Персона

Математик духу

Інна КОРНЕЛЮК, Фото Наталії БОРЗОВОЇ

Театральний режисер Володимир Кучинський вважає, що між сходженням на мистецький Олімп і кар’єрою менеджера немає нічого спільного

В інтерв’ю Контрактам режисер Володимир Кучинський розповів про те, що:
1) механізми творчості однакові у мистецтві, фізиці чи економіці
2) немає сенсу в театрі шукати гроші та кар’єру
3) неправильно вважати, що головне у виставі — сюжет
4) театри, як і армія, мають перейти на контрактну систему

Життя-гра

Львів’янин Володимир Кучинський полишив гру в традиційному драматичному театрі й створив власний, щоб втілювати в життя найсміливіші експерименти. Серед широкої української публіки цей режисер не такий популярний, як його земляк Роман Віктюк. Але колеги і справжні театрали захоплюються роботою Володимира не менше. Створений Кучинським театр імені Леся Курбаса гастролює по всьому світу, а його керівник дає незвичайні майстер-класи. Якщо львівській трупі доводиться десь на фестивалях грати на маленьких майданчиках, охочі побачити дійство, яким не пощастило з квитками, окупують ззовні не тільки двері зали, а й вікна. Хоча насправді, щоб отримати задоволення від постановок Кучинського за Сковородою, Платоном, Стусом чи Достоєвським, їх треба не дивитися, в них потрібно брати бодай пасивну участь. Незнання мови не є перешкодою. Бо театр Кучинського — це інтелектуальна гра, в якій слова є вторинними. Так навчає сам Кучинський, зокрема, студентів Єльського, Колумбійського, Пенсильванського університетів.

Достоєвський для початкових класів

Хто відіграв головну роль у виборі вами професії театрального режисера?

— На моє глибоке переконання, значно важливішу роль у житті кожної людини відіграють не вищі навчальні заклади, а шкільні вчителі. Ще в четвертому класі на мене особливий вплив мала вчителька української мови та літератури, понад те, ця людина стала мені другою матір’ю, а для дітей була унікальним моральним авторитетом. Уже тоді вона дала мені таке знання літератури, яке не девальвувало досі. Завдяки їй моєю настільною книгою була енциклопедія. Творчість Достоєвського я вивчав у дуже ранньому віці й тоді зміг узнати щось цінне з його романів, бо вчителька спрямовувала мене у правильне русло, могла пояснити те, що складно осягнути дитячим розумом. І коли пізніше перейшов на фізико-математичний профіль (мені легко давалися ці науки), все одно завжди цікавився белетристикою і навіть мріяти не міг, що в майбутньому займатимуся театральними постановками за творами улюблених авторів. Перш ніж вступати на режисерський курс до славнозвісного Московського ГІТІСу, два роки навчався в театральній студії при Львівському академічному театрі імені Марії Заньковецької, ще два роки — у київській студії при Театрі оперети. Тобто перед вступом до знаменитого російського навчального закладу мав за плечима чималу театральну практику.

Кучинський на практиці пізнає вплив абстрактного на конкретне

Мислення режисера відрізняється від мислення літераторів чи математиків?

— Звісно. Хоч як парадоксально це звучить, до гуманітарних наук мав певну пересторогу як до загальних і відірваних від реальності. А математика навчила цінувати визначеність і точність у підході до будь-чого. Власне, чіткий підхід до життя неможливий без розуміння взаємовпливів конкретного й абстрактного, однозначного і багатозначного, раціонального та ірраціонального. По життю я людина, яка звикла довіряти передчуттям, інтуїції, а вони часто далекі від логіки. Погодьтеся, кому з театральних діячів спало б на думку задіювати у постановках старовинний спів, більш звичний в обстановці храму? А я, прислухавшись до інтуїції, зробив це — для мене в цьому не було нічого дивного. Адже театр у Греції виник як пісня, як своєрідний лікувальний спів. Існує таке грецьке слово «ірмос», що означає сплетіння, зв’язок і перекладається як пісня. Ірмологійний спів — традиційна християнська духовна практика в Україні, це літургічний жанр давньоукраїнської духовної музики. Власне ірмоси і у Візантії, і в Україні були тими лікувальними піснями, слухаючи які люди зцілювали душу. Про все це я дізнався від випускника Люблінського католицького університету Андрія Шкрабюка, який навчав моїх акторів різним видам духовного співу і був задіяний у «Благодарному Еродії» за Григорієм Сковородою, одній із перших моїх експериментальних постановок.

Без рятівного кола

Сумнівно, що слова в таких піснях зрозумілі слухачеві. Що тримає увагу публіки, коли вона не розуміє тексту?

— Ця обставина не заважала виступу навіть на Бродвеї, де ніхто слова напевне не розумів. Там не виступав ще жоден з українських театрів. У будь-якій країні світу, де ми грали, публіка не володіла українською мовою. Але те, про що писали Достоєвський чи Сковорода, — не просто тексти, та й театр — це не тільки текстовий матеріал.

До того я ніколи не ставив мильних опер, аби розважати публіку. В мене інша мета. Щоб заробити гроші, є тисяча надійніших способів поза театром. Театральне мистецтво для мене — це спосіб читання часу, його аспект, про який ідеться у трактатах Григорія Сковороди. Філософ називав це «діатриба», тобто проводження часу так, щоб можна було з цього щось цінне почерпнути чи перейняти. Я понад усе бажаю, щоб публіка на наших виставах не просто розважалася, а думала, відчувала і відкривала для себе нове й усвідомлювала це. Культура існує на різних рівнях: масовому, елітарному, експериментальному. Наш театр існує «на території професійного експерименту». Ми собі можемо дозволити працювати за іншими методиками, ніж решта українських театрів. І прагнемо демонструвати глядачеві постановки, що створюють нове у театральному мистецтві.

Коли ви засновували наприкінці 80-х театр імені Курбаса у Львові, то теж керувалися такими грандіозними замислами?

— Якщо людина пов’язує своє життя з театром і хоче здобути славу чи заробити гроші, їй нічого навіть за це братися. Театр — окрема інтимна територія, принаймні для мене він був таким завжди. Коли я починав як актор, то грав лише те, що було цікаво. Досі ставлю на сцені лише ті вистави, які передусім мене інтригують. Завдяки моєму вчителю Анатолію Васильєву оволодів методикою ігрового театру, тож коли з’явився театр-студія імені Леся Курбаса, знав, чим можна вразити глядача. Учитель возив нас ще в інститутські роки до Франції, Америки, де я мав змогу побачити, як працюють сучасні театральні режисери та актори.

Окрім спілкування з російськими педагогами ви мали можливість повчитися у Пітера Брука і Єжи Гротовського.

Обережно, двері до інших світів відчиняються!

— Двадцять років тому я, молодий режисер, був відібраний з-поміж театральних діячів України як достойний поїхати на зустріч з гуру сучасного театру. Коли йшов на лекції Пітера Брука, товариші, старші за мене на 10 років, здивувалися: «Ти вирішив піти, бо думаєш, що почуєш від нього щось нове? Це ж їхній Анатолій Васильєв. Вони обоє говорять про те саме». І я переконався, що за світоглядом, баченням театру Васильєв, Гротовський і Брук дуже схожі. Гротовський сам мені сказав, що після знайомства з Васильєвим зрозумів, що ближчої людини на світі не знає. Те, що всі троє живуть у різних країнах світу, значення не має. Важливо, що це люди великої культури, вони її артикулюють так потужно, що про це чує весь світ.

То чого вас навчили видатні режисери?

— У мене є сумніви щодо того, чи людину навчають, чи вона вчиться самотужки. Зрозумійте мене правильно, у культурі, в мистецтві немає східців на Олімп, як можна подумати. Нічого спільного з кар’єрою менеджера, який спочатку є помічником, потім заступником, а згодом керівником. Не той випадок, коли тебе хтось вестиме за собою, візьме за руку і вперед. Навчання в мистецтві можна порівняти з навчанням плавання. Якось я спостерігав за тим, як мій товариш вчив цього сина. Він відпустив його тоді, коли вже під ногами ніхто не відчував дна, відплив убік і сказав: «Пливи!». І дитина сама попливла, бо не мала іншого вибору. Попри те що хлопець не знав, як він це робитиме. Так само в мистецтві. Моя перша вистава відбулася ніби мимоволі. Якось режисер Львівського академічного театру Алла Григорівна Бабенко попросила мене зробити постановку, де були б задіяні молоді актори. І я погодився. Потім мене попросили поставити ще одну виставу і так далі. Мені подобалося працювати і актором, і режисером. Звісно, я не мав тоді жодного досвіду, зате були ідея і бажання її втілити якнайкраще. Врешті-решт, важливий не так досвід, як уміння винести з нього те корисне, що можна було б потім розумно застосувати.

Чого ви навчали акторів упродовж 11 років на майстер-класах у Києві, Харкові, Львові, Москві, Кракові, Нью-Йорку, Бостоні?

— Перед кожним заняттям читав півгодинну лекцію, щоб підготувати людей до вправ, які тривали по кілька годин. На сцену виходили п’ять професійних акторів, у складі який був і я. Ми були, умовно кажучи, провокаторами 15-20 студентів, інколи кількість охочих сягала 45 осіб, які брали участь у тренінгу. Те, що ми робили один щодо одного, — суцільна імпровізація. Дійство спонтанне, організоване самими учасниками. Жодних заданих правил — це могли бути танці, співи, будь-яке інше вивільнення енергії, але щоразу на сцені вибухала психологічна експресія. Дуже люблю проводити майстер-класи за кордоном, попри те що не знаю англійської мови. Весь той час, коли я це робив, театр імені Леся Курбаса був не театром у його традиційному визначенні, а студією, школою, майстернею, я сказав би, пошуковим театром, академією гри. Я займаюся не так драматургією, як математикою. Це прораховані ходи, послідовні й точні, які впливають на свідомість актора. Механізми провокації таланту однакові. Механізми творчості однаково працюють у фізиці, біології чи в економіці. Ірмос — також методика, яку створювали монахи впродовж XIV-XVIII століть, але про її існування взагалі мало хто сьогодні знає.

Цю гру можна порівняти з пластичним театром?

— Пластика тіла — лише одна зі складових акторської гри. Помилково вважати, що людина думає, живе і сприймає лише головою. Вона мислить усім тілом. Надзвичайно важливу інформацію ми отримуємо через відчуття, інтонації голосу, мовчання, а не просто через слова. Існують набагато виразніші засоби впливу на емоції глядача. Публіка повинна відчувати гру акторів так само яскраво, як актори відчувають один одного під час сценічної імпровізації. Глядач — теж учасник театральної гри, без нього немає сенсу в існуванні театру. Також неправильно вважати, що головне у виставі — сюжет. Він сам по собі банальний, як будь-яке переповідання історії. Причому фахівці точно вирахували, що кількість сюжетів обмежена. А історій та емоцій у світі безліч! Якщо в людини є потреба відвідувати театр, це свідчить про високий рівень її культури, про те, що вона розуміє театр глибинно, а не про те, що вона хоче побачити. Наголошую, йдеться не про цікавість, а про потребу, яка виробляється тривалий час.

Гроші в пакунку

Приміщення вашого театру дуже камерне. Вистачає?

Режисер вміє спілкуватися без слів

— Добре, що і його вдалося отримати. Півроку я, Олег Драч (актор, режисер і співзасновник театру імені Леся Курбаса. — Ред.) та галерист Юрій Бойко збирали потрібні документи, щоб створити муніципальний театр. Тоді це було простіше, мабуть, ніж тепер. Країна перебувала у кризі, кінець 80-х років характерний своїм безладом, образно кажучи, повним карнавалом. Усі тоді були розгублені: що відбувається з Союзом і що чекає на його громадян, не знав ніхто. Тривожний час і народжує якісь переломні історичні події в суспільному житті, у мистецтві. Нашому театру поталанило, попри постійну нестачу грошей, затримки із зарплатами, одну гримерку, маленьку сцену, ми є. У спартанських умовах ми гартували себе.

Ви хочете сказати, що двадцять років театр імені Леся Курбаса існує та ще й їздить на гастролі за кордон бюджетним коштом?

— Десять років тому після вистави, присвяченій поезії Богдана-Ігоря Антонича, до мене підійшов незнайомий чоловік і каже: «Дуже хотів би висловити вам свою вдячність. Я бізнесмен, тому мені простіше подякувати грішми. Візьміть їх, буд-ласка, й розділіть поміж усіма акторами». Він намагався загорнути цю тисячу доларів у якісь серветки, що виглядало дуже зворушливо. Ми всі були здивовані таким душевним поривом людини, яка вперше прийшла подивитися нашу виставу. Цей чоловік часто в майбутньому фінансово підтримував наш театр. На інших гастролях з’явився ще один чоловік зі словами: «Я хотів би взяти частину театральних витрат на себе». Це був Володимир Шевельов, голова доброчинного фонду «Наш дім Україна». Подарував нам автобус. Маємо й інших меценатів з-за кордону — це родина Антоновичів, українські аристократи, які живуть у Чикаго, їхніми друзями є родина Сороса, принц Уельський та багато інших відомих людей. До речі, більшість наших проектів підтримував Фонд Сороса. Без допомоги меценатів неприбуткові театри в Україні, серед яких і наш, просто не вижили б. Утім, інакше й бути не могло.

Яких системних змін потребує театральна галузь, щоб вона могла працювати так само успішно, як, приміром, у США чи Франції?

— Почати потрібно з найпростішого. У нашому театрі гласно чи не гласно існує система усних угод. Думаю, що театр обов’язково повинен укладати контракт з акторами, в якому точно буде прописано, про який «театр» вони домовляються. Наприклад, укладається договір на два роки, де розписано всі деталі й умови співпраці. Бо насправді буває так, що актори нібито працюють у якомусь театрі, але їх там майже ніколи немає — вони заробляють гроші в інших місцях. Вважаю, що всі театри мають перейти на контрактну систему співпраці з акторами. Тоді їхня адміністрація більше опікуватиметься тим, де брати кошти на існування театру.

Досьє

Володимир Кучинський народився 14 жовтня 1958 р. у Львові

Освіта: Московський державний інститут театрального мистецтва (режисерські майстерні Марка Захарова та Анатолія Васильєва)

Досягнення: драматичні постановки в театрі імені Леся Курбаса: «Сад нетанучих скульптур» за Ліною Костенко, «Закон» за Володимиром Винниченком, «Сни» і «Забави для Фауста» за Федором Достоєвським, «Благодарний Еродій» за Григорієм Сковородою, «Хвала Еросу» за твором Платона «Бенкет», «Танець ілюзій» за Луїджі Піранделло, «Ma-na Hat-ta» за п’єсою Інгеборги Бахман «Добрий бог Мангеттену» тощо. Національна премія ім. Т. Г. Шевченка, премія імені Василя Стуса, премія «Експеримент» від Спілки театральних діячів України і Союзу театральних критиків, премія за найкращу режисуру, Державна премія імені Леся Курбаса тощо. У 2007 р. театр здобув звання академічного.

Спільні проекти з Workcenter Єжи Гротовського (Італія), Школою драматичного мистецтва Анатолія Васильєва (Росія), Осередком театральних практик Gardzienice (Польща), Саратозьким міжнародним театральним центром (США).

Ким міг би стати: фізиком — у шкільні роки мріяв працювати в Інституті ядерної фізики у Новосибірську

Головна подія в житті: зустрічі з учителями

Головне розчарування: розчарувань немає, є уроки

Кредо: життя належить мені, і я нікому його не повинен віддавати

Хобі: подорожі світом, йога

Остання найбільша грошова витрата: ремонт квартири

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар