Персона

Справу шиє

Макс ДМИТРІЄВ, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Дизайнер Андре Тан вважає, що мода — це торгівля емоціями, й економічна криза їй не страшна, а також що треба бути повним ідіотом, щоб виїхати з України

В інтерв’ю Контрактам дизайнер Андре Тан розповів про те, що:
1) його першими спонсорами були дівчата-моделі
2) треба бути повним ідіотом, щоб виїхати з України
3) участь в Ukrainian Fashion Week не окупається
4) не може собі дозволити шити речі для самого себе

З нуля

Бізнес Валентино Гаравані почався з того, що він позичив у батька $150 тис. і відкрив власний модний дім. З якою сумою в моду прийшли ви?

— У моду я прийшов без грошей. Попри брак коштів, дуже хотілося творити. Для першого дефіле зібрав дівчат, схожих на моделей, і запропонував пошити для них вечірні сукні за умови, що вони оплатять лише придбання тканини. У результаті сукні роздали «спонсорам». На тканину для другої колекції гроші дала одна з харківських модельних агенцій. Незабаром спонсорську допомогу надала якась харківська фірма (вже не пам’ятаю її назви): дала аж $200 на тканину для суконь.

— Де робитимемо талію?

Поступово я «обростав» клієнтами. Звісно, якби мав початковий капітал, пройшов би цей шлях набагато швидше. Валентино свого часу вклав у бізнес $150 тис., що сьогодні еквівалентно, я думаю, значно більшій сумі, і бренд одразу набув потрібного розмаху. Гроші — серйозна підмога у будь-якій справі. Ось Роман Абрамович вклав у московського дизайнера Дениса Сімачова $4 млн — і лейблу DENIS SIMACHEV тепер ніщо не заважає розвиватися повною мірою.

Пам’ятаєте, в яку суму обійшлися дівчатам ті перші вечірні наряди і скільки зараз коштує вечірня сукня від Аndre TAN?

— Звісно, пам’ятаю! Тоді кожна дівчина заплатила мені 42 грн 50 коп. Сукні були пошиті з китайського атласу по 23 грн за метр. Нині гарний атлас дешевше 300 грн не знайти! Зараз вечірня сукня в мене в середньому коштує EUR2 тис.

Як ви потрапили до Hugo Boss?

— Це стажування я виграв на конкурсі молодих дизайнерів «Погляд у майбутнє».

Знайомство з Boss перевернуло мою свідомість. До цього я думав, що мода — це в першу чергу творчість, проте саме там зрозумів, що мода — насамперед бізнес, на якому можна заробляти гроші, причому чималі. Найбільше мене вразило їхнє вміння продавати. Баєра запрошують до шоу-рум, у якому колекція розподілена по капсулах. І розповідають: у цій капсулі, наприклад, піджак, присвячений заходам на Ібіці, а тут сукня, натхненна творчістю Майлза Девіса, тощо. Одурманений цією псевдопоезією і шампанським Moёt & Chandon, клієнт купує не п’ять піджаків, як планував, а 25. Це вражає. Причому під час стажування представники Boss постійно розповідали про тонкощі виробництва. Але я зрозумів, що гроші вони роблять не так на технологіях пошиття, як на технологіях роботи з баєрами. Мода — це торгівля емоціями.

Після одного з показів на «Сезонах моди» вас преміювали стажуванням у лондонському коледжі Saint Martin’s, у якому свого часу здобули освіту Джон Гальяно, Стелла Маккартні, Александр Маккуїн. Чого ви там навчилися?

— Зізнаюся, був трохи розчарований. Тобі дають тонни зав-дань, ти відчуваєш шалену конкуренцію, мусиш бігати за вчителями, буквально вириваючи в них знання. Але те, що тебе «навчають» провідні спеціалісти в різних галузях моделювання, не означає, що ти можеш розраховувати на безпосереднє спілкування з ними. Можна сказати, що там акцент зроблено на самоосвіті. З іншого боку, Лондон надихає сам по собі. Досить просто туди приїхати і дивитися, як люди вдягнені. Тільки потрібно знати, де гуляють не туристи, а саме лондонці. Колосальне джерело інформації! Коли ми з Лілією Пустовіт їздили на переговори з London Fashion Week, ми спеціально проїхалися такими місцями. Кілька годин із відкритими ротами спостерігали за перехожими.

Коли ви відчули, що ваш бізнес встав на ноги?

— Це сталося лише торік. Щоб досягти успіху, мені знадобилося вісім років безустанної роботи. Весь цей час у мене не було ніякого особистого життя і взагалі вільного часу. Тому я називав свою діяльність не роботою, а хобі, що дає змогу не голодувати. Вся справа в тому, що в Україні ти повинен бути не лише дизайнером, а й психологом, піарником, текстильником, закрійником і кравцем. У мене, звісно, працює команда професіоналів, але їм необхідно давати чіткі завдання і контролювати весь процес. Без цього нічого не вийде. А щоб давати адекватні завдання, потрібно бути знавцем у всіх цих сферах. У Європі простіше. Якщо ти креативний директор, твоя справа — творити й надихатися. У будь-якого європейського дизайнера заплановано чотири туристичні поїздки на рік просто для натхнення. У нас не до цього. Дай Боже виспатися.

Доводиться творити, не чекаючи на музу?

— Не можу собі дозволити чекати цю пані.

Може, краще пошукати вакансію креативного директора на Заході?

— Треба бути повним ідіотом, щоб покинути дуже перспективний український ринок. Я знаю, що потрібний тут і зараз. Через 10 років український пиріг модної індустрії буде розділений.

І якщо я повернуся сюди, попрацювавши у Гальяно, для мене не залишиться місця.

Але італійські баєри все одно до нас не їдуть?

— Натомість наші їдуть до Італії. Нещодавно харківські баєри, мої земляки, колекцію Аndre TAN замовили через міланський шоу-рум, заплативши на 20% більше. Одяг DENIS SIMACHEV теж купують через Мілан, а не через Москву.

Де вигідніше продавати одяг: у Парижі чи в Києві?

— Це запитання було б коректним, якби в мене там був монобутик. Тоді б я міг встановлювати націнку. У Парижі мої колекції продаються в Jey-Store, навпроти готелю «Георг V», поруч із Louis Vuitton. Місце розкішне, але бутик мультибрендовий. Щодо закупівельних цін, то для французів, росіян, українців вони однакові. Відповідно, вигода рівнозначна.

Шлюб із розрахунку

Існує думка, що митцю не потрібно думати про комерцію. І тоді успіх обов’язково прийде сам. Що ви на це скажете?

— У модному бізнесі так не буває. З одного боку, не можна йти на поводу і в споживача, але й заплющувати очі на його очікування неправильно. Нещодавно читав інтерв’ю з Томом Фордом. Дизайнера звинувачували в тому, що його колекції занадто комерційні. Форд відповів, що не може собі дозволити не цікавитися тим, що продалося, а що ні, і не враховувати це надалі. Як і Форд, я водночас і дизайнер, і власник лейблу. І просто зобов’язаний знати, що зараз користується попитом, а що нікому не потрібно. Інакше не зможу залишатися на плаву. Щоправда, бувають винятки. Карл Лагерфельд відверто заявляє, що йому абсолютно байдуже, чи купують його речі. Але в Лагерфельда зовсім інша ситуація. У нього контракт із Домом Chanel, і його ставка не залежить від комерційного успіху колекцій. В інших випадках такі заяви наївні. Навіть молоді креативні дизайнери, такі як Крістофер Бейлі або Марк Джейкобз, постійно спілкуються з маркетинговим відділом і фінансовими директорами, які задають потрібні вектори їхній творчості.

Але, наприклад, колекції Джона Гальяно чи Вів’єнн Вествуд випереджають тенденції і водночас є успішними.

— Гальяно перед тим, як приступити до нової колекції, вивчає фінансовий звіт про продаж попередньої. Все, що залишилося й потрапило на розпродаж, він вилучає з подальшого виробництва, а речі, які розкупили в першу чергу, трансформує, наприклад, змінює форму коміра, і знову показує. Так у великих дизайнерів і виходять «золоті моделі», які повторюються із сезону в сезон із незначними змінами. Крім того, у будь-якого модельєра, і в мене в тому числі, колекції розподіляються на подіумні та комерційні. Епатажні покази Гальяно — лише спосіб привабити публіку до популярнішої лінії. І мій одяг у міланському шоу-рум дуже відрізняється від того, що я показую на Ukrainian Fashion Week.

Наскільки вигідна дизайнерові участь в Ukrainian Fashion Week і в яку суму вона обходиться?

— Для участі в нашому тижні моди необхідно заплатити $30 тис. реєстраційного внеску. Плюс потрібно оплатити послуги режисера, візажистів, ді-джея та моделей. Крім того, щоб одяг розкуповували жвавіше, не обійтися без послуг піарника. У результаті, якщо продати всі речі до єдиної, можна вийти в нуль. Це найблагополучніший сценарій розвитку подій. Тому здебільшого брати участь у дефіле, не налагодивши серійного виробництва, означає марно витрачати час. Принаймні з погляду комерції. Для порівняння, Dolce & Gabbana викладає на покази $1 млн, Chanel — $1,5 млн. Але, з огляду на їхній обсяг продажу, це мізерні витрати. На ціні кожної проданої згодом речі вони позначаються в кількох центах.

Не плануєте участі в закордонних тижнях моди?

— Крім українського, я завжди брав участь у Московському тижні моди, щоправда, останні два сезони пропустив. Ще приїжджав до Гонконгу, але не з показом, а із шоу-рум. Крім того, беру участь у Berlin Fashion Week. Що стосується Європи, завжди вважав, що самостійно українському дизайнерові дуже складно привернути до себе увагу. І ось у січні я і ще п’ять українських дизайнерів їдемо з показом до Парижа.

Пам’ятаю, бельгійські дизайнери, які змінили обличчя сучасної моди, теж свого часу приїхали до Парижа вшістьох і завоювали його!

— Можна сказати, що ми вирішили використати досвід знаменитої антверпенської шістки.

Скільки ви в середньому заробляєте на кожній створеній речі?

— На одних моделях я заробляю багато, на інших, наприклад, на хутряних жилетах або рукавичках, — майже нічого чи навіть втрачаю. Але я маю розширювати асортимент для того, щоб бренд був цільним, успішним. Тобто десь втрачаю, а за рахунок інших моделей компенсую цю втрату.

Ви якось сказали, що не шиєте для себе, а волієте створювати одяг для інших, щоб мати можливість купувати в бутиках речі улюблених марок...

— Доводиться все-таки шити й для себе. Крім того, що я дизайнер, я ще й телеведучий і часто буваю на людях. Не дуже приємно, коли до тебе підходять і запитують, а чому це ти в тому самому светрі, що й учора. Доводиться розширювати гардероб власними силами. Але це не так просто, як здається. Іноді почуваюся шевцем без чобіт. Наприклад, зараз ми терміново дошиваємо одяг для міланського шоу-рум сезону осінь-зима–2010. Якщо я попрошу своїх хлопців пошити мені пальто, вони запропонують: або обшивати мене, або працювати над міланською колекцією. Доводиться купувати Dsquared2 і Yohji Yamamoto. Останнє придбання — джинси Marithe + Francois Girbaud, однієї з найулюбленіших моїх марок. До речі, це її дизайнери першими придумали терті джинси.

Наскільки ефективно ваша участь у різних телепроектах впливає на зростання продажу ТМ?

— Завдяки телебаченню зараз усі знають, хто такий Андре Тан. І це відчутно позначається на продажу. Раніше мої речі купували одиниці, сьогодні кількість постійних клієнтів сягає сотні. Більш того, я відчув силу бренда. Якщо колись доводилося боротися за покупця, то зараз з’явилися молоді фанати, готові збирати гроші, щоб придбати кепочку Аndre TAN. Свого часу я так само, будучи студентом, збирав гроші на хустку Vivienne Westwood.

Достукатися до небес

Чому в київських бутиках немає колекцій українських дизайнерів?

— Мешканцю столиці досить зробити кілька дзвінків, щоб знайти будь-якого київського дизайнера. Бутики просто бояться, що клієнти купуватимуть одяг напряму — це, природно, дешевше. Мої моделі кілька сезонів продавалися в Ательє 1. Підписав договір, у якому взяв зобов’язання не продавати прямо зі студії.

Художник в очікуванні фінансового звіту

І не продавав! Але мої клієнти ображалися: якщо так, то й не треба. Лілія Пустовіт співпрацювала з EX Boutique. Теж нічого доброго з цього не вийшло.

Чому ви перестали створювати чоловічий одяг? Невигідно?

— Справа в тому, що класику мені робити нецікаво. Такого одягу вистачає, починаючи з недорогих магазинів VD One та Gregory Arber і закінчуючи дорогими Brioni та Stefano Ricci. А креативніші речі цікаві зазвичай геям, у яких немає грошей. Для середньостатистичного чоловіка мій стиль надто незвичайний.

Ціни на речі українських дизайнерів порівнянні з вартістю одягу європейських брендів люкс-класу. Чим це викликано?

— Згоден, наші дизайнери часто дуже завищують вартість своїх речей, але вони в цьому не винні. По-перше, багато хто купує тканину з Мілана через десяті руки. Це я вже можу придбавати без посередників, бо обсяги мого виробництва дозволяють замовляти цілими партіями. А більшість дизайнерів шиють із одного виду тканини кілька виробів, їм вистачає п’ятиметрового відрізу. Доводиться переплачувати у кілька разів. Крім того, виріб, пошитий в одному-двох екземплярах, унікальний. Людина кожен стібок робила власноруч. Як це може коштувати дешево?

Тобто ціна такої речі прирівнюється до вартості пошитої на замовлення?

— Зазвичай індивідуальне пошиття обходиться ще дорожче. Хочеш мати вбрання єдине у своєму роді — плати за ексклюзивність. Якби ви прийшли до Готьє з таким замовленням, вам би це обійшлося щонайменше в EUR40 тис. У мене є клієнти, які шиють одяг у нього особисто. Крім того, дизайнерові доводиться бути ще й психологом, жваво цікавитися справами замовника, вислухувати монологи про особисті проблеми, співчувати та втішати. Сеанс психотерапії теж має бути оплачений.

Але ж серійна продукція наших модельєрів теж, м’яко кажучи, недешева?

— Міркуйте самі: я шию за сезон щонайбільше 20 суконь. Для десятка магазинів, де продається мій лейбл, цього цілком достатньо. А Готьє відшиває мільйонні тиражі. Якби в мене був такий оборот, мої сукні коштували б копійки.

Як позначиться світова фінансова криза на вашому бізнесі?

— А ніяк. І справа навіть не в тому, що в нас дрібне підприємство. Наш сегмент — споживачі з високим рівнем доходу. Ці люди добре одягалися до кризи і добре одягатимуться під час кризи. Ну, втратять вони зі своїх ста мільйонів п’ятдесят — одягатися все одно потрібно. Крім того, люди зараз познімали гроші з рахунків у банках, їм потрібно кудись ці кошти подіти. Одяг — далеко не останнє, що вони куплять.

Персона

Народився 26 жовтня 1982 р.

Освіта: Харківський текстильний технікум, Київський університет технологій та дизайну, лондонський коледж мистецтва і дизайну Saint Martin’s

Стажування: Hugo Boss

Чим пишається: тим, що досяг усього сам і нікому нічого не винен

За що соромно: у телепередачах іноді доводиться прибріхувати

Кредо: поки акула рухається, вона пливе

Хобі: колекціонує глянцеві журнали

Остання прочитана книга: «Життя, гроші, робота» Наталі Грейс

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар