Персона

Як художник художнику

Інна КОРНЕЛЮК, фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Відомий автор брутальних п’єс Лесь Подерв’янський заробляє живописом

10 секунд на читання

В інтерв’ю Контрактам художник Лесь Подерв’янський розповів про те, що

1) ідеальне буття — коли бавишся роботою й отримуєш за це гроші

2) насправді відома виставка Art Expo — це величезний сарай

3) український арт-ринок не системний, але рухомий

Балувана Галя

Про вас сьогодні молоде покоління більше згадує не як про художника, а як про письменника. Таким себе вважаєте?

— А я не надто переймаюся, хто там як мене називає. Усе, що я роблю, роблю максимально щиро і відповідаю за це. Художник я чи письменник — це вторинне. Слова — нашарування. Щодо успіху, то я уникаю цього слова. Думаю, успіх — це категорія, якою послуговується у своєму житті пересічна людина. Мужик виграв москвича і вважає себе дуже успішним. А Юлій Цезар у 50 років бився головою об стіну і вважав себе невдахою, бо Македонський зробив більше, хоча помер раніше. Можна бути успішним гравцем у преферанс, але до мистецтва слово «успіх» не має стосунку. Якщо митець робить щось талановито й щиро, його праця, безперечно, принесе свої плоди, незважаючи на кон’юнктуру та інші обставини. Не так багато речей у цьому світі робляться талановито і щиро, тож коли це нарешті сталося, то автор у своїй царині буде затребуваним. І взагалі я не визнаю цього модного тепер нового поняття «успішна людина» — насправді це такий собі «привіт» від малосимпатичної секти саєнтологів, яка у більшості країн заборонена, а в нас чомусь почувається дуже добре.

— Ні, не ставив жодної цілі. Просто якісь речі мулять тобі «чердак», і поки ти їх не випустиш, нічого нового не можеш робити. Тобто, щоб позбутися нав’язливих ідей, треба їх записати. Останнім часом мене дещо муляло, і я написав сценарій до екшен-фільму, українського блокбастера під назвою «Ваша Галя балувана». Тільки-тільки вчора закінчив. Писав його близько місяця, потім була перерва на рік, я згадав про нього і за місяць дописав. У мене є ідея колись-таки це кіно зняти. Потрібні гроші, а людей, які мені допоможуть втілити цю ідею в життя, напевно, знайду.

Культура пиття

Писати картини, п’єси можна навчитися чи з цим умінням таки народжуються?

— Я художником не став, а був ним завжди, з того моменту, коли народився: в мене не було вибору, що я робитиму. Моя родина, все оточення, друзі — художники, тож для мене живопис — те саме, що дихати. Як і всі, закінчив звичайну середню школу, а потім ще один клас, одинадцятий, художньої школи, оскільки в мене був люфт: я пішов до школи в 6 років, тому мене не брали до армії. Потім вступив до Київського художнього інституту (тепер Художня академія), де здобув спеціальність — станковий і монументальний живопис. Моїми вчителями були Яблонська, Стороженко та Чеканюк. І, звичайно, мій батько. Так, і музеї виховують, виокремити когось складно, бо це і епоха Відродження, і бароко, і сучасники. Важко усвідомити й вербалізувати, хто і що на тебе впливає... що завгодно й хто завгодно — весь світ.

Амбітні плани вибудовували?

— Ні, просто завжди хотів робити щось таке, щоб мені воно самому сподобалося. Я не розмінювався на кар’єрні речі, вони мене не обходили і не обходять. Мені на них плювати. Не тому, що я такий хороший. А тому, що я по-іншому не знаю як.

Існує технологія написання успішної картини на кшталт написання літературного бестселера?

— У мене немає жодної технології, як і роботи, якою пишався б. Я люблю свою роботу якраз тоді, коли її тільки закінчив. З часом люблю її вже менше, а потім взагалі до неї холодний. Ось як воно буває. Це кайф! Самодостатній процес — коли результат вже не має значення. Сам процес тут для мене важливіший, ніж результат. Але таке порівняння не зовсім точне, бо насправді має бути мета: ти мусиш виконати цю роботу!

Раніше думали так само?

— А я думаю, що тут нічого думати. Живопис не розумом робиться. Він взагалі незрозуміло чим робиться і йде десь зсередини. Прийоми живопису — це не більш ніж технічні засоби, які з часом вдосконалюєш. Але тут потрібно все так розрахувати, щоб ти бавився і заодно отримував за це гроші. Ось така ідеальна модель. Я ще в школі зрозумів, що ніколи не ходитиму на роботу і не служитиму. А ідеальна модель мого життя — робити те, що хочу, або не робити нічого. І щоб не мав над собою жодного начальства.

Щоб розпочати роботу над картиною, десь шукаєте враження?

— Я не тусуюся, нікуди не ходжу, просто мені бракує часу. Жодних технологій у мене немає: прийшов у майстерню об 11-12-й годині й о 17-18-й іду додому. Випив стакан горілки — і все, вперед! Є натхнення, немає натхнення — працюєш. Апетит приходить під час їжі. Нічого особливого.

Стакан горілки?

— Зазвичай порядна людина ранок повинна починати зі стакана горілки (не сміється. — Авт.). Під час роботи вживати алкоголь не можна: або до, або після. Я людина алкогольної культури. Стакан може вмістити 200-250 грамів — цього мені вистачає.

То ви не відчули на собі всієї краси і повноти богемного життя?

— Немає зараз цієї богеми. Це слово-паразит. У ХІХ столітті поняття «богемне життя» ще мало якийсь сенс, але сьогодні воно вже мертве. Думаю, української богеми просто немає. Як мені відомо, богема — це художники, поети та інші вільні творці, які живуть не так, як «мідл» (тобто середній клас), мають зовсім інші цінності. Сьогодні у наших творців переважають такі самі цінності, як у мідла. Культура мідла перемогла все, зокрема й богему. Богема — річ архаїчна. У Києві її сьогодні точно немає. За часів «совка», можливо, щось схоже на богему й було. Тому що тоді такі люди, як я, не мали жодного шансу на якусь кар’єру, перспективи. «Вступать в партію нада била». Якщо художник був тоді художником, він не міг працювати в системі і на систему. І люди або ламали себе, або запивали сумні думки стаканом горілки, як ми. Ми справді мали свободу — таку, яку має хворий на рак: він приречений, тож робить усе, що хоче. Йому можна все, він вільна людина. Звідти була наша свобода. Зараз сяк-так буржуазні цінності переважили, а там, де є такі цінності, немає богеми. Не має значення, чи ти ходиш у гарному капелюсі, п’яний ти щодня, матюкаєш усіх і все чи, навпаки, сидиш собі тихенько в майстерні й ніхто тебе не бачить. Насправді важить тільки те, що ти зробив.

Кризи вершини не було після всіх нинішніх досягнень?

— Яка вершина? Я не вважаю, що я взагалі чогось досяг. Можливо, це одна з моїх вад, але я завжди вважаю, що щось зробив не так, погано зробив. Тобто я постійно собою незадоволений. Це мені заважає, бо набагато простіше жити, будучи задоволеним собою. У 55 років запізно себе міняти, змінювати сферу діяльності... Та й відчуття власної недосконалості змушує працювати. Те, чим я займаюся все життя, можна назвати роботою над собою. Якби я був досконалим, то не робив би нічого. Навіщо? Усе, що я створив, — частина мене. Я не виношу себе за дужки своєї праці.

Гудбай, Америко!

За допомогою яких засобів ваші роботи потрапляють до музеїв, приватних колекцій? Приміром, як одна з ваших робіт опинилася в колекції Вуді Алена?

— У Нью-Йорку я брав участь у виставці Art Expo-2000. Це такий величезний скляний сарай на два квартали. Проходить виставка тиждень, але навіть за тиждень обійти її і побачити всі роботи, які там експонуються, просто неможливо. У кожного художника в тому сараї свій бокс, де він цілими днями сидить, щоб продавати свої роботи. Досить нудна справа отак сидіти. Навколо ходять якісь люди, щось розпитують, інколи купують. Я сидів-сидів — нічого не купували. Ми собі зі скульптором із Сієтла Василем Федоруком пили віскі... і тут з’явилися два пристойно вдягнених пани і сказали: «О! Хто ти такий? І як ти сюди потрапив?». Потім вони розказали, що на виставці випадково, мовляв, у такі місця не ходимо, але ти тут єдиний, хто чогось вартий, бо виставка, на їхній погляд, попсова. Відрекомендувалися, один з них виявився дизайнером, який робив квартиру Вуді Алену. І вони придбали роботу «Воїн, смерть i диявол» (написана наприкінці 90-х років) для квартири кінорежисера зі словами: «Це те, що нам потрібно». Потім ми з ними потоваришували, випили віскі, вони мене познайомили з впливовими особами нью-йоркського арт-ринку.

Це були люди, які мали зробити з вас знаменитість, щоб ваші картини йшли з молотка?

— Усе зірвалося. Я мав постійно сидіти в Нью-Йорку, але не міг цього собі дозволити. Людина, яка обіцяла займатися моїм просуванням на арт-ринку, все запустила... Мій агент запив, не прийшов на зустріч, тобто не виконав того, що обіцяв.

Ви відчуваєте себе затребуваним художником в Україні і з продажу картин маєте гроші, яких цілком вистачає на життя?

— Так. Мої картини в майстерні не затримуються... Тож я існую тут досить непогано: на мої роботи є сталий попит. Послугами жодних арт-дилерів не користуюся, покупці мене знаходять самі. Дзвінок на мобільний телефон — і вони в моїй майстерні. Це заможні бізнесмени, які часто купують не одну картину, а кілька.

За градацією каталогів художників поділяють на категорії залежно від їхніх здобутків. Художником якої категорії ви себе вважаєте?

— Гра! Це все вкусовщіна якась. Врешті-решт час завжди ставить усе на свої місця: час — і ніхто й ніщо, крім нього. В історії мистецтв достатньо прикладів, коли свого часу одних художників вважали геніями, а потім історія живопису відмітала їхні імена. І навпаки. Я маю нахабство стверджувати, що розуміюся на живопису, тож можу сказати про якусь роботу, хороша вона чи погана. Справжнє мистецтво — це кілька прошарків. Дехто бачить тільки те, що зверху лежить. Освічена людина сприймає все набагато глибше. Та мене завжди дивували ті, хто міг багато говорити про живопис, про свій чи про інший. Живопис не є вербальним мистецтвом. Навіть назва картини — данина традиції, не більше. Вона нічого не додає. Простіше кажучи, є смак і є його відсутність. Ось і все.

Скільки серед покупців ваших картин було людей, цінителів живопису, які справді розуміли, що купують?

— Розкажу вам історію. У Нью-Йорку я жив неподалік Метрополітен-музею, куди я часто ходив. Один мій нью-йоркський товариш попросив: «Візьми мене з собою». Добре! Ми пішли. А я дуже швидко ходжу в музеях. Я йду: «О! О! І он! Все! Це ми подивилися, переходимо до наступної зали». Він мене запитує: «А звідки ти знаєш, що воно чогось варте?» Я йому пояснив: «Ти знаєш, друже, спілкування з мистецтвом чимось нагадує посиденьки в ресторані. Оце чудесна страва, це всього лишень закуска, а цього ми не їстимемо». Інакше я навряд чи зміг би йому пояснити. Або ти це відчуваєш, або ні. Щодо покупців моїх робіт, то я не впевнений, що в Україні були такі, що справді відчували написані мною картини.

Дикий базар

То український арт-ринок для вас комфортніший за американський?

— Ринок наш, на мій погляд, неструктурований, дикий. Але сякий-такий він все-таки є. Існує поки що не ринок, а базар. Останнім часом у деяких людей з’явилося багато грошей. Тобто ці люди купують живопис. Маю на увазі бізнесменів, які поповнюють свої приватні колекції. Проте такі речі поки що не мають якогось системного характеру, утім, рух є. Крім того, часто-густо ці люди не розуміються на тому, що купують. В Америці все дуже чітко, там арт-ринок — це ринок. Ті українські художники, які є затребуваними в Україні сьогодні й роботи яких мають якусь художню вартість, живуть з продажу своїх картин.

Невже українські арт-дилери не мають професійного нюху?

— У нас із цим проблема. Здебільшого ці люди просто обслуговують тугі гаманці. Ситуація в Україні вельми парадоксальна: одні імена розкручуються, причому промоція не відповідає вартості самих робіт. Не хочу називати імен, однак знову ж таки все відбувається стихійно. Річ у тому, що в української псевдоеліти «свої смаки», а їхні арт-дилери займаються саме обслуговуванням, тобто не намагаються з позицій професіоналів виховувати смаки, а догоджають покупцеві, підлаштовуються... Так, на жаль, зараз відбувається, але принаймні вже є генерація багатих людей, які вкладають гроші в мистецтво, а це добрий знак.

Можливо, поява таких закладів, як PinchukArtCentre, сприятиме вихованню смаків у бізнес-еліти?

— Нарешті побував там недавно. З одного боку, добре, що такий арт-центр існує. З іншого — я не розумію їхнього підходу. Навколо виставок у PinchukArtCentre багато галасу, мішури, проте виставлені роботи абсолютно нерівноцінні: основу експозиції становить невиразний баласт. Цінних робіт мало: відсотків десять, так, кілька робіт Олега Тістола та Ентоні Гормлі, але він зірка. І ще одне: попри пафосну назву, це швидше галерея, ніж арт-центр. Ці маленькі кімнатки непридатні для експонування того, що зараз продукує сучасне мистецтво. І це не дрібниця, експозиція у контемпорері-арті — часто одна зі складових ідеї. Приміром, роботи того самого Гормлі просто втратили свій сенс через тісні приміщення, деякі задуми взагалі перестали читатися.

Чи достатньо лише маркетингових інструментів, щоб зробити зірку з будь-якого художника?

— Художник купив фарби і пензлі, зачинився в майстерні й працює. Усе залежить від його особистості. Головне, щоб йому не заважали, наприклад, не викидали людей з майстерень, як зараз у Києві робиться. Щоб слово «художник» звучало, як у часи Відродження, а не так, ніби це якийсь ідіот, на якого недалека людина дивиться і думає: «Хто ти такий, художник? Ти щось умієш?». Добрих художників, до речі, небагато, та й у жодній країні їх не може бути багато. Ось в Україні є Сергій Паніч, Влада Ралко, Олег Тістол, Микола Журавель, Олександр Сухоліт. Ще можна назвати з десяток імен, і всіх їх разом достатньо для такої країни, як наша. Мистецтво не має стосунку ні до економіки, ні до політичної ситуації в країні. Так, у нас кепські справи з кіно, театром, але з живописом у нас все о’кей. Тому що це таке виробництво, яке не залежить від вкладених у нього коштів.

---

Персона

Лесь Подерв’янський народився 3 листопада 1952 р. у м. Києві в родині художників

Освіта: Київський державний художній інститут (зараз Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), спеціальність — станковий і монументальний живопис

Досягнення: як живописець бере участь у виставках з 1976 р., член Спілки художників України з 1980 р., роботи зберігаються в національних художніх музеях різних країн світу, у приватних колекціях в Україні, Росії, Німеччині, Швеції, Великій Британії, Ізраїлі та США. Автор понад 50 п’єс («Король Літр», «Павлік Морозов» та ін.), піратські аудіоверсії яких в авторській начитці за 15 років його творчості розійшлися тиражем понад 2,5 млн екземплярів

Ким би міг стати: піратом

Головне розчарування: не розчаровується

Життєве кредо: стакан горілки зранку

Хобі: жінки і горілка

Остання велика грошова витрата: подорож Африкою

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар