас багата академічна спадщина, як наслідок — переконливі імпровізатори. Але щоб поринути у джаз по-справжньому, слід їхати в Америку і саме до Нью-Йорка. В іншому разі нашому джазмену не стати справжньою зіркою, навіть якщо він закінчив джазове відділення музучилища та консерваторії. Свого часу просто фізично відчув брак джазової інформації та джазового спілкування. А після того, як ковтнув нью-йоркського повітря, остаточно зрозумів, що існувати без цього не можу.

Тому вас і називають найбільш американським серед російських піаністів?

— Американський джаз намагаюся грати з носіями цієї культури. А в Росії мій пріоритет — тріо із трубачом В’ячеславом Гайворонським і контрабасистом Володимиром Волковим. Ці музиканти як раз не зациклені на джазі. Те, чим ми втрьох займаємося, краще назвати новою сучасною імпровізаційною музикою. Причому кожен з нас перебуває у ролі учня, тому що це новий світ, до якого особисто я увійшов лише 5-6 років тому.

У чотири руки

До Пітера ви перебралися так само випадково, як з України до Карелії?

— Мети жити у Петербурзі не було — так склалися сімейні обставини. Але я цьому лише радий. Пітер — цікаве місто із чудовим музичним світом. Там дуже здорові, дружні відносини між музикантами, немає протиприродної конкуренції, усі із цікавістю спостерігають за творчістю один одного.

Схоже, це характерно лише для пітерської музичної тусовки.

— Можливо, так і є. Але серед московських колег, зокрема відомих, теж не бракує людей, що із симпатією ставляться один до одного. Взагалі світ джазу доволі доброзичливий. Інтриги зазвичай плетуться в невеликих містах, де чиїсь успіхи виглядають опукліше. Однак набагато продуктивніше творити в контакті й взаємодії з колегами, як у Нью-Йорку. Коли ми створили клуб, у мене була ідея організувати щось на кшталт майстер-класів, де б музиканти вивчали нові джазові стандарти й обмінювалися б досвідом. Особисто я ділюся всіма своїми професійними навичками та знахідками. У мене немає секретів ні від кого — ні від колег, ні від студентів. Ось недавно давав уроки в Нью-Йорку: саксофоніст Крейг Хенді попросив позайматися з його другом-італійцем, який жадає продовження занять і чекає-не-дочекається нашої нової зустрічі у Штатах. Я помітив, що коли ти віддаєш, то сам піднімаєшся на новий щабель розвитку. І навпаки: ревне зберігання професійних секретів тебе ж заганяє у глухий кут.

Чому вас частіше називають не музикантом, а джазовим діячем?

— Коли виступаю в Україні, київський радіожурналіст Олексій Коган, що регулярно веде концерти з моєю участю, оголошує мене як музиканта та продюсера. Це бентежить: я займаюся своїми проектами — не більше того, організовую процес як будь-який музикант. Років десять тому і раніше — коли жив у Петрозаводську, справді, для підняття загального джазового рівня у місті організовував фестивалі, концерти, створював джазові ситуації навколо себе. Може, тому й виникла слава джазового діяча, що закріпилася, коли я, перебравшись до Пітера, став арт-директором джаз-клубу JFC, а також чотири роки працював над програмою джазового фестивалю у Петропавлівській фортеці. Втім, дотепер іноді організовую концерти. Але у першу чергу я музикант. Чимось стороннім займатися просто змушений.

Яким чином ви, піаніст, обійняли менеджерську посаду в клубі?

— Знайшов JFC випадково — гуляв Тавричеським садом з дитиною й побачив дощечку на будинку: «Джаз-клуб». Дуже здивувався: у Петербурзі на той час було відомо лише два джазових місця: філармонія джазової музики Давида Голощокіна і джазовий клуб «Квадрат». Отож зайшов до нового клубу, побачив знайомих музикантів. Почав з’являтися там регулярно — бо ж мешкав поруч. Нарешті познайомився із двома директорами закладу, порадив змінити модель роботи, запропонувавши концепцію середньостатистичного європейського джазового клубу, закликав відмовитися від стилістичних догм. Своєю чергою, Володимир Фейєртаг, ентузіаст і головний пітерський джазовий авторитет, порекомендував адміністрації JFC узяти мене на роботу — і мене призначили президентом клубу. Ми почали проводити невеличкі фестивалі — пітерські, московсько-пітерські, використовували зв’язки з культурними інститутами інших країн, запрошуючи в такий спосіб європейських артистів. Так JFC став помітним музичним центром, що зрештою переїхав до соліднішого приміщення на вулиці Шпалерній.

Сидіти на телефоні, домовляючись з адміністраторами концертних залів, вам так само цікаво, як імпровізувати за роялем?

— Ні. Але часу ця діяльність забирає багато. Не встигаю відповідати на електронні листи. На щастя, останнім часом підтримує дружина. Яна — мій директор і помічник у клубних справах, взяла на себе букінг (замовлення і запрошення. — Прим. ред.) іноземних артистів. У неї багатий досвід спілкування з музикантами, володіє іноземною мовою та комп’ютером. Багато задумів втілюється в життя завдяки нашому сімейному альянсу. Я більше генерую ідеї, а технічно їх реалізує Яна. Подобається мені займатися адмініструванням чи ні — не в цьому питання. Просто це моя робота.

Музика — теж робота?

— У музиці для мене немає такого слова «треба». Не маю на меті приносити щомісяця додому певну суму грошей. Ніколи не ставив гонорар на чільне місце. У музиці роблю те, що хочеться. Тому мене кидає з боку в бік. Захотів — зіграв сольну програму, захотів — виступив з американськими вокалістками — Деніз Пер’є чи Кріс Макналті. Мені дуже приємно відчувати себе у ролі сайдмена (акомпаніатора. — Прим. ред.). Однак не знаю, що змусило б мене зіграти з музикантами, які мені не подобаються.

Як часто ви відмовляєтеся від пропозицій виступити?

— Музикант має бути дипломатом, йому варто частіше говорити «так», ніж «ні». Бувають ситуації, коли точно знаю, що певне місто або клуб не може заплатити пристойний гонорар, але дуже хоче мене почути. І тоді не можу відмовити. Звісно, у кожного музиканта є нижня фінансова планка, яку не можна опускати. Потрібно себе поважати — буває, відчуваєш, що тебе просто хочуть використати. При цьому часом можу виступити взагалі безплатно.

Коли таке траплялося востаннє?

— Кілька місяців тому грав на доброчинному концерті: збирали гроші для оформлення сцени в дитячому будинку. Потрібна була зовсім невелика сума — $1 тисяча, і ми її забезпечили. За кілька днів відбудеться презентація книги Алекса Кана про сучасний джаз. Зараз він живе в Лондоні, але довгі роки проводив фестиваль альтернативної джазової музики у Санкт-Петербурзі. Олександр запросив мене на презентацію — прийти і витягти якісь звуки. Звісно ж, я це зроблю безплатно.

Поп-артисти, та й академічні музиканти, щосили заробляють на корпоративах. Ви не гребуєте такими заходами?

— Минулого літа дав кілька таких концертів разом із саксофоністом Ігорем Бутманом. Чомусь наш альянс користується популярністю в бізнесменів. До речі, часом на корпоративах хочуть почути незвичайну музику. У Москві на вечірці грав авангардну програму з Гайворонським, Волковим і Олівьє Кер-Оріо, який спеціально приїхав з Франції. Звісно, заздалегідь знайомлюся із планом заходу. Якщо він припускає концертну ситуацію, а не виступ заради тла — усе гаразд. Іншими словами, погоджуюся на пропозицію, якщо вона не принижує мене як музиканта. І не важливо, який привід: день народження банку, відкриття автомобільного салону чи презентація коньяку. Нехай навіть мій виступ — лише невелика частина концерту. Наприклад, на відкритті клубу «Опера» у Дніпропетровську ми грали лише десять хвилин.

Доводилося чути від замовників: «А збацайте нам «Хеллоу, Доллі»?

— Я завжди маю залишатися на сцені самим собою. Мало того, на будь-яких заходах виконую лише авторську музику. Якщо попросять грати джазові стандарти, відповім: «До побачення».

Чи можна говорити про кон’юнктуру, попсу в джазі? Дехто такою називають мейнстрим, майстром якого ви вважаєтеся.

— Я не кон’юнктурник. Але дотримуюся рамок жанру, у якому граю на той чи інший момент. Граючи з бразильцями, намагаюся відповідати бразильським канонам, граючи з Голощокіним, дотримуюся мейнстримової культури. Сучасний музикант має бути універсалом, вміти вписуватися в будь-яку музичну ситуацію. Хербі Хенкок у 60-ті роки грав не з авангардним Майлзом Дейвісом, а з Полом Дезмондом і намагався дотримуватися традиції. Знаменитий американський саксофоніст Річі Коул казав: It’s just music. Чи зобов’язаний джаз ставити завдання серйозного мистецтва? Чи є джаз мистецтвом взагалі? Часто це просто гра. Проте джаз ніколи не займе місце поп-музики, адже він приваблює непередбачуваністю, якою немає у попсі.

Ви давали концерт у Дубаї. В Еміратах джаз сприймають так само слабко, як у Росії?

— Це була дивна поїздка, «добро» на яку давав шейх-міністр освіти ОАЕ. Та й сама держава здалася мені дивною: штучно створений куточок комфорту. На території, де донедавна була пустеля, височать чудові готелі і палаци з імітацією старовини. І ти весь час очікуєш на підступ — ніби у голівудських декораціях. Наша аудиторія складалася навпіл з арабів і вихідців з Росії, які знайшли там роботу й непогано почуваються. Грав з Володимиром Волковим і помітив, що наша мова трохи складна для цього місця і цієї публіки. Думаю, якби там виступив корифей Ігор Бутман і зіграв свою версію «Каравану», то мав би набагато більший успіх. Напевно, народ чекав саме такого. Після концерту шейх нам сказав: якщо хочете приїхати ще, не грайте так складно. Але, гадаю, особливого горя не буде, якщо я там більше не виступлю.

Досьє

Андрій Кондаков народився 14 вересня 1962 року у Дніпропетровську

Закінчив Петрозаводську філію Ленінградської консерваторії за класом композиції

Досягнення: один з найяскравіших російських джазових композиторів і виконавців, арт-директор петербурзького джазового клубу JFC

Ансамблі за участю Кондакова визнавалися кращими джазовими групами Росії, записані ним платівки — джазовими альбомами року, а сам Кондаков — джазовим діячем року

Спільно виступав з такими відомими музикантами, як вокаліст Боббі Макферрін (США), саксофоніст Річі Коул (США), саксофоніст Роджер Фремптон (Австралія), контрабасист Едді Гомес (США), барабанник Ленні Вайт (США), гітарист Пол Болленбек (США)

Записав близько 20 альбомів

Ким би міг стати: гімнастом — у спорті, як і в музиці, присутній азарт

Хобі: у дитинстві колекціонував марки на тему мистецтва. Зараз любить подорожувати, відвідувати музеї та дивитися кіно

Кредо: рухатися вперед і ніколи не сумувати

Найсильніші враження: у студентстві ледь не потрапив під колеса КамАЗу; концерт Пета Метині в Санкт-Петербурзі у 1987 році

Сенс життя: поставити на ноги двох дочок, зробити комфортним життя усіх близьких

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар