Історії

День перед Різдвом

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

У дореволюційному Києві Різдво зустрічали в колі родини, а на Новий рік влаштовували бали та корпоративні вечірки

Суцільний вертеп

З незапам’ятних часів улюбленим видовищем українців на Різдво був так званий вертеп. Його ідею запозичили в Західній Європі на межі XVI-XVII ст. Саме слово «вертеп» означало затишний притулок, подібний до того, в якому у Діви Марії народився Син Божий у Віфлеємі.

Вертеп являв собою переносну споруду з тонкої деревини і картону, влаштовану в два поверхи. Верхній ярус відповідав святому місцю у Віфлеємі, а в нижньому нібито розташовувався палац царя Ірода. У зимові свята такі вертепи встановлювали перед юрбою глядачів і влаштовували лялькові спектаклі-містерії. Вони зазвичай складалися з двох частин. Перша була присвячена євангельським подіям і закінчувалася смертю жорстокого царя Ірода. Після цього починалася друга частина — своєрідна народно-побутова інтермедія.

Особливо завзятими пропагандистами вертепу стали наші студенти (спудеї). Вихованці Києво-Могилянської академії, мандруючи у вільний від занять час, самі складали тексти містерій, самі ж їх і грали. За це напівзлиденні бурсаки отримували від публіки грішми або продуктами непоганий приварок до убогої стипендії.

З часом стародавня українська традиція відійшла в історію, її відлунням залишилися хіба що бідняки-христослави, що ходили у різдвяні дні селами і міськими околицями із зіркою, співаючи пісень і колядок. А ось на Заході, звідки до нас прийшли вертепи, вони зберігалися й надалі. Коли наприкінці 1901 року Леся Українка приїхала до італійського Сан-Ремо, вона з інтересом розглядала в тамтешніх церквах справжні вертепи з фігурками Мадонни і Св. Йосипа, а на задньому плані — італійських дівчат з мандолінами...

Рубай — не хочу

Тільки з середини позаминулого століття в наших земляків узвичаїлися такі знайомі нам тепер новорічні ялинки. Утім, тоді їх називали точніше — різдвяними. Саме напередодні Різдва вони з’являлися в будинках, а з настанням свята дітки знаходили під ялинкою подарунки, які з’явилися там «чарівним» чином.

Певна річ, підготовка ялинки потребувала зусиль — як організаційних, так і матеріальних. Саме дерево роздобути на базарі було нескладно і недорого. У старому Києві співвідношення між кількістю населення та лісонасадженнями навколо міста було, на відміну від нинішніх часів, на користь ялинок.

Однак ялинку треба було ще й прикрасити. У багатьох родинах зі скромними статками це питання вирішували просто. Купували картон, кольоровий папір, використовували дріт, ганчірки та клаптики тканини і з них за допомогою вмілих рук створювали гірлянди, маски, зірки, ляльки та інші іграшки. У підсумку ялинка виглядала нехай і не шикарною, але все ж таки симпатично вбраною.

Ті, хто мав кошти, могли дозволити собі фабричні прикраси. У Києві магазини, що торгували ялинковими іграшками, були зосереджені на Хрещатику. В їхніх прейскурантах можна було знайти товари на різні смаки і за різними цінами. Так, на початку минулого століття звичайні скляні прикраси — кульки, фрукти тощо — коштували від 12 копійок за дюжину. Дюжина хлопавок залежно від наповнення і складності обходилася від десяти копійок до кількох рублів. По 20-25 копійок за дюжину можна було купити всілякі бонбоньєрки, а спеціальні скляні або металеві свічники тягли на ту саму суму, але вже за штуку; доплативши ще кілька копійок, можна було одержати свічник із прикріпленою до нього справжньою ялиновою шишкою. Сто років тому вже були поширені бенгальські вогні, які називали «чудо-свічами, безпечними і без запаху», ціна їм була п’ятак за штуку.

Втім, можна було, не мудруючи, купити «повний асортимент для ялинки» з нижньою межею ціни 2,5 — 3 руб., верхньою — десятка і дорожче. Товари були аж ніяк не кустарними, київські магазини нерідко торгували високоякісними фабричними ялинковими прикрасами петербурзького, московського, а то й закордонного виробництва.

З панського столу

Свята для забезпечених дітей традиційно тривали від Різдва до Водохреща. Тільки після цього, 7 січня за старим стилем, призначалася ялинка для бідноти. Готував її в Києві так званий Будинок працьовитості, що був розташований на Гоголівській вулиці. Працівники цієї громадсько-філантропічної установи розраховували, що в городян після їхніх свят залишиться щось зайве, чим не шкода буде поділитися зі злиденними дітками. І Будинок працьовитості, повідомляючи на сторінках преси про майбутній захід, закликав усіх співчутливих «жертвувати непотрібні їм речі: залишки від ялинок у вигляді прикрас і ласощів, а також старий одяг і взуття». Добрі люди виявляли чуйність, і знедолені діти, хоча й із запізненням, мали своє скромне свято.

Більш вчасно проходила ялинка для незаможних вихованців міських початкових училищ. Батьки міста вважали їх своїми підопічними і надавали для святкування зал міської думи. При цьому виявляли спритність, вигадку. Приміром, під час зустрічі Нового 1900 року на доброчинному святі в думському залі було влаштовано «живу ялинку». На спеціальному помості у вигляді шестигранної уступчастої піраміди заввишки 3,5 м розмістилися кількома рядами дівчатка, а на верхньому майданчику — хлопчик. Усі тримали в руках ялинкові гілки. «Жива ялинка» вінчалася гарною різдвяною зіркою й підсвічувалася електричними ліхтариками. Навколо неї веселилося 700 дітей. Були танці й хороводи; коштом міського бюджету роздавали пироги, булочки із сардельками та цукерки. А «ялинка» читала вірші, причому колективно: починала одна гілка, продовжувала інша.

Зауважимо, що малятам не довелося розходитися після свята пішки по нічному місту. Своєчасну люб’язність виявило правління акціонерного товариства «Міська залізниця». Спеціальні трамваї спочатку привезли всіх дітей на ялинку, а потім розвезли по будинках.

Знатні інтриги

Для наших предків кожне зимове свято мало чітко виражену «цільову аудиторію». Різдво — насамперед для дому, для дітей, а ось Новий рік — для дорослих.

Саме напередодні Нового року заможне населення кидалося у вихор усіляких розваг. Як було зазначено в одному київському фейлетоні більш ніж сто років тому: «Бал, бал-маскарад, просто маскарад, сімейно-танцювальний вечір, просто танцювальний вечір і ялинка, ялинка, ялинка у квадраті, ялинка в кубі... А юрба? Юрба регулярно напивалася і на балах, і на маскарадах, і на ялинках, а найбільше, здається, на сімейних вечорах». У кількох рядках тут охоплені всі основні варіанти святкових зборів.

Бали і бали-маскаради влаштовували найбільш знатні городяни, солідні установи та корпорації. Для цього часом винаймали найреспектабельніші приміщення, такі як зали Купецького і Дворянського зібрань. Київське купецтво щороку давало свій традиційний новорічний бал-маскарад. У Купецькому зібранні (тепер будинок Національної філармонії) збирався весь міський бомонд, заздалегідь приготувавши вбрання від найкращих кравців. На першу годину ночі зал був переповнений. Починалися танці, але значна частина публіки ще довго фліртувала або займалася «інтригою» — розгадуванням масок.

Утім, декому дворянські та купецькі бали здавалися зайво манірними. Таким була пряма дорога у Шато де Флер — найпопулярніший розважальний заклад на місці нинішнього стадіону «Динамо», де панувала надзвичайна легкість звичаїв і де можна було розслабитися на рік наперед під хвацькі пасажі канкану.

Сімейні й танцювальні вечори мали більш благопристойний вигляд. Їх проводили в домашній обстановці або в невеликих клубних залах групи родичів, знайомих, товаришів по службі. Влаштовували складчину або по черзі виступали як організатори. Неодмінним атрибутом таких вечорів були аматорські виступи молоденьких співачок, читців, піаністок, які в такий спосіб демонстрували свої таланти та глибину натури перед потенційними нареченими. Про заробіток дівчата не думали.

Нарешті, ще однією характерною ознакою початку року були новорічні візити. Службовці вкладали в цю справу особливий сенс. Їхнім першочерговим обов’язком було з’явитися 1 січня до начальника додому й залишити свою картку або розписатися у спеціальній книзі поздоровлень. Манкірувати такими речами означало серйозно ускладнити своє кар’єрне зростання. Не такими обов’язковими, але теж вельми бажаними були візити до друзів і рідних.

За словами фейлетоніста газети «Київське слово», вважалося, що «в цей день новорічний візитер пробачався і навіть зобов’язувався подурнішати щонайменше на триста відсотків... Візитерові дозволялося забути на цей день усі загальновживані звороти російської мови, за винятком таких: «Вдома?» — «Моє шанування!» — «З Новим роком, з новим щастям!» — «Чудова погода!» або «Жахлива погода!» — «Честь маю відкланятися!» Не зайвим було б комусь придумати, — продовжував фейлетоніст, — «Посібник для новорічних візитерів, або Новітній удосконалений спосіб подурнішати за двадцять чотири години».

І небезпечна, і важка

Як бачимо, останні дні минулого і перші дні нового року київські обивателі проводили у святкових турботах, що чергувалися з розвагами. Але декому і у Святвечір, і в новорічну ніч було не до відпочинку. Так, наприкінці 1898-го київський поліцмейстер В’ячеслав Цихоцький, який обійняв посаду того самого року, видав спеціальне передсвяткове розпорядження, що зобов’язувало «приставів і всіх чинів поліції вжити належних заходів з підтримки в місті порядку, спокою та громадської тиші».

Передусім правоохоронні органи мали вести пильне постове спостереження. Городових попередили, що «за пияцтво і залишення постів їх виключатимуть зі служби». Для контролю їхньої сумлінності щоночі у різний час призначалися спеціальні наглядачі. З іншого боку, і всі київські двірники зобов’язувалися перевіряти, щоб у квартирах городян, які пішли веселитися, не хазяйнував ніхто сторонній. Про всякий випадок поліцмейстер застеріг двірників, що «за кожну допущену крадіжку вони притягуватимуться до відповідальності». Особливі чергові двірники мали здійснювати вуличні обходи, вони зобов’язувалися «ходити під час чергування не посередині вулиці, а по тротуару вздовж будинків, доручених їм для нагляду; у вечірній та нічний час спостерігати за людьми з ношами; підозрілих осіб затримувати і передавати постовим городовим, при цьому кликати свистком і сусідніх двірників».

На вулицях поліцейські повинні були «вимагати цілковитого порядку й тиші, не дозволяти крику, співу, лайки та інших непристойних витівок». Якщо ж хтось порушував порядок, то «чини поліції мали чемно, але настійливо пропонувати додержуватися благочинства та пристойності, а тих, хто опирався, бешкетників, що чіплялися до жінок, і повій, які поводилися на вулицях непристойно, затримувати, відправляти в дільницю й притягувати до відповідальності». Треба було також «стежити за своєчасним закриттям трактирних та питних закладів і правильністю святкової торгівлі».

Подбав поліцмейстер і про вигляд Києва: «Підтримувати чистоту на вулицях і вимагати ретельного прибирання тротуарів. Тричі на день тротуари посипати піском. До свята Різдва Христового зобов’язати двірників помити труби, колонки, стовпи, ворота, ставні нижніх поверхів і вікна, власникам магазинів запропонувати помити вивіски, вікна, двері, ставні та фасади магазинів. Після закінчення перед-святкового торгу... очистити від сміття, паперу та відходів базари, площі та тротуари, прибрати їх і надати чистого, впорядкованого, святкового вигляду». Щоб ніщо не затьмарювало різдвяного пейзажу, пропонувалося «жебраків з вулиць забирати і відправляти в дільниці. Рознощиків і торговок з Хрещатика виганяти, а тих, хто чинить опір, затримувати».

Щоб успішно виконати всі ці нелегкі функції, звичайного чергового складу не вистачало, тому поліцмейстер розпорядився «до зовнішньої служби залучити всіх наглядачів, зокрема й паспортних і тих, хто працював у канцелярії».

Крім поліцейських чимало турбот свята завдавали працівникам пошти, на яких було неабияке навантаження. Приміром, коли Київ вступив у XX ст., було опубліковано цікаву статистику. Виявилося, що кількість рознесених містом вітальних новорічних листівок з наклеєними на них трикопієчними марками перевищила 600 тисяч. Київське населення, до речі, на той час оцінювалося у 260 тисяч мешканців, причому кількість грамотних не перевищувала 60%. А міський штат листонош становив лише 40 осіб.

Спеціально для рознесення новорічних поздоровлень поштова контора найняла ще 25 охочих. І така порівняно невелика команда вже 4 січня доставила всі листівки — у середньому понад дві тисячі на одного рознощика на день. При тому що найбільші будинки не перевищували 5-6 поверхів, тож переважно доводилося ходити по засніженому місту між одно-двоповерховими будиночками. Напередодні ж провели сортування, за яким листоноші просиділи всю новорічну ніч. І все це за незначне жалування листоноші у 18 рублів на місяць.

Зате власники книжкових і паперових магазинів, що торгували листівками, потирали руки: їхній товар розходився на ура. Коли закінчувався запас спеціальних вітальних листівок, у хід ішли зимові краєвиди міста, на які нашвидку наносили напис «Съ Рождествомъ Христовымъ!» або «Съ Новымъ Годомъ!». Часом і їх бракувало, тоді як різдвяно-новорічний асортимент використовували все впідряд. Одна з таких листівок на честь Різдва зображувала... будиночки Передмостової Слобідки на лівому березі Дніпра, затоплені весняним паводком. Що й казати, з «чорним гумором» у киян завжди все було у цілковитому порядку.

---

До речі

На коня

Нерідко на новорічних балах розігрувалася безпрограшна лотерея. Призи для неї жертвували київські багатії, а отримані від продажу квитків кошти спрямовувалися на користь якоїсь філантропічної установи. У 90-ті роки XIX ст. такі заходи не раз влаштували в Купецькому зібранні. Призи були найнесподіваніші. Так, якось серед виграшів лотереї, що проводилася під ялинкою, були справжні бик, корова, троє коней. Одного з них виграла пані, яка побажала відразу ж його отримати, і була приємно здивована, коли виявилося, що за призом треба їхати на стайню: спочатку пані вирішила, що приз іграшковий. Якомусь селянинові дістався цінний французький сервіз. Тільки-но він одержав свій виграш, як якийсь пан запропонував йому за нього 30 рублів. Мужик з радістю взяв гроші — на них він міг годувати родину цілий місяць. Тим часом сервіз коштував щонайменше 300 рублів.

---

Між іншим

Недовго музика грала

Відомий торгівець музичними інструментами Генріх Іїндржишек настійливо пропонував киянам зустрічати зимові свята під звуки музики, що лунала з грамофонів і патефонів. Тоді, на початку ХХ ст., найдешевша апаратура коштувала не менш ніж

10 рублів, а «найкрутіші» моделі тягли на 150-175 цілкових — піврічний бюджет робітничої родини... Та й на платівки ціни кусалися: однобічний диск з єдиним музичним номером обходився в рубль і дорожче. Але Іїндржишек не рекомендував покупцям брати дешеві грамофони. У його рекламній публікації були переконливо зображені різдвяні муки родини, що спокусилася дешевизною, від жахливих звуків. А поряд, для контрасту, інша родина із захопленням слухає під ялинкою дорогу модель...

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар