Персона

Олександр Зінченко: «Я не раб моделі»

Андрій МИСЕЛЮК

Віце-спікер Олександр Зінченко — «річ у собі». Це кантівське визначення є ключем до розуміння його політичної еволюції, вчинків та оцінок, які багатьом зовнішнім спостерігачам нерідко здавалися несподіваними й складними для пояснення.

В українській політичній еліті замало людей, здатних мислити не категоріями найпростішого дуалізму: свій — чужий, влада — опозиція, президентська система — парламентська тощо. Так само мало людей, здатних за частоколом тактичних питань помітити стратегічні проблеми і вже сьогодні почати вирішувати питання завтрашнього дня. В Олександра Зінченка є обидві ці рідкісні якості, що дає йому змогу побачити кожну проблему з різних боків і запропонувати свій спосіб розв’язання. Сам Зінченко говорить, що саме внутрішня рефлексія над змістом і призначенням політики, над своїм місцем у ній сформувала його ставлення і до питань саморозвитку, і до проблем розвитку країни.

Результатами внутрішніх роздумів цього політика, спрямованими назовні, ставали дії. Серед таких дій за останній рік: розбіжності в поглядах з лідером СДПУ(О) Віктором Медведчуком щодо основних проблем розвитку партії і країни, вихід з керівництва партії. Мотиви: «Не поділяю позиції керівництва партії з багатьох суспільно-політичних питань і маю значні розбіжності в розумінні моральних і етичних норм життя». Було виключення першого заступника голови СДПУ(О) Олександра Зінченка з партії, спроби вчорашніх колег з СДПУ(О) відібрати крісло віце-спікера, відхід від телеканалу «Інтер», вихід з парламентської більшості після голосування руками за зміни до Конституції 24 грудня.

Все це вже в минулому. В інтерв’ю «Контрактам» після тривалого мовчання Олександр Зінченко говорить про майбутнє і про те, «що буде з батьківщиною і з нами». А саме — про сутність і перспективи конституційної реформи, про свої плани на майбутнє, про проблеми країни в передвиборчу кампанію і життя після президентських виборів.

Конституцію не можна «латати» під кожного президента

3 лютого фракції більшості, комуністи й соціалісти проголосували за законопроект 4105 про внесення змін до Конституції без пункту про вибори президента у Верховній Раді. Як ви розцінюєте це голосування?

— Перший висновок: у країні запущено маховик незворотних перетворень. І ці перетворення торкнулися системи організації влади. Досі визначальним чинником була форма: йшлося про важливі й водночас загальні речі. Наприклад, є намір змінити відносини між парламентом і Кабміном. Однак при цьому ігнорується той факт, що закон про Кабмін не ухвалено і його реальні функції не визначено. Або передбачається перехід до пропорційної системи виборів, але не визначено бар’єр проходження — 4 чи 1%. Різниця начебто невелика. Проте в першому випадку до парламенту потраплять справді серйозні політичні партії, що реально відображають інтереси певних верств населення. У другому — політичні шулери, піарники та інші «любителі пива». Ось чому визначальними стають деталі, а не загальні контури реформи. Адже не секрет, що диявол ховається саме в деталях. І той, хто уважніший і моторніший до них, легко переграє довірливого. Отже, на перший план необхідно вивести зміст, значення перетворень.

Висновок другий. Голосування 3 лютого свідчить про те, що на запитання: «Чи потрібні глибокі зміни в системі влади?» — відповідати: «Ні» — вже неможливо. Звідси 304 голоси «за», а також послідовне переміщення в табір прихильників реформи спочатку комуністів, а потім і соціалістів. Водночас залишається не вирішеним питання про те, чи є зміст документа 4105 глибокими конституційними змінами? Чи відповідають вони потребам людей, а не просто схвалюються у ВР? Моя відповідь — це лише «протокол про наміри» провести такі реформи. Сама по собі Конституція не розв’язує проблеми ефективного розвитку економіки загалом, науки, освіти, культури, промисловості, сільського господарства, продуктивності праці, судової, адміністративної та інших реформ, не повертає віри народу у владу. Деякі політики запевняють, що завдання успішних перетворень в економічній, соціальній та інших сферах вирішуються через конституційні зміни. Я вважаю, що ці питання розв’язуються шляхом системних перетворень і реалізації конкретного проекту з умовною назвою «Успішна Україна» (його можна назвати його також «Конкурентоспроможна країна»). Про це досі не йшлося.

Дуже швидко настане протверезіння. Оцінка голосування 24 грудня і 3 лютого зміниться. І неминуче доведеться повернутися до головної проблеми — питання про сутність цих перетворень. Оскільки нинішні зміни Конституції, кожна окремо, є непоганими, але в результаті не вирішують тих нагальних питань, які взяли за горло країну, вимотали рядового платника податків, «дістали» керівника підприємства або великого бізнесмена. Стверджувати, що назва системи влади є панацеєю для розв’язання всіх питань — помилково. Головне — як влада в межах певної схеми вирішуватиме проблеми землі, роботи, рівня життя, судової влади. Модель управління є дуже важливою, але вона не може замінити змісту — системності, комплексності, орієнтації в майбутнє. Сподіваюся, ми не маємо наміру робити з Конституції предмет політичного тиску на опонентів і «латати» його під кожного президента чи парламент.

Чого більше в проекті 4105 — технології відбирання перемоги на виборах у опозиційного кандидата чи передумов до проведення системної реформи влади?

— Розділімо проблему на дві частини. Перша: хто кого переграв. Діюча влада послідовно використовує зміни до Конституції, щоб не допустити глибоких потрясінь у системі власності. Якщо будь-який майбутній президент не матиме надповноважень, якими користується нинішній глава держави, це означатиме, що він не зможе вплинути на структуру вже розподіленої власності. Виникає питання: яким буде майбутній президент? Кого чекає наша політична еліта — доброго чи злого царя? Відповідно до цієї логіки, якщо цар злий — йому не треба давати багато влади. А хорошому потрібно дати. Насправді це помилкова диспозиція. Не варто вирішувати питання обсягу влади ні під Кучму, ні під Ющенка, ні під будь-кого іншого. Хоч би хто прийшов — «хороший» чи «поганий» президент — об’єктивно необхідний зваженіший розподіл повноважень. І зміни, за які ми голосуватимемо на нинішній сесії, не повинні залишати простору для маніпуляцій нікому. Незаконні рішення можуть і мають бути переглянуті.

Є ще одне питання — право на внесення змін до Основного Закону країни. Я свого часу не підписався під поданням про зміни до Конституції саме тому, що під час останньої виборчої кампанії дискусій про зміну Конституції не було. Депутати мають право міняти її лише після того, як отримають згоду народу. Будь-яке прискорення цього процесу може призвести до того, що наступному парламенту чинна Конституція також не сподобається.

Вже не подобається — деякі члени «Нашої України» в кулуарах визнають, що в разі успіху реформи та перемоги Віктора Ющенка на виборах він постарається «відіграти» конституційні зміни.

— За такої постановки питання спокуса так вчинити з’явиться. Нинішній парламент заявляє позицію: «Ми ухвалили правильне рішення — провели глибоку політичну реформу». Наступний може на таких самих підставах також претендувати на глибоку реформу! Бумеранг історії здатний боляче бити по голові. Вносячи сьогодні зміни до Конституції, ми створюємо небезпечний прецедент — отримання задоволення від процесу, який нічого не вирішує, оскільки все одно доведеться повернутися до глобальних питань реального життя країни і народу. Проте маховик затяжної конституційної реформи вже запущено, що переконливо підтвердить наступна депутатська каденція, коли парламент знову виявиться втягнутим у протистояння навколо змін до Конституції. А Україні потрібні не протистояння, а розвиток, стабільні політичні відносини, стабільна Конституція, яка не підігрує тій чи іншій політичній силі тут і зараз.

У зайнятого конституційними змінами парламенту залишиться час на розв’язання нагальних економічних проблем?

— Якщо не вдасться цього зробити, парламенту доведеться визнати те, що він малоефективний. Приведення господарської діяльності у відповідності до вимог часу є необхідним. Я не раб моделі. За будь-якої моделі треба виконати низку необхідних умов. По-перше, забезпечити прозорість і відповідальність влади перед людьми. По-друге, послідовно відділяти бізнес від держави. Адже є лобіювання інтересів бізнесу, а є безпосереднє представництво цих інтересів. При владі люди займаються бізнесом. Це неправильно: бізнес має побудувати відносини, за яких він делегує професійних захисників своїх повноважень у владу, в парламент.

Україна знаходиться на завершальному етапі перехідної моделі розвитку. Думаю, що найближчі президентські й парламентські вибори істотно вплинуть на структуру суспільства. Повинні, наприклад, з’явитися партії, що представляють середній клас або дрібних підприємців, соціально незахищені верстви населення, великих підприємців, пенсіонерів. Не ті партії, які використовують ці «вивіски», а ті, які справді можуть представляти інтереси цих верств. Нині адекватного відображення поділу суспільства за політичною прихильністю у Верховній Раді немає, тому парламент «лихоманить».

Закон про вибори на пропорційній основі зможе розв’язати цю проблему?

— Пропорційна система вирішує одну проблему — допомагає кожній людині бути представленою в наявному розмаїтті партій. Ця система спроможна продуктивніше відобразити інтереси суспільства, а також стимулювати становлення політичної системи відповідно до розшарування суспільства, що відбулося.

Опозиція впевнена, що «пропорціоналка» усуне вплив адмінресурсу.

— Збереження мажоритарної системи в умовах гіперболізованого адміністративного ресурсу, справді, є загрозливим. Всевладності адмінресурсу хребет треба ламати. І чим раніше, тим краще.

«Концентрація ЗМІ в одних руках величезна»

Наскільки істотно, на вашу думку, негативна міжнародна реакція на голосування 24 грудня вплинула на готовність влади «відіграти назад» і погодитися на всенародні вибори президента, ротацію ЦВК?

— Влада може перемогти й проігнорувавши резони Венеціанської комісії, ПАРЄ та думку і західних, і східних партнерів. Однак ізолюватися від світової спільноти неможливо. Україні необхідно мати авторитет у серйозних міжнародних інституцій, дбати про його зростання. Тому неприємно, коли такий авторитетний орган, як ПАРЄ, називає події в Україні «політичною кризою». Таке визначення тривожне для країни. І треба пам’ятати, що думка міжнародних інституцій має інерцію: можна легко опинитися в ситуації, коли офіційний Київ захоче щось зробити, але у світі його просто не сприйматимуть. Інтеграція у світову спільноту відбувається складно — там побудовано певну систему відносин, і від України вимагатимуть відповідати їй.

Наприклад, якщо говорити про ситуацію зі свободою слова, то вона в Україні далека від європейських норм. Зміст новин усіх загальнонаціональних мовлень не відображає життя, концентрація ЗМІ в одних руках величезна. Деякі адепти такого порядку кажуть, що в радянські часи було ще гірше. Проте хіба ми орієнтуємося на Радянський Союз? Ні. Тому необхідно, щоб стан ЗМІ в сучасній Україні відповідав вимогам часу. А про яку відповідність можна говорити, коли відкриваєш газету або вмикаєш телевізор? Ті, хто намагається повністю визначати політику українських ЗМІ, обстоюють авторитарну адміністративну модель, яка не відповідає реальним запитам суспільства й суперечить інтересам розвитку демократичної правової держави. Тому і власники ЗМІ, і всі люди, причетні до мас-медіа, повинні дуже серйозно замислитися над цими проблемами.

Рада Європи постійно критикує стан свободи слова у нашій країні, українські журналісти намагаються боротися з цензурою і створюють профспілки, але ЗМІ ось уже півтора року справно отримують «темники». Чи можна ефективно боротися з практикою цензури?

— Можна і треба. Я б виокремив три системні чинники боротьби з адміністративною й економічною цензурою:

— ефективне інформаційне законодавство;

— економічна незалежність ЗМІ;

— громадська думка і розвиток інституцій громадянського суспільства.

Не можна тільки нарікати на дії влади, не роблячи конкретних кроків для поліпшення ситуації. І ми такі кроки готуємо. Зокрема, вже розроблено цілий комплекс змін до інформаційного законодавства, особливо щодо електронних ЗМІ. Як один з активних учасників цього процесу, запевняю, що забезпечення незалежності мас-медіа й мінімізація можливостей адміністративного втручання в їх діяльність були і залишаються головною темою цих змін. Послідовне створення нових можливостей розвитку ефективних ЗМІ, яким довіряють громадяни, — ось магістральний шлях розвитку інформаційної галузі.

У пошуках «своєї» політичної сили

Голосування 24 грудня за реформу стало причиною чи приводом вашого виходу з більшості?

— Моя реакція пояснюється незгодою з тим, що голосування 24 грудня стало «перемогою» одних над іншими, а не результатом компромісу. На той час не було вичерпано ресурси для пошуку шляху узгодження позицій. Однак більшість продемонструвала небажання йти далі політичним шляхом, тяжким, але єдино продуктивним. Для мене така логіка неприйнятна. Вже майже два роки я обіймаю посаду віце-спікера і на політичні процеси в парламенті зобов’язаний дивитися з іншого боку: не як людина, яка повинна за будь-яку ціну провести своє рішення чи рішення своєї фракції, а як людина, якій слід вислухати всіх і знайти компромісне рішення.

Після вашого виходу з СДПУ(О) прогнозували, що ви або приєднаєтеся до іншої політичної сили, або спробуєте створити свою партію. Зовні не відбувається ні того, ні іншого.

— Зовні не відбувається.

Ваш вибір: приєднання чи своя партія?

— Я не маю наміру бути спостерігачем у політичній грі. Тут я поки що ставлю три крапки. Тому що необхідна робота й узгодження інтересів. Сьогодні не час для вождів, які скажуть: я дозрів, щоб очолити той чи інший рух. Сьогодні треба вміти враховувати інтереси своїх колег і партнерів, усвідомлювати, наскільки ці інтереси можна зібрати в одне ціле, чи готовий ти репрезентувати в його межах іншу думку.

Назвіть критерії тієї сили, з якою ви готові співпрацювати.

— Це сила, яка поставила у центрі патріотизм і будущність країни, її майбутню конкурентоспроможність. Вона повинна вміти боротися, бути ефективною, спиратися на довіру переважної кількості громадян. Бачити їх інтереси раніше за свої. Уміти слухати і чути різні думки, ухвалювати компромісні рішення, які враховують інтереси людей, але водночас наближають до поставленої мети. Це люди, здатні переконувати та акумулювати іншу думку, вписувати її в свою програму, навіть якщо особисто їм вона не подобається. Думаю, настає час динамічних політсистем. Ефективнішою буде не гранично жорстка партійна структура, а в доброму сенсі слова «клубна система», коаліція думок, захищена зовнішньою оболонкою — межею, за якою — неприйнятне. Представники цієї сили можуть бути віддалені один від одного на значну відстань у другорядних питаннях, але в головному їхні думки мають збігатися. Нарешті, в ній повинні бути сконцентровані люди, які мають досвід роботи у владі, в опозиції, в різних управлінських системах. Вони — реалісти, які не тільки претендують на владу, а й здатні нею ефективно розпорядитися.

Участь цієї сили в президентських виборах також є необхідною умовою?

— Вона повинна брати участь у будь-яких політичних подіях.

На виборах опозицію чекає нова «Тузла»

Чи бачите ви хоча б одну силу, яка виходить на вибори зі стратегічною програмою дій?

— Сьогодні не бачу. Але сподіваюся побачити.

Політолог Анатолій Гриценко вважає, що всі кандидати в президенти повинні вже зараз знати, які перші п’ять указів вони підпишуть після перемоги на виборах.

— Не погоджуюся з такою думкою. Чому ефективність політика вимірюють п’ятьма указами? Не перші п’ять указів матимуть результат, а система, за якою ця сила почне працювати — «проривним» може бути і шостий, і сто шостий указ. І дуже важливо, щоб довіра, з якою люди чекають ефективності 106-го указу, була еквівалентна довірі, виявленій до шостого указу. І в обох випадках драйв суспільства від реформ був би еквівалентний. Перші п’ять указів тільки почнуть змінювати ситуацію і диктувати нові правила. Можлива, наприклад, така ситуація: перші п’ять указів усім сподобались, а шостий «вдарив по голові» — і заварив кашу з власністю, судовою системою тощо. Не можна з цим загравати. У грі «Перші п’ять указів» закладено суперечність: від людей вимагають почати системні дії й провести глибокі перетворення, але при цьому пропонують короткий поводок завдовжки в п’ять указів. А потрібні лише системні підходи до предмета. Треба зрозуміти, що енергетика, соціальні питання та судова система — це рівновеликі величини. Бо якщо завалити судову систему — завалиться слідом вся енергетика, яку відберуть у власників і поділять по-новому. І що з того, що, наприклад, буде видано правильний указ про розвиток енергетики?

У 99-му році влада розіграла вибори за сценарієм «президент-реформатор проти комуніста». Якою буде фабула протистояння на нинішніх виборах?

— Фабула вималюється пізніше. Думаю, бажаючі мати дуже швидкий успіх на виборах приготують кілька варіантів подій. Ці події радикально змінять нинішню конфігурацію громадської думки й створять нову. Упевнений — такі плани розробляються. Тому розрахунки й прогнози підсумків виборів в існуючій, старій конфігурації, явно недолугі. І ті, хто збирається взяти участь у кампанії, мають бути готові до того, що на них чекає, образно кажучи, чергова «Тузла». Тобто з’являться нові чинники, нові подразники, які упродовж виборів сильно змінюватимуть правила гри.

На ці кроки піде влада для забезпечення перемоги «наступника» чи опозиція також здатна на такі дії?

— Опозиції набагато важче це зробити, оскільки вона позбавлена інструментів і ресурсів впливу.

Чи може на виборах з’явитися «третій кандидат» не від влади й не від опозиції з реальними шансами на перемогу?

— Вибір персоналій надто обмежений. Якщо говорити про ці вибори, то несерйозно розраховувати на успіх «розкрутки» за дев’ять місяців. «Розкрутити» за цей час нову постать зможе тільки владна структура, оскільки вона має для цього ресурсну базу. Натомість хотілося б, щоб на цих виборах народ отримав більше уявлення про майбутнього главу держави. А політична еліта, своєю чергою, повинна на виборах підтягнути суспільство вперед. Бо, якщо еліта завжди йтиме в фарватері громадської думки, країна так і залишиться на рівні 2004 року. А нам треба побудувати державу, де не просто вірять у владу, а довіряють їй. Відчуваєте різницю — скільки треба змінювати!

Чи усвідомлює наша еліта свою лідерську функцію?

— Вчинки утверджують й формують еліту. Таких вчинків щось не дуже видно. Загалом я вважаю, що країна вимагає нового покоління політиків. Зміна політичної еліти станеться в найближчі п’ять—сім років. Нинішнє покоління — перехідне, воно будує умови для майбутньої генерації, яка не знатиме тих елементів, які стримують нинішніх політиків. Прийдуть люди, які думатимуть інакше. В історії багатьох країн (наприклад, Ататюрк у Туреччині) з’являлися лідери з жорсткими намірами провести реформи у своїй країні. Спочатку їх не люблять, тому що вони йдуть проти течії, порушують канони. Потім їм ставлять пам’ятники й ушановують. А ті, хто не порушує канонів й живе в рамках чинних норм, ризикують назавжди залишитися в теперішньому часі. А отже — у минулому.

---

Довідка

Олександр Зінченко народився 1957 року в місті Славута Хмельницької області. 1979 року закінчив фізичний факультет Чернівецького державного університету, 1992-го — Академію суспільних наук (Москва), політолог. З 1979 по 1983 рік працював на кафедрі теоретичної фізики Чернівецького державного університету. З червня 1983 року по липень 1992-го — на комсомольскій роботі в комітеті комсомолу Чернівецького держуніверситету, ЦК ЛКСМУ, ЦК ВЛКСМ.

1995-2002 роки — генеральний директор, президент, почесний президент АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація» (телеканал «Інтер»).

З 1996 року член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), з жовтня 1998 року по червень 2003-го — перший заступник голови СДПУ(О). 19 червня 2003 року Зінченко направив у керівництво СДПУ(О) заяву про рішення «залишити пости першого заступника, члена політбюро і члена політради СДПУ(О)». 21 червня того самого року політбюро СДПУ(О) звільнило Зінченка від виконання цих обов’язків. 10 вересня 2003 року на зборах політбюро СДПУ(О) його заочно виключено з лав партії у зв’язку з тим, що він «не підтримує політичної лінії партії».

У Верховній Раді третього скликання — керівник фракції СДПУ(О), голова Комітету з питань свободи слова та інформації. У нинішній Верховної Раді обраний віце-спікером за квотою СДПУ(О).

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар