Середній клас

Кінець епохи дерибану

Євген ДУБОГРИЗ

Хід і методи приватизації останніх двох років засвідчили тісну взаємозалежність влади і великого бізнесу. Не виключено, що такий стан речей збережеться і за нової влади.

У другій декаді січня Верховна Рада ухвалила постанову про тимчасові обмеження у сфері приватизації. Головним положенням документа є припинення приватизаційних процесів до створення нового уряду. Таким чином було завершено, без перебільшення, епоху розподілу державної власності, що отримала недвозначну назву «передвиборчий розпродаж».

Трейдери і президенти

Процес, що стартував з призначення в березні 2003 року на посаду голови ФДМ Михайла Чечетова, мав чимало тенденцій як у розвитку великого бізнесу, так і у взаєминах цього самого бізнесу з державою.

Передусім методи проведення приватизації є непоганим індикатором сили/слабкості центральної влади. У середині та наприкінці 90-х держава з привабливою для інвесторів власністю розлучалася переважно шляхом так званих приватизаційних аукціонів. Проте з аукціонами такі заходи ріднила лише назва — традиційно на активи того чи іншого заводу претендувала тільки одна компанія (здебільшого трейдер продукції підприємства), що викуповувала блокуючий (25%+1 акція) пакет за номінал або навіть меншу суму. Згодом після проведення аукціонів частка, що залишалася в держави, розмивалася шляхом додаткових емісій. Інший шлях колишньої приватизації (це стосувалося великих підприємств, зокрема ММК ім. Ілліча) — прийняття спеціального закону, що дозволяв купувати акції заводів заздалегідь визначеним структурам, часто так чи інакше пов’язаним з менеджментом підприємств. Тому частину держвласності було розподілено між ФПГ практично за безцінь. І, що показово, фактично без гучних скандалів на державному рівні й без втручання з боку влади.

Зовсім за іншим сценарієм відбувався розділ держвласності, що розпочався після того, як влада розв’язала більшість політичних проблем. «Олігархічно-капіталістична» вертикаль була збудована, осіб, здатних скласти пряму політичну конкуренцію Леонідові Кучмі, в оточенні Президента не залишилося, і був саме час опікуватися перерозподілом «приватизаційних» грошових потоків (включаючи горезвісні хабарі) на користь обраних владою структур. Держпідприємства, раніше віддані в управління приватним структурам, почали виставлятися на продаж на відкритих приватизаційних конкурсах. Принципові рішення про те, що саме й коли саме продавати, почали прийматися не стільки у вузьких колах менеджерів і держчиновників середньої руки, скільки у високих кабінетах. Недаремно Михайло Чечетов на кожній прес-конференції, присвяченій продажу державних активів, говорив про мудрість Президента, не забуваючи і прем’єра Віктора Януковича.

Нерівні можливості

Дві головні причини, що пояснюють необхідність приватизації, відомі давно. Передусім це підвищення ефективності управління власністю — аксіома, що орієнтований на прибуток приватний інвестор, тим більше такий, що заплатив чималу суму за держактив, буде кращим управлінцем, ніж держава. Інша мета приватизації — боротьба з корупцією: відсутність держвласності автоматично означає припинення політичних призначень директорів державних підприємств. Тим часом передвиборчий розпродаж з такими цілями збігався рідко. Набагато частіше простежувався вплив великих ФПГ на правила гри, що їх формувала влада в особі Фонду держмайна. Наприклад, в умовах конкурсу за ДМК ім. Дзержинського для більшої певності бракувало лише пункту: «Прізвище голови ради директорів компанії-інвестора має починатися на Та- і закінчуватися на -рута».

Звідси бере початок друга особливість приватизації останніх двох років — кричуща непослідовність держави щодо того, з чим розлучитися в першу чергу. В програмі приватизації на 2004 рік, оприлюдненій ФДМ, фігурували, зокрема, досі державні Укртелеком, Одеський припортовий завод, Укртатнафта, Нікопольський південнотрубний і Макіївський металургійний заводи. Звідки походить така непослідовність, зрозуміти легко, якщо передбачити, що в деяких випадках претенденти не змогли кулуарно домовитися, до кого відійде прибутковий шматок держвласності, подекуди режисерам приватизації (простіше кажучи, оточенню Президента) ставало невигідно розлучатися з компанією на користь того чи іншого покупця, а іноді прихильники Леоніда Кучми отримували контроль над потрібним підприємством і без прямого конкурсного продажу.

Третій примітний тренд «розподілу майна у президентському форматі» — викуп підприємств суто вітчизняними інвесторами. Попри нібито привабливість українських активів для транснаціональних корпорацій і видиму доступність приватизаційних конкурсів, серйозні зарубіжні покупці були помічені лише в конкурсах по Криворіжсталі й Павлоградвугіллю. Понад те, іноземців не пустили навіть до держвласності, яка не цікавила вітчизняні ФПГ, — Турбоатома та Криворізького ГЗК окислених руд. Практика засвідчила, що на вітчизняний ринок «з боку» (тобто в обхід влади, зрощеної з ФПГ) зайти практично неможливо. До купівлі держактивів допускалися лише «перевірені і ретельно відібрані» українські бізнес-групи, посилення/послаблення яких у перспективі було вигідним чинній владі.

З третьої тенденції плавно випливає четверта — перебіг приватизаційних процесів визначає, хто є who в паноптикумі вітчизняних великих власників. Оприлюднюється розпорядження Леоніда Кучми про формування нафтової ВІНК на базі приватівської Укрнафти — відразу ж робиться висновок про продовження всевладдя глави Адміністрації Президента Віктора Медведчука, який симпатизує групі «Приват». За два дні виходить протилежне розпорядження — про передачу державних нафтових активів до статутного фонду НАК «Нафтогаз України» — і громадськість розуміє, що на кожного Медведчука зрештою знайдеться свій Бойко.

Нарешті, приватизація «по-українськи», хоч як парадоксально це звучить, показала, які галузі й підприємства слід вважати локомотивами економічного зростання в країні. Утім, зростання короткострокового. На відміну від Східної Європи, де держава в першу чергу розлучалася з явно збитковими підприємствами (паралельно навішуючи на інвесторів грандіозні зобов’язання в соціальній сфері), Україна розпродувала заводи, що так чи інакше були «на ходу». Приватизації дрібних і середніх об’єктів власниками заводів, газет, пароплавів не існувало як явища — достатньо підрахувати кількість повідомлень ФДМ на тему «конкурс не відбувся через відсутність покупців».

І це цілком зрозуміло. Не таємниця, що український бізнес — байдуже, дрібний чи великий — переважно навчився купувати, іноді — продукувати, але до інвестицій з горизонтом окупності в 5-10 років ні ФПГ, ні «кустарі з яткарями» ще не готові. За поодиноким винятком вітчизняні ФПГ — це гігантські «венчурні фонди», сфера інтересів яких — не стільки побудова вертикально інтегрованої системи в тій чи іншій галузі промисловості, скільки отримання контролю над фінансовими потоками сировинних підприємств з метою «зняття вершків», доведення заводу до банкрутства з подальшим викупом його за «трейдерські» борги. Отже, найбільш привабливими для великого бізнесу були підприємства, прибуток від діяльності яких достатньо високий, щоб виправдати вкладені інвестиції протягом 1-2 років (або й швидше).

Таким чином, висновок із зазначених вище тенденцій напрошується сам. Приватизаційні процеси останніх двох років зразком ефективності управління державною власністю загалом назвати не можна. Однак у політичній і економічній ситуації, що склалася в 2003-2004 роках, такий розвиток подій став не найгіршим варіантом з реально можливих. Принаймні війни між ФПГ здебільшого велися не на вулицях та околицях міст, а в кабінетах, зокрема й на Банковій. А це хоч який, але еволюційний шлях.

Нагороди vs герої

Так чи інакше, але президентський розпродаж тепер став не більше ніж історією. Якщо вважати укладені за цей час угоди й зазначені тенденції остаточними й безповоротними, то ми вже живемо в умовах принципово нової економіки, де на зміну відвертому «дерибанові» сировинного сектору має прийти й цивілізована приватизація інфраструктурних і обробних галузей. Однак з висновками не квапитимемося.

Сьогодні чи не кожного цікавить питання — чи варто розраховувати на переділ власності нинішніх ФПГ (на користь, звісно, майбутніх) за нового Президента? Думки спостерігачів тут вельми суперечливі. Одні перебувають в напруженому очікуванні приходу Віктора Ющенка, який відразу ж візьметься патрати безсоромних олігархів, інші цинічно махають рукою, мовляв, усі ФПГ з командою Віктора Андрійовича вже «домовилися».

Зі свого боку наважимося припустити, що масштабного переділу власності за нового Президента не станеться. Революція — справа часом потрібна, але перманентною вона бути не повинна: ідеї Льва Давидовича Троцького на початку XXI століття втратили актуальність.

Тож Віктор Ющенко, з одного боку, і ФПГ, які успішно брали участь у приватизації 2003-2004, — з іншого, найімовірніше, дійдуть компромісного варіанта. Деяким з активних учасників «президентського розпродажу» ненав’язливо запропонують доплатити в держскарбницю за придбані активи. Кому саме — невідомо. Можливо, нова влада обмежиться Криворіжсталлю, можливо, постраждають ще кілька «промислових» власників, що не мають наміру ділитися. Але не більше. Хоч би яким корумпованим був Михайло Ходорковський і хоч би які політичні вісти отримав Володимир Путін від «публічної порки» господарів ЮКОСу, імідж Росії на Заході від таких дій істотно погіршився.

Водночас бізнес, що об’єднався навколо Віктора Ющенка протягом 2002-2004 років, поза сумнівом, розраховує отримати щось більше, ніж просто податкові пільги. Адже традиції роздачі правителями ленних володінь тим, хто підтримав претендента на трон у його боротьбі за владу, має глибше коріння, ніж українська державність. Тому без великої приватизації — найкращого шляху швидко і без нарікань віддячити прихильникам — Україні обійтися не вдасться.

Однак проблема нової влади полягатиме в тому, що на привабливі активи, такі як енергетика чи нафтова галузь, безперечно, накинуть оком іноземні корпорації, ресурсів у яких значно більше, ніж у бізнесменів — прихильників Ющенка і в нинішніх господарів промисловості. А приватизаційних «фокусів» на зразок: «Для участі в приватизації Укрнафти інвестор повинен мати досвід діяльності в українській суднобудівній галузі щонайменше два роки» націленому на євроінтеграцію новому Президентові й Кабміну не пробачать ті ж таки західні партнери. Отже, майбутній розподіл держвласності доведе, наскільки уряд і Президент готові відповідати високій планці, поставленій під час помаранчевої революції.

У будь-якому разі відповідей на інші хвилюючі питання — як саме здійснюватиметься приватизація великих підприємств, що залишилися в держвласності, які підприємства запропонують на продаж у першу чергу — доведеться очікувати щонайменше до того, як буде сформовано «уряд народної довіри» і новий голова ФДМ оголосить програму розпродажу держмайна до кінця 2005 (або й 2011) року.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар