Історії

На книжку поклади

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

У 30-ті роки громадян змушували витрачати до 10% зарплати на купівлю облігацій, які так остаточно й не погасили

Купонорублі

Одним із наріжних каменів фінансової системи царської Росії були державні облігації. Відносно стабільне становище рубля спонукало багатьох заможних людей вкладати вільні гроші у білети банківської ренти. Облігації державних позик випускалися зі спеціальними листами купонів, кожен з яких означав однократну виплату відсотків протягом терміну позики. Щоб отримати готівку, купони, термін яких наблизився, потрібно було відрізати від листів і віднести до банку. Власники капіталу, вкладеного в цінні папери, — рантьє — двічі на рік «стригли купони»; після закінчення терміну позики білет підлягав викупу або конвертувався в нову позику.

Щорічну ставку державної ренти в 1890-ті роки було знижено з 5 до 4%, тобто для отримання, приміром, 3 тис. на рік (рівень життя пристойно забезпеченої людини за царських часів) потрібно було мати 75 тис. капіталу. Комерційні банки пропонували 4,5 або 5%, іноді й більше, але їхня рента була пов’язана з певним ризиком. Щоправда, якщо державі терміново були потрібні інвестиції, то й вона погоджувалася платити більше. Скажімо, воєнні позики часів Першої світової йшли під 5,5%, а так звана позика свободи, надана Тимчасовим урядом, була п’ятивідсотковою.

Реклама 5,5% воєнної позики. 1916 р.

У революційні роки уряди в Києві йшли один за одним. У більш-менш стабільний гетьманський період українська влада теж провела емісію білетів чотирирічної ренти під 3,6%, термін придатності яких доходив до 1933 року. Однак із моменту їх випуску минуло щонайбільше півроку, як гетьмана повалила петлюрівська Директорія.

Услід за Петлюрою прийшли і прибрали до рук всю фінансову систему більшовики, які найменше турбувалися про добробут рантьє. Але раптом виявилося, що в їхньому розпорядженні немає достатньої маси готівки, особливо невеликих номіналів. І тоді довелося перетворити на платіжні засоби купони старих облігацій. У лютому 1919 року було опубліковано перелік тих позик, від царських часів і до «позики свободи», купони яких терміном до грудня 1919-го «повинні прийматися за їхньою номінальною ціною». Так рантьє отримали компенсацію хоча б за ті виплати, які вони мали одержати у початковий період революції. Доля наступних платежів і самих капіталів, вкладених в облігації, була набагато сумнішою.

Зарплата чи життя

За роки радянської влади держава виробила цілий арсенал, говорячи словами Остапа Бендера, «порівняно чесних способів відбирання грошей у населення». В одному з них великому комбінаторові довелося взяти участь особисто.

Як пам’ятаєте, Остап в якості «художника» вирушив по Волзі на пароплаві «Скрябін» в агітаційний рейс. Пароплав рекламував чергову державну позику. До цієї практики радянські фінансисти вдалися одразу після початку непу, коли хоч для якоїсь частини населення знову стало актуальним питання про вкладення вільних коштів. Інвесторів залучали високими відсотками (6%, 8%, а то й 12% на рік) і можливістю великих грошових виграшів. Деякий час розрахунок робився на «радянських буржуїв» — непманів, які не без вигоди скористалися послабленнями режиму для приватного капіталу. Для них поряд із «пряником» держава мала напоготові й «батіг»: фінінспектори, які перевіряли звітність у приватних фірмах, ставали найкращими «агітаторами» на користь позики для «несвідомих» скоробагатьків.

Однак пересічних громадян намагалися вмовити розстатися з грошима по-хорошому. Тут задіювали агітацію. Проза, поезія, «шорстка мова плаката», навіть драматичні постановки (чим, власне, і займався Театр Колумба в поїздці на «Скрябіні»). Один зі слоганов того часу, власноруч виведений Остапом Бендером на смузі кумачу, звучав так: «Усі — на тираж. Кожен трудящий повинен мати в кишені облігацію держпозики». Допоміг і кінематограф. Інтригою знаменитої кінокомедії тих років «Закрійник із Торжка» з Ігорем Ільїнським у головній ролі був великий виграш за облігацією. «Найважливіше з мистецтв» виявилося ефективнішим за сучасну телерекламу: довірливі кіноглядачі поспішали обзавестися заповітним папірцем.

1. Білет 4-річної державної ренти, Росія. 500 руб., 4%. 1915 р.
2. Україна. 1000 гривень, 3,6%. 1918 р.
3. Облігація держпозики розвитку народного господарства СРСР. 10 руб. 1953 р.
4. Облігація держпозики розвитку народного господарства СРСР. 10 руб. 1956 р.

Однак зі згортанням непу відсотки за облігаціями знижувалися, а поширення позик серед населення ставало чимдалі менш добровільним. До 30-х років у цій справі запанувала тотальна зобов’язалівка, помножена на рознарядку. Отримуючи зарплату, радянські громадяни в розстрочку підписувалися на чергові «позики п’ятирічок». Теоретично вони, звісно, могли відмовитися, але в умовах сталінського терору воліли віддавати рекетирові-державі гаманець, а не життя. І втрачали на цьому приблизно один місячний оклад на рік.

Утім, багато громадян розставалися із кровно заробленими з патріотичних почуттів. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, багато хто свідомо передавав на оборону ті крихти, які ще залишалися. Крім внесення прямих пожертвувань народ купував облігації воєнних позик, які щороку здійснювалися з 1942-го по 1945-й. Ці позики принесли в бюджет воюючої країни астрономічну суму — 72 мільярди карбованців.

Дефолт на прохання трудящих

Плакат 1948 р.

В умовах розрухи, після війни, держава не могла повною мірою виконувати свої зобов’язання за внутрішнім боргом. Але принаймні не відмовилася від них навідріз. Починаючи з 1946 року проходили регулярні держпозики на відновлення та розвиток народного господарства. Власники колишніх облігацій мали можливість конвертувати свої папери в нові, та ще й за пристойним курсом 3:1 (обмін готівки під час реформи 1947 року здійснювався з розрахунку 10:1).

А потім пішло-поїхало второваною колією. Знову щорічні добровільно-примусові підписки, знову пачки більш-менш художніх паперів з водяними знаками, повчальними малюнками й умовами чергової позики на звороті. Умови з року в рік мало чим відрізнялися. Виплата за допомогою купонів давно пішла в минуле. Відсотки за вкладом (кількість яких від позики до позики поступово зменшувалася — 4%, 3%, нарешті, 2%) виплачувалися у формі виграшів. Тобто якусь частку від суми позики розігрували в регулярних тиражах серед щасливчиків. Для багатьох радянських громадян у цьому полягав єдиний законний спосіб розбагатіти. Продати щойно куплену облігацію було неможливо. За умовами позик, розрахованих на 20 років, перші п’ять років держава взагалі не брала назад свої облігації, а в наступні роки приймала їх в обмеженій кількості, що наростала до кінця терміну.

Щороку з гаманців слухняних трудящих вилучали по 15-30 мільярдів тодішніх карбованців. Накопичення внутрішнього боргу зрештою призвело до того, що сума, необхідна на обслуговування попередніх позик, майже перекривала надходження від наступних. І тоді сталося дещо нечуване в цивілізованій фінансовій практиці, але цілком тривіальне для радянської системи. Держава відмовилася від платежів за внутрішніми облігаціями (точніше, «заморозила» їх), тобто вдалася до дефолту. Але цей дефолт відбувся нібито на прохання самих власників зобов’язань. Мовляв, партійні й урядові органи завалені численними зверненнями громадян, згодних затягти тісніше пояси й почекати з виплатами для того, щоб підтримати улюблену країну. Так було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР 1957 року «Про державні позики, що розміщаються за підпискою серед трудящих Радянського Союзу», згідно з якою платежі за післявоєнними позиками були відстрочені на 20 років. Виступаючи на XXI з’їзді КПРС, Микита Хрущов з неабияким лицемірством (або неабиякою наївністю?) говорив про «добровільний дефолт»: «Цей факт розкриває нам такі нові риси характеру, такі моральні якості нашого народу, які немислимі в умовах експлуататорського ладу».

Реклама ощадкас. 1938 р.

Після цього багато песимістично налаштованих співвітчизників, пригадавши приказку «Доки травичка підросте, конячка з голоду помре», махнули рукою на свої цінні папери. Ними не дорожили, дехто викидав або давав грати дітям. Минали роки. Брежнєв, змінивши Хрущова, оголосив про те, що «волюнтаризму» покладено край і що народне господарство виходить на більш зважений і реалістичний курс. У 1966 році з’явилися чергові облігації державної 3-відсоткової позики на 20 років, для яких вдалося домогтися непоганої ліквідності. (Про одну з таких облігацій і максимальний виграш в 10 тисяч карбованців, що випав на неї, розповідається в кінокомедії «Зигзаг удачі»).

А у 1971-му відбувся черговий XXIV з’їзд КПРС. Звісно, мало кого зі співвітчизників усерйоз хвилювали багатосторінкові положення звітної доповіді, озвучені генсеком. Але принаймні один пункт вельми зацікавив мільйони громадян. Йшлося про те, що керівництво країни вважає можливим, не чекаючи закінчення 20-річного терміну, розрахуватися з населенням за старими облігаціями. Нагадаємо, що саме на початку 70-х відбувся різкий стрибок світових цін на нафту, і це дало Радянському Союзу вагомі економічні козирі. У результаті люди отримали на руки повну номінальну вартість облігацій (звісно, з урахуванням реформи 10:1, що відбулася 1961-го). Обрадуване населення вже не думало про те, що значна частина облігацій, викинутих або забутих, не була пред’явлена до оплати; що питання щодо відсотків-виграшів уже не порушувалося; що купівельна спроможність компенсації набагато поступалася витраченим свого часу грошам. Але так чи інакше цього разу радянська влада показала, що вміє не лише забирати, а й віддавати.

Наркомфін попереджає

Накопичення дрібних сум на ощадних книжках винайдене задовго до встановлення радянської влади. Ще у другій половині XIX століття в Російській імперії поширювалася система державних і відомчих ощадкас. Уже до 1900 року кількість тільки державних ощадних кас у країні сягала 5415, а сума всіх вкладів наближалася до мільярда рублів. Курирувало систему Міністерство фінансів через контори Державного банку. У Києві сто років тому центральна ощадкаса була саме в будинку Держбанку на Інститутській, 9. А по всіх районах міста був розкиданий добрий десяток відділень. Окремі ощадні каси були в залізничників, на великих промислових підприємствах.

Поштові марки СРСР, присвячені ощадкасам

Більшовики, прийшовши до влади й націоналізувавши всі кредитні установи, до ощадкас виявили особливий, можна сказати, класовий підхід, заявивши: «Народні ощадні каси, що покривають густою мережею Україну, обслуговують головним чином широкі кола трудящих, зберігаючи їхні заощадження». У червні 1919 року було прийнято циркуляр Наркомфіну УРСР «Про порядок видачі вкладів з народних ощадних кас». Його основною метою було схилити громадян до подальшого користування касами, довіра до яких у результаті політичних пертурбацій похитнулася. Тому в циркулярі чітко прописали порядок повернення вкладів:

«а)...вклади, які зроблені до встановлення Радянської влади і не перевищують у великих центрах України, таких як Київ, Одеса, Харків, Катеринослав,  1500 карбованців, а в інших місцях — 1000 крб, видаються вкладникам без обмеження;

б) вклади, що перевищують цю суму, вкладники можуть отримати по 500 крб на 2 тижні по одній книжці;

в) понад встановлену норму видається у виняткових випадках з дозволу фінвідділу, а де таких немає — голови місцевого виконкому, при наданні відповідних документів про потребу».

Отже, ще тоді, майже 90 років тому, були проведені досліди з повернення населенню ощадних вкладів (хоча в ті часи, як і зараз, карбованець, який повертали, далеко не дотягував за «вагою» до покладеного на книжку). Щоправда, в Києві ця благодать тривала недовго: уже за два місяці після опублікування циркуляра червоних вибили з міста. Тож недоотримані гроші зникли назавжди.

Робіть вклади, панове

Нове будівництво державних ощадних кас почалося одночасно з постанням СРСР. Їх заснував Раднарком у грудні 1922 року, а наступного, 1923-го, вони почали з’являтися на теренах величезної країни повсюди. У дусі часу їм присвоїли офіційний епітет «трудові».

Радянська ощадкнижка зразка 1959 р.

Деякий час вкладників намагалися залучити ринковими методами. Скажімо, у передвоєнні роки за звичайним вкладом платили 3% річних, а за строковим (не менш ніж на півроку) — всі 5%. Після війни, під час грошової реформи 1947 року, коли за колишній червонець давали новий карбованець, вклади в ощадкасах перераховували за вигіднішим курсом: у межах трьох тисяч карбованців — карбованець за карбованець, від 3 до 10 тисяч — у співвідношенні 3:2, понад 10 тисяч — 2:1. Таким чином, «тіньовики», які боялися «світити» свої доходи в ощадкасах, мали, за ідеєю, втратити набагато більше, ніж чесні трудящі. Форми вкладів були різноманітні: крім звичайних і строкових — ще до запитання, виграшні, умовні, на поточні рахунки.

Але «дармоїдська» філософія рантьє йшла врозріз із комуністичною ідеологією. Зрештою, відсотки за вкладами були зведені до мізерного значення: 2% на рік на звичайний і 3% на строковий вклад. Такі ставки були і в 1988 році, коли Державні трудові ощадні каси перетворилися на Ощадбанк СРСР.

До речі

Муза на ощадкнижці

Залучення радянських громадян до користування ощадкасами тривалий час було суттєвою частиною радянської наочної агітації. Ще до війни набули поширення такі слогани, як «Хто куди, а я — до ощадкаси» або «Оставляй излишки не в пивной, а на сбер-книжке». Втім, придбання облігацій позиціювалося як «почесніша» форма допомоги державі, ніж вклад в ощадкасу, від якого все-таки тхнуло якоюсь дрібнобуржуазною корисливістю. У 1928 році Володимир Маяковський написав навіть «вірші на захист трудових заощаджень, але проти користолюбців, дурних і скупих». У них були такі рядки:

«Какое дело

            до стройки, до ломки —
росли б
            сбережений комья.
Его
            интересует 
            из всей экономики
только
            своя экономия».

Ілюстрація до роману «Дванадцять стільців». Художник В. Денисов

Але після того, як проведення позик загальмувалося, накопичення напідмогою радянській економіці. І хвиля гасел здійнялася до небес. Від академічної формули «Зберігайте гроші в ощадній касі» до народної примовки «Брось кубышку, заведи сберкнижку» або проникливих віршованих текстів, на кшталт такого зразка національної поезії:

Наша бджілка — чародійка:
Краплі меду — в тонни,
А копійка до копійки —
Виростуть мільйони!

Навіть отримуючи звичайного листа, можна було нарватися на агітацію на користь ощадних кас. Вона потрапила й на поштові марки!

У цих умовах не можна було не оцінити вишукану іронію, яку час від часу дозволяли собі кінематографісти. Наприклад, творці культового фільму «Іван Васильович міняє професію». Пам’ятаєте, як Жорж Милославський (Леонід Куравльов) нишпорить у квартирі дантиста Шпака? Знайшовши там важкі пачки грошей, він повчально говорить глядачам: «Громадяни! Зберігайте гроші в ощадній касі. Якщо, звісно, вони у вас є».

А в мультфільмі «Пограбування по...» сакраментальне гасло «Зберігайте гроші в ощадній касі» з’являється після того, як невдачливі вітчизняні грабіжники протягом року не можуть пограбувати ощадкасу: то санітарний день, то ремонт...

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар