Історії

Засідання триває

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Навести лад у Київській думі (міськраді) були здатні лише козаки або червоний комісар

Міське самоврядування Києву знайоме з XV ст. У 1494 році литовський князь Олександр, чия держава простягалася на південь до Києва, пожалував місту привілеї на підставі Магдебурзького права «по-давньому, як було за Вітовта» (князь Вітовт помер у 1430 році). Королі європейських держав, користуючись Магдебурзьким правом, стримували спритність суперників-феодалів. Київ завдяки закону отримав орган самоврядування і суду — магістрат. З іншого боку, кияни відтоді були зобов’язані сплачувати частину податків до королівської скарбниці, а не в бездонну кишеню місцевого воєводи, що дозволило оговтатися від руйнівних татарських набігів. Князь Олександр сформулював новий принцип відносин з київськими обивателями так: «Щоб і князю було ужиточно, і їм не шкодно».

Політика литовського, а потім польського центру щодо київської периферії часом нагадувала гойдалку. Права городян то розширювалися, то звужувалися залежно від переконливості їхніх клопотань або воєводських амбіцій. Але магістрат справно керував життям міщанства і купецтва з ратуші на Подолі, мав свою печатку із зображенням лука-самостріла та інші реліквії. За свою нелегку працю батьки міста поставили себе на неабияке матеріальне постачання під назвою «юргенс». Зокрема, голова магістрату — війт — щороку одержував 100 цебер «гарячого вина» (горілки), стільки само меду й пива, 100 колод соснового лісу, 100 возів дров тощо, а також додаткові десять цебер горілки в подарунок на Різдво та Великдень.

Міська Дума. З листівки початку ХХ ст.

Війти та їхні наближені дорожили теплими місцями і відчайдушно чіплялися за них. Український історик Володимир Антонович у своєму дослідженні «Київські війти Ходики» показав, як заможне міщанське сімейство систематично прибирало до рук посаду війта протягом XVI-XVII ст. Це було не так просто: сильним опонентом виявився клан міщан Баликів, яким час від часу вдавалося зіпхнути Ходиків з мерського крісла. Однак останні поверталися знову і знову, заради чого не соромилися догоджати воєводам. Зрештою це призвело до краху міщанського клану. У 1620-х роках війт Федір Ходика в інтересах польської влади усіляко благоволив поширенню унії, і народ не стерпів. Міщани, підтримані козаками, підняли бунт. Особисто для війта він скінчився трагічно: Федора Ходику просто кинули у Дніпро «воду пити».

Пізніше молодший син мера-невдахи Андрій Ходика також пробився у війти і був затверджений на цій посаді польським королем. Але то вже були 1640-ві роки. Незабаром розгорілася Хмельниччина, тож Андрій, пам’ятаючи долю батька, поспішно залишив крісло в будинку на Подолі й зник. А в 1649-му йому довелося підписати офіційний папір про те, що він зрікається посади і визнає незаконними всі розпорядження, дані ним протягом нетривалого управління містом.

Голова та інші частини тіла

Після визвольної війни і Переяславської ради до Києва почали надсилати воєвод уже від московського царя. Не можна сказати, що міщанам стало від цього набагато легше. Якщо раніше вони закидали скаргами князів і королів, то тепер стали слізно розписувати свої проблеми їхнім царським величностям у Москві, а потім і в Петербурзі. Звісно, причини скарг були переважно матеріальними. Міщани нарікали на те, що «ратні люди» з поставленого царями гарнізону користуються постоєм, не сплачуючи за нього; стрільці зганяють старожилів з торгових місць на ринках і займають їх самі; військова влада вимагає від ремісників безплатних робіт; вартові, побачивши торгівців з поклажею, вимагають у них хабара; порушено монопольне право городян на торгівлю спиртними напоями...

Оскільки значну частину населення міста становили козаки, з’явився ще й третій полюс влади — малоросійський гетьман. Часом від нього обивателі та їхні виборні органи терпіли ще більшу кривду, ніж від призначених самодержавством воєвод чи губернаторів. Приміром, у 1763 році чиновники київського магістрату насмілилися перешкоджати представникові гетьмана Кирила Розумовського, який зволів звірити з оригіналами в магістратському архіві копії стародавніх привілеїв міського самоврядування. Розумовський неабияк розгнівався і підписав ордер, у якому йшлося: чиновників, які не поважають гетьмана, позбавити посад і привселюдно висікти різками.

Будинок київського магістрату. Зображення початку XIX ст.

Архаїчне Магдебурзьке право «дотягнуло» в Києві до першої половини позаминулого століття. Але за Миколи I йому поклали край. Дізнавшись про те, що батьки міста у Києві остаточно втратили совість і дозволяють собі багатотисячні розтрати, цар установив над міськими справами жорсткий урядовий контроль, а в грудні 1834-го взагалі скасував колишні порядки. Натомість наступного року в Києві вперше обирали міського голову відповідно до загальноімперської структури самоврядування. Першим офіційно затвердженим київським головою став Парфентій Дегтярьов — калузький купець, який лише незадовго до цього переїхав до України.

Але тодішнє самоврядування лише називалося таким. Насправді міські голови просто переказували купецтву і міщанству волю імперської адміністрації. Достатньо згадати, як ставився до них відомий генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Варто було київському мерові виступити проти його розпорядження, як Дмитро Гаврилович покликав його і у своїй улюбленій солдатській манері оголосив: «Ви, люб’язний, не київська міська голова, а київська міська ж...»

Нове Городове положення, прийняте 1870 року і відкориговане 1892-го, зробило самоврядування в містах реальнішим. Щоправда, виборчими правами користувалася лише незначна частина населення (чоловіки віком від 25 років, які платили на користь міста податки з нерухомості або комерційної діяльності). Зате обрана ними міська Дума отримувала конкретні повноваження і власний бюджет. Прямі вибори міського голови не проводили. Його обирали депутати (гласні) міської Думи. Вони ж формували виконавчий орган — міську управу. Після затвердження міністерством внутрішніх справ новий мер ставав на посаду на чотири роки, відповідно до звичайного терміну повноважень Думи.

Дворянська справа

У першому складі Думи, за підрахунками тодішніх публіцистів, виявилися 43 дворянина і чиновника (у тому числі кілька професорів університету), 27 купців — і жодного міщанина. Це пояснювали вдало проведеною інтелігентними станами виборчою кампанією: професори, звичні до виступів на публіці, постали перед електоратом в усій красі свого красномовства, тоді як прості комерсанти і домовласники стушувалися.

Першим міським головою, обраним від усіх станів у січні 1871 року, став Павло Павлович Демидов, який невдовзі після цього отримав титул князя Сан-Донато. Молодий нащадок казково багатого роду уральських заводчиків був для Києва тимчасовим гостем, але за велінням долі виявився його хазяїном. Вочевидь, багатьох гласних приваблювали чутки про небувалу щедрість і благодійність Демидових. Міський голова дійсно пожертвував на вирішення київських проблем не одну тисячу карбованців. Але рутинні обов’язки його мало приваблювали, особливо не подобалося розв’язувати конфлікти на думських засіданнях. Павло Павлович раз по раз передоручав свої функції одному з гласних, Миколі Ренненкампфу — професорові-юристові. Незабаром той сам посыв на чотири роки крісло мера, тоді ж перенесене до нового будинку міської Думи на Хрещатику. Солідна будівля мерії була увінчана шпилем із зображенням символу Києва — архістратига Михаїла. До наших дныв думська будівля не дожила — згоріла у 1941-му.

             
Павло Демидов-Сан-Донато       Іполит Дьяков        Степан Сольський

У Києві до Ренненкампфа було двоїсте ставлення. Мера-професора знали як людину великого розуму і ще більшої хитрості, називали «Рейнеке-фукс» (Рейнеке-лис). Він був представником нової категорії батьків міста — з прекрасною освітою, інтелігентною професією і залізною комерційною хваткою. Їм нерідко протистояли бізнесмени більш традиційної формації, для яких підприємництво і торгівля були основною професією. Взагалі протягом дореволюційних десятиліть у залі міської Думи зіштовхувалися і боролися інтереси різних кланів, різних ділових груп, які з початку минулого сторіччя поступово набирали вигляду політичних сил. Переможці обирали «свого» мера, який диригував думськими засіданнями з урахуванням інтересів соратників. Опозиціонерам залишалося скаржитися в губернське правління з міських справ — ця структура владної вертикалі мала повноваження припиняти і скасовувати явно несумлінні постанови мерії. І готуватися до наступних виборів, фіксуючи й оприлюднюючи всі промахи «партії влади».

«Ваш документ!» До подій початку 1918 р. у Києві. З листівки 1918 р.

Деякий час при владі в місті перебували представники великого підприємництва, мільйонери Густав Ейсман та Іван Толлі. Вони вели відверто авторитарну політику, часом брутальну, чим посилювали напруженість у відносинах між гласними. І тоді батьки міста зволіли вибрати «нейтрального» мера. Таким виявився Степан Сольський, професор Духовної академії. Сольський значно відрізнявся від своїх попередників: був простим, доступним, незмінно коректним. Жив Степан Михайлович, як то кажуть, на одну зарплату, весь свій час віддавав міським справам (навіть відмовився заради них від викладання в академії). На засіданнях Думи Сольський як ніхто прагнув підтримувати нормальну робочу обстановку, розв’язуючи конфлікти. Тому залишався головою до самої смерті. Кияни поховали його у 1900 році на Лук’янівському цвинтарі і поставили на могилі монументальний склеп, що зберігся дотепер.

Розумна політика міського голови приносила реальні плоди. Саме за Сольського місто отримало трамвайне сполучення, каналізацію, гавань, кілька нових скверів і фонтанів, за нього велася активна забудова вулиць багатоповерховими спорудами, відбулися представницькі сільськогосподарська і промислова виставки, розпочалося будівництво міської опери, комплексу політехнічного інституту та інших важливих об’єктів.

Півень з Прорізної

Насправді в міському самоврядуванні Києва чимало діячів зарекомендували себе з найкращого боку. Завдяки їхнім зусиллям на межі XIX-XX століть місто із провінційної глушини перетворилося на імпозантний європейський центр. Однак суспільство оцінювало заслуги думців по-різному — багато залежало від піар-зусиль батьків міста. Деякі розумні гласні, не прагнучи зайвої реклами, залишалися в тіні. А деякі у справі і не в справі рвалися на думську трибуну, з толком і без користі виголошували палкі промови, — і про них знало все місто. Першим майстром піару був Микола Петрович Добринін. Понад 30 років, з 1883 року, він був серед «батьків міста» і за цей час здобув популярність величезну, але головним чином скандальну.

За професією Добринін був інженером шляхів сполучення. Однак його інженерні заслуги були надто вже непримітні. А ось у званні гласного він, можна сказати, прославився. Не як творець, а швидше як руйнівник, основний думський опозиціонер. Не було в міській Думі за три десятки років жодного значного питання, з якого Микола Петрович не виступив би із запереченнями. Це пішло б на користь справі, якби Добринін був фахівцем, генератором конструктивних ідей. Але зовсім ні. У своїх промовах він випинав на перший план другорядні деталі, чіплявся до найменших промахів, переходив на особистості, зображував із себе прокурора, погрожував судом. Його уїдливі промови багатьом діяли на нерви. Відомі випадки, коли грамотні фахівці відмовлялися виконувати корисну для міста роботу лише тому, що втомилися від нападок Добриніна. Він ледь не задушив у колисці ідею електричного трамвая в Києві, затято виступаючи проти.

Засідання Думи веде Василь Проценко. Карикатура початку ХХ ст.

Причину сверблячки заперечень, що опанувала Добриніним, всі кияни знали. Адже на початку кожної думської сесії, коли ставилося питання про обрання міського голови, Микола Петрович незмінно висував свою кандидатуру. І так само незмінно провалювався. Крах честолюбних мрій гласний зганяв на обраних мерах, намагаючись максимально ускладнити їм життя. Але, знаючи підноготну, виборці все ж таки знову і знову голосували за Добриніна як гласного. Адже без цієї особистості думські протоколи стали б набагато пріснішими. Крім того, чималу частину електорату складали домовласники. Домовласником (досить великим) був і Микола Петрович, якому належали резиденція на Прорізній і ще одна садиба на нинішній вулиці Паторжинського. Варто було в міській Думі спливти питанню про поповнення міської каси за рахунок «оцінного збору» — податку на нерухомість — як Добринін кидався в бій. Після цього домовласники могли бути спокійні: їхнім кишеням нічого не загрожувало.

Політичні погляди Добриніна можна було оцінити як украй праві, фактично чорносотенні. Права фракція міської Думи вважала його лідером і штатним оратором. Але такі політичні погляди часом ставили Добриніна у двоїсте положення. Коли після смерті Сольського міським головою став махровий реакціонер Василь Проценко, Микола Петрович навіть розгубився. За переконаннями йому належало бути поруч із мером, але за думським іміджем — проти нього. Після того, як замість Проценка ланцюг міського голови надягнув на себе ліберал Іполит Дьяков, старий Добринін піднісся духом. Але настали інші часи. Хоч його й продовжували за звичкою обирати до міської Думи аж до 1910-х років, розумні люди не сприймали його всерйоз. І недарма писав у 1911-му популярний фейлетоніст «Київської думки» Гарольд, порівнюючи Миколу Петровича зі знаменитим нижегородським патріотом:

Решил наш Добрынин
Нечаянно, вдруг,
Что дед его — Минин,
Он — Минина внук!
Но Минин был Минин,
Совсем он иной!
А гласный Добрынин —
Петух с Прорезной.
За трупи відповіси

Після Лютневої революції були вироблені нові, демократичні правила виборів до міської Думи. Право голосу отримали всі громадяни незалежно від матеріального стану і статі. Природно, нові вибори принесли успіх лівим силам (у міській Думі з’явилася навіть фракція більшовиків). Новим мером став Євген Рябцов, представник партії есерів.

Але з розвитком подій авторитет виборної влади падав. Юрби озброєних людей, які раз у раз з’ясовували відносини між собою на київських вулицях, не зважали на позицію міської Думи. У цих умовах думці виявили згуртованість, незважаючи на партійні протиріччя. Засідали і висловлювалися щодо кожного конфлікту, претендували на роль третейських суддів, поривалися мирити ворогуючі сторони. Коли в січні 1918 року місто обстрілювали з гармат червоногвардійці, очолювані Михайлом Муравйовим, думська делегація під вогнем вирушила вмовляти червоного командира оговтатися, але сама отримала від нього жорстокий ультиматум. Після встановлення радянської влади мерії дали припис взагалі не втручатися у військово-політичні справи — займатися лише господарством.

Микола Добринін на чолі правих у міській Думі. Карикатура початку ХХ ст.

Чіткий обмін посланнями відбувся 90 років тому, в лютому 1918-го, між міською Думою та її куратором — комісаром з цивільних справ Григорієм Чудновським. Комісар висловив невдоволення тим, що на вулицях Києва розкидані трупи. Він наказав Думі протягом 24 годин навести в цій справі лад, погрожуючи оштрафувати на 100 тисяч карбованців особисто міського голову. Батьки міста дозволили собі обуритися. Прийняли резолюцію, надіслану товаришеві Чудновському: «Київська міська дума констатує, що наказ на адресу міської управи про негайне збирання трупів звернено не за адресою, бо призначення комісарів по відділу народного здоров’я дезорганізувало цей відділ, зокрема розпочату ним діяльність зі збирання трупів, і, власне кажучи, і за формою є грубим порушенням автономних прав самоврядування, якому ніхто, крім Думи, не має права наказувати і представникам якого ніхто не має права погрожувати штрафами».

Цей похмурий епізод був чи не останнім у Києві випадком такого сміливого поводження демократичного органа з більшовицьким комісаром. Після остаточного встановлення на берегах Дніпра комуністичного режиму міська Дума взагалі канула в Лету. Всі її повноваження надовго прибрали до рук робочо-селянські ради, скеровувані партійним керівництвом.

Між іншим

Забіякуватий меценат

Миколу Івановича Чоколова, співвласника дріжджово-винногo заводу на Глибочиці (стародавні корпуси якого не дуже давно згоріли), у дореволюційній київській пресі йменували вітіюватим титулом «Лук’янівський дріжджовий мілорд». У міському бомонді підприємець був не з останніх. Він носив почесне звання комерції радника, був купецьким старостою. Неодноразово його обирали гласним міської Думи. На початку минулого століття Чоколову доводилося виконувати обов’язки члена міської управи з будівельних справ, що приблизно відповідає нинішній посаді головного архітектора міста. Але джентльменською поведінкою «мілорд» аж ніяк не вирізнявся. Подейкували, що для свого просування в Думу він щедро пригощав виборців спиртними напоями. Якось, сам надто вже розпалившись, прямо на засіданні Думи «образив дією» колегу Рустицького. Це не минуло Чоколову марно. Справу передали в суд, тяганина була довга — з 1899 по 1903 рік, але в підсумку Миколі Івановичу довелося тиждень відсидіти в буцегарні.

Однак кияни знали «мілорда» і з іншого боку. На початку минулого сторіччя Чоколов зробив добру послугу десяткам робочих сімей. Завдяки його благодійним пожертвам і підтримці в міських органах стало можливим придбати ділянку землі по дорозі на Жуляни і збудувати там на артільних засадах селище для робітників, майстрових і службовців. У серпні 1905 року при освяченні селища вирішено було дати йому найменування «Чоколовка». Цей топонім благополучно дожив до наших часів, став назвою житлового масиву. Уже на нашій пам’яті колишній бульвар Леніна в цій частині Києва перейменували на Чоколовський бульвар, остаточно закріпивши на карті столиці ім’я нестриманого мецената.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар