№ 29 вiд 21-07-2008
|
|
Український дiловий тижневик
"Контракти" / № 29 вiд 21-07-2008 |
Персона
Поголодувавши в Москві, музикант Михайло Альперін став зіркою культового німецького лейбла ECM і професором Норвезької вищої академії музики
В інтерв’ю Контрактам піаніст, композитор і професор Михайло Альперін розповів про те, що:
1) конкурси, на яких побудована
система музичного виховання, убивчі
2) консерваторія знищила народну музику
3) в Києві у 80-х роках почував себе бітлом
4) пошук свого голосу
важливіший за гроші, навіть якщо їх немає
5) норвезький уряд повертає торгівцям податки від продажу касет за умови субсидування нових записів
Михайло Альперін народився в Україні, сформувався як музикант у Молдові,
прославився в Росії, а тепер живе в Норвегії. Відсутність диплома про вищу
музичну освіту не заважає йому бути професором Норвезької вищої академії
музики. Вид на фіорди з вікна не заважає творити композиції, пронизані
променями балтійського сонця. Пристрасть до авангардної імпровізації не
перешкоджає глибокому зануренню в народну автентику. А 50-річний вік аж ніяк не
позначився на дитячій безпосередності піаніста, чиє ім’я в європейських газетах
пишеться як Misha.
Ганьба на батькову голову
Чому ви пішли материним, а не батьковим шляхом, ставши музикантом, а не письменником?
— Тато був дуже талановитим, але рано помер — дивно, що вам відомо про його літературний досвід. І справді, дивно, що я не пішов його стопами, адже ріс серед книжок. Усе, що робив батько, мені не подобалося, він хотів долучити мене до духовного світу, літератури, а я не слухався — був молодим і дурним. Мене цікавило все те, що можна назвати антидуховним. Я був підлітком, який усе заперечував й опротестовував і якому потрібен був лише хард-рок. Тисячі книжок навколо мене викликали тільки алергію. Драма не в цьому. Сумно, що батько не побачив мене дорослим — людиною, яка відбулася у творчості, не побачив, що зрештою я став таким, як він.
Одна справа — захоплюватися хард-роком, інша — здобути академічну музичну освіту.
— Коли ти малий, тебе не запитують, віддавати в музичну школу чи ні. Усі вчилися, і я також, не знаючи навіщо і чому. З п’яти років грав класику. Музика — це чистий потенціал, який дрімає, коли ти музичиш із примусу або з огляду обставин. Він цілковито пробуджується лише в одному випадку: коли музика стає особистим вибором, коли вона торкається серця без впливу суспільства, батьків, школи. І так сталося зі мною. У 15 років я був одним із найкращих піаністів у музичній школі та музучилищі, але все одно не розумів, до чого це все. Ну блискуче граю Рахманінова. Але ж Рахманінов не я!
— Блискуче граю Рахманінова. Але ж Рахманінов не я!
Якось у 18 років я почув Другий концерт Рахманінова й заплакав. У цей момент зрозумів: музика — моє, я — музикант. І не тому що мама сказала, не тому що престижно сидіти в метелику за роялем. У четвертому класі у творі на тему «Ким ви хочете стати», я написав: «Замість того щоб лазити по стовпах, ризикуючи життям (вочевидь, на мене справили враження електрики), краще сидіти за білим роялем у білому фраку». Мама мені недавно показала цей твір: дуже сміявся. Дехто все життя грає у найкращих оркестрах на найкращих сценах, багато чого вміє, адже талановитий, але для нього це лише робота. Колега з Московської філармонії сказав: «Граю, бо нічого не вмію робити». Це трагедія. Погано те, що всі, від кого залежить становлення музиканта: вчителі, батьки, несвідомо вбивають у ньому живе. Конкурси, на яких побудована система музичного виховання, убивчі. Стравінський казав, що конкурси потрібні для коней, а не для людей. Музика — це не спорт. У маленькій людині виховання «спортивного» ставлення до музики викликає душевний дискомфорт, а згодом апатію. У Радянському Союзі в музичних школах навчався ледве не кожен другий. Мільйони кинули заняття, хоча серед них, напевно, були десятки Ріхтерів!
Чому ви виїхали з України до Молдови?
— Мене вигнали з музучилища у Хмельницькому. Я думав, піаніст — це той, хто грає на роялі й більше нічого не робить. У 16 років щосили грав усіляких Шостаковичів і Щедріних, але прогулював лекції з наукового комунізму, заняття з цивільної оборони, гармонії і теорії. Дівчата й вино значно цікавіші. Навіть на роялі не особливо хотів грати. Зіграю сольний концерт — і знову в загул: батько-мати ридають, учителі не можуть знайти... А я — важко повірити — ходив у добровільну народну дружину і на бокс, стриг хіпі. Це ж більше захоплює, ніж Рахманінов! Повідбивали мені на тренуваннях усе що можна. Тренер попросив визначитися, поки руки цілі: або рояль, або бокс. Ось такий був пошук свого «Я». Досі запитую себе: хто я, для чого народився?
У молдовських Бєльцях жили родичі, які домовилися про моє переведення у тамтешнє музучилище на молодший курс. І це була удача — після відрахування могли взагалі нікуди не взяти. Але в Молдові знайшов іще більше вина й гарненьких дівчат. А також іще більше талановитих єврейських дітей, які щосили джазували на весіллях і в училищі, імітували Chicago і Blood, Sweat and Tears. Нічого подібного в Хмельницькому не було. Тоді в моєму житті джаз і почався — я влився в те середовище. Підробляли на весіллях і в ресторанах на вихідних. Потім я став молдовським рокером: у 1972 році змішували поп, рок і місцевий фольклор у моєму першому ансамблі «Оріон».
Народ, партія і фортепіано єдині!
Звідки потяг до впровадження фольклору у свою музику?
— У Молдові етнікою просочене повітря. Але фольклор у чистому вигляді, на відміну від сучасних стилів, міським музикантам не дається. Думаю, спокусу змішувати відчуває будь-яка творча людина. Це те саме, що готувати салат: не знаєш, що вийде, і весь час прагнеш додавати нові інгредієнти. А фольклор — вічне джерело натхнення. Ось Надія Бабкіна теж думає, що співає народні пісні.
Сьогодні вранці прокинувся й подумав: шкода, що я досі не чув українського фольклору. Нещодавно потрапив у маленьке російське містечко Губкін, там зустрів і послухав народний ансамбль Київського інституту культури «Кралиця». Це було незабутньо! Артисти подарували свою платівку — слухав удома десятки разів! Так, ансамбль співає пісні українською мовою, але це не українська музика — всесвітня. Я народився і жив в Україні й до 50 років гадки не мав про ті скарби, які тут є. У радянські часи чув лише пародії на фольклор. Утім, у Росії було те саме — хор ім. Пятницького. Консерваторія вбила народну музику. Російський та український фольклор стали виконувати голосами бельканто. Шаляпін завдяки своїй геніальності був здатен чесно виконати народні пісні. Але він був один. Решта спотворювали. Дикості боялися й пригладжували. Надягли перуки, кокошники, валянки, взяли до рук балалайки — і поїхали! Через те що знайомий тільки з підробкою, фольклор і ненавидиш.
Ви говорили про єврейських хлопців, які «джазували». На ваш погляд, чому представники цієї нації процвітають у джазі?
— Коли твою націю пригноблюють, у твоїй родині говорять: ти маєш бути кращим за інших. Так мені й мама казала: «Ти мусиш бути кращим за українців. Тоді, якщо пощастить, ти будеш нарівні з ними». Я не розумів, про що вона говорить. «Виростеш — зрозумієш», — відповідала вона. У чорношкірих, також хороших джазменів, та сама історія. По-друге, свою роль відіграє природна пристрасть. Я живу між Осло й Амстердамом — моя нинішня дружина з Нідерландів. Там молоді турки «давлять» усіх завдяки ентузіазму й пристрасті. Напевно, в деяких народів з історичних причин склалася екстрамотивація. Єдині, хто нічого путнього не зробив, — цигани. Обдаровані від природи, швидко схоплюють, але поверхові й не мають смаку. З однаковим успіхом вони грають молдовську й кубинську музику. Але тільки той, хто на ній не розуміється, може вважати, що вони це роблять неперевершено. Тому що циганам байдуже, що грати. Вони як ті горобці, що цілком можуть харчуватися на смітниках. Папір їсти? Ну й нехай! Віртуозно виконають сальсу, а потім так само віртуозно поцуплять мікрофон. Правда! Усі цифрові приставки зі сцени, усе, що погано лежить, — раз і понесли! Кричиш їм: «Агов, хлопці! Куди тягнете?». Вони, наче так і треба, залишають украдене і спокійно йдуть: не вийшло — наступного разу прихопимо. І так само грають: не вийшло? Візьмемо що-небудь інше.
Ви вважаєте співзвучним своїй творчості Горана Бреговича, який поєднує балканську народну музику із сучасною та академічною?
— Я виріс у Молдові — балканській країні. І балканська музика для мене не екзотика. За своєю сутністю це східна музика, а я людина Сходу. Коли слухаю клезмер або балканську музику, здається, що повертаюся на тисячоліття назад — до свого коріння. Коли вперше потрапив в індійський ресторан, то заплакав, просто відчувши запах рису басматі.
Я дивився концерт Бреговича по телевізору. Мені здалася ця музика поверховою. Не помітив у ній тисячолітньої східної глибини. Чимало world-музикантів не бачать сутності східної музики: веселий танець із сумом усередині, як у Чарлі Чапліна чи в Йоселіані. Інтелектуально це нікому не дається: або відчуваєш, або ні. Ось чому не люблю world-музику: поп з елементами екзотики.
10 років тому я створив проект, у якому об’єдналися болгарський хор із 24 жінок, тувинські співаки, Moscow Art Trio (вокал, духові, фортепіано) і диригент, — об’їздили весь світ і далі гастролюємо. Ми зібрали воєдино автентичні джерела: балканський, азійський і російський, без барабанів, баса і синтезаторів. Було важко, писав аранжування багато років, але результат космічний.
Міша і ведмеді
Вашу всесоюзну славу пов’язують з участю в ансамблі Олексія Козлова «Арсенал».
— Ми переїхали в 1983 році з Кишинева до Москви зі скрипалем і
саксофоністом Сімою Ширманом на запрошення Олексія, за що йому спасибі. У
Молдові іншої можливості грати, крім як на весіллях і в ресторанах,
не було.
Козлов почув наш ансамбль «Кварта» на одному із численних всесоюзних
фестивалів, на яких ми виступали. Власне, «Кварта» стала першою моєю
лабораторією зі схрещування фольклору і джазу. Ми це робили неординарно:
виходив фольклорно-сільський театр із авангардними партіями. Саме гра в цьому
ансамблі принесла мені популярність. Олексій покликав нас до себе, коли вкотре
змінив музикантів і готував брейк-данс-шоу. Ми танцювали з інструментами і в
арабських хустках, зображуючи таких собі дуриків. Брейк, лазерні пушки,
кіловати апаратури... У Києві навіть кров лилася. Ніколи не забуду того
концерту. Ми сидимо в гримерці, аж ось дзвенить скло, у вікна лізуть фани,
ріжуться об осколки, сирени швидкої допомоги. Я відчув себе бітлом або
роллінгом.
У цьому всьому промучився півтора року.
«Арсенал» усім здавався чимсь чудовим, крім нас із Сімою. У «Кварті» ми цілодобово вивіряли композиції, шліфували імпровізаційні соло, глибоко копали, застосовуючи всі свої академічні знання. А в «Арсеналі» зібралися поп-музиканти, які начебто й віртуози, але багато що їм насилу дається, при цьому вони чомусь не репетирують. Найважче було прийняти проамериканську спрямованість «Арсеналу», коли пародії на американську музику видаються за велике мистецтво. Спочатку ми із Ширманом усміхалися на терміни на зразок нью-ейдж, імена на кшталт Грейс Джонс із вуст Козлова, на модні костюми, а потім переконалися, що для нього це все серйозно. І пішли в Челябінську філармонію як дует. Там я почав виступати соло.
На життя вистачало?
— З грішми завжди було дуже погано. Поки не поїхав на гастролі на Захід, практично помирав з голоду. Але при цьому навіть не думав заробляти гроші комерційною музикою. Усе вирішила пристрасть. Пошук свого голосу важливіший за гроші, навіть якщо їх немає. Часто заходив у метро, просив пропустити безплатно, мовляв, не можу розміняти сто рублів. Жінка в кабінці дивилася на мої штани, усе розуміла й пропускала.
Моя перша дружина з Кишинева. Щовихідних ми ходили з нею в Москві на вокзал за дерев’яними ящиками з Молдови, у яких нам родичі надсилали помідори й гогошари (солодкий перець). Дружина варила з них борщ — так виживали з 1983 по 1990 рік.
Тобто у Челябінську ви не затрималися?
— Ми із Ширманом пішли з філармонії дуже швидко — там було зовсім погано. На місяць потрібно було давати 14 концертів: грали для бабусь зранку в універсамі, потім їздили на заставу до п’яних прикордонників. Ніколи ту гастроль не забуду. Дивлюся на чотирьох п’яних солдатів і кульгавого собаку, дивуюся: «Як же ви все це охороняєте?». Один із них відповідає: «А хто сюди взагалі полізе, кому це треба?». Кажу: «Ми приїхали грати сучасну камерну музику, в нас дует: саксофон і рояль».
А він: «У нас немає рояля. Але не переживай! У нас є баяніст Петров, він підіграє». Я кажу: «Ви не розумієте, у нас дует». А він на те: «Ви просто не знаєте Петрова! Петров!!! Наспівайте йому, він схоплює вмить!». Я кажу: «Може, він і схоплює, але в нас дует, я граю на роялі». А він: «Ви не знаєте, яке Петров золото!».
І такого вистачало. Народ не розумів, але ми й далі грали свою музику. Втім, такий самий, як на заставі, був випадок і в Америці: у 1990-му на першому концерті турне з американським саксофоністом Кешаваном Маслаком у Маямі. Там у джаз-клубі не знайшлося рояля! А публіка вже набилася. Хто там ходить на російські імена? Переважно якісь бабусі, в яких залишилися родичі в Білорусі. У результаті Кеша грав на саксофоні, а я весь концерт танцював. Із собою я мав дитячий інструмент «Мелодика», на якому час від часу «крякав». І все ж після концерту нас попросили приїжджати ще.
Гарячий норвезький хлопець
Як ви вирвалися у закордонні гастролі?
— У часи перебудови багато московських музикантів репетирували в джаз-клубі «Синяя птица» — це було задарма. Під час репетицій я познайомився з валторністом Аркадієм Шилклопером, так склався наш дует. Якось нас там почув норвезький журналіст: стояв, курив і ввімкнув диктофон. Дав послухати запис у Норвегії, і нас із Аркашою запросили в 1989 році на фестиваль. Наш виступ став сенсацією. Перед нами грав Джон Маклафлін, а після нас — Чік Коріа з Гері Бертоном. Але й у такому оточенні ми не загубилися. Після цього почали запрошувати на інші фестивалі, організували велике турне — за місяць дали 30 концертів. Нами зацікавилася відома джазова фірма грамзапису ECM. Тобто моя європейська кар’єра почалася завдяки випадковому запису на диктофон.
Чим ви заінтригували норвежців?
— По-перше, незвичайним складом: валторна і фортепіано. По-друге, дует, попри камерність, мав широкий спектр музичних інтересів. По-третє, вразили темпераментом, далеким від нордичного. У той час я за роялем просто рвав і метав.
Ваш дует став першим російським колективом, який випустив диск на ECM?
 |
|
|
— Є імена співвітчизників у класичній серії ECM. А в джазовому каталозі фірми ми досі єдині росіяни. І це теж воля випадку. Коли вперше летіли із Шилклопером до Осло, пригадали, що майже всі платівки, які ми вдома з насолодою слухаємо, записані в цьому місті. Аркадій згадав назву студії: Rainbow. Вирішили неодмінно піти туди на екскурсію — глянути хоч одним оком. В Осло зупинилися в того самого журналіста, який нас записував на диктофон і з яким потоваришували. Він сказав, що до Rainbow 10 хвилин ходьби від його будинку і що хазяїн студії та режисер Ян-Ерік Конгсгауг — його друг. Зателефонував Янові-Еріку, сказав, що в нього двоє росіян у гостях, хочуть подивитися студію. Той сказав, що просто зараз є 2-годинне вікно, нехай прийдуть з інструментами, я їм на згадку кілька звуків запишу. Аркадій взяв флюгельгорн (валторни посоромився), і ми пішли. Сьогодні ходжу до Rainbow, як на роботу, а тоді... Стіни обвішані дисками кумирів, сучасний джаз перед очима! Ян-Ерік завів нас у павільйон для запису, ми зіграли. Він попросив ще зіграти. І ще. Віддав нам одну касету, а іншу, сказав, дасть власникові ECM Манфредові Айхеру (половина записів, зроблених на Rainbow, виходить на лейблі ECM. — Прим. ред.). Ми сприйняли все це як дружній жест, не більше. Але через деякий час нам зателефонував Айхер, запросив на каву.
По суті, ми ввійшли до Rainbow з вулиці, а співпрацюємо досі: три тижні тому вийшла остання платівка нашого дуету на цій фірмі. Перший крок на ECM — диск Wave of Sorrow — дався легко. А ось на Moscow Art Trio, в якому крім нас із Шилклопером бере участь автентичний фольклорний співак Сергій Старостін, на цій фірмі чекало фіаско.
Чому?
— То був 1990 рік, тріо тільки-но народилося, я поквапився презентувати Айхеру оригінальний концепт, який насправді залишався сирим — на його дозрівання знадобилися роки. Манфред ніколи попередньо не слухає матеріал для альбому: або вірить на слово, або не вірить. Купив нам квитки на літак, і ми, амбітні дурні, прилетіли. 20 годин безперестанку записувалися, Аркадій скаржився: «Губи кровоточать». Манфред йому: «Грай на барабанах!». Резюме Айхера було таким: «5 хвилин музики із цього лайна, може, і вдасться вибрати». Аркадій після тих слів ледве не відмовився від джазової кар’єри, кричав: «Повертаюся в Большой театр!». Диск так і не вийшов. Манфред викинув на цей проект купу грошей, повернути їх не просив, але стосунки зіпсувалися. Зараз ми такий удар витримали б: платівкою більше, платівкою менше, навіть якщо її випускає ECM, — яка різниця? Але в той момент, здавалося, це кінець: посварилися з фірмою, на якій мріють записуватися тисячі артистів з усього світу, тисячі їхніх демонстраційних записів Айхер викидає у смітник. Особливо засмучувало те, що ECM — не просто найкультовіший лейбл експериментальної музики, він більше за інших підходив нам за естетикою. Але ми не занепали духом. Багато працювали, репетирували і знайшли в Німеччині іншу фірму — з 1995 року стали активно співпрацювати з Jaro. Таким чином, записуюся паралельно на двох лейблах: з Moscow Art Trio на Jaro, з іншими проектами на ECM. На щастя, Айхер на мене не тримає зла й дозволяє записувати на його студії все, що завгодно: хочеш — соло, хочеш — квінтет, хочеш — тріо віолончелістів.
Діти гранту
У СНД джазові музиканти записують диски швидше собі в колекцію, ніж на продаж, адже прибуток мінімальний. Як із цим у Європі?
— Якщо йдеться не про комерційну музику, точнісінько так само. Інша річ, що, наприклад, у Норвегії багато музикантів видають платівки не за свої гроші. Артисти, особливо молоді, систематично отримують гранти. Проте багато моїх друзів, щоб реалізувати великі проекти, продавали свої будинки. Знайомий норвезький композитор поміняв житло на скромніше, продав яхту і вклав виручені 350 тис. крон в оркестровий проект.
Які зобов’язання беруть на себе музиканти, отримуючи гранти?
— У Норвегії переважають державні фонди, приватних лише 5-6, на відміну від, приміром, США. Один із таких донорів — Міністерство закордонних справ, де є культурний відділ, що має значні кошти на пропаганду норвезького мистецтва за кордоном. Для одержання гранту потрібно написати заявку, в якій повідомити, що ви запрошені на певну дату на гастролі, скажімо, до Японії. При цьому ніхто не вимагає самого запрошення з усілякими штампами. Також достатньо того, що ви проживаєте на території Норвегії, інше неважливо. Журі вирішує, кого з претендентів фінансувати. Суми невеликі, але користуватися грантами культурного відділу МЗС можна скільки завгодно разів. Перед гастролями в Росії Moscow Art Trio із Кремлівським камерним оркестром я зробив таку заявку як норвезький композитор. Забезпечили квитками на літак мене, перкусіоніста та звукорежисера — не хтозна що, але теж добре. А ось моєму колезі, що подався виступати до Китаю, дали купу грошей. Адже Піднебесна — новий перспективний ринок.
З іншими фондами ще простіше. Зазвичай дають гроші, наприклад, з єдиною вимогою: вказати на диску, що ви записуєте, хто його спонсорував. Так званий касетний фонд повертає податки від продажу касет і компакт-дисків, якщо продавець зобов’язується субсидувати нові записи. Просто і мудро. При цьому в інтернеті кожен охочий може перевірити всю інформацію про проходження грантів. Також часто отримую гроші від композиторського фонду — на нотні програми, комп’ютери. І таких фондів багато.
Тобто на гранти можна не лише записуватися, а й безбідно жити?
— Ні, життя в Норвегії занадто дороге. Музиканти-фрілансери, як і в СНД, повинні рити копитом землю, щоб вижити: сьогодні виступати в диксиленді, завтра грати важкий авангард, післязавтра — хеві-метал, поп чи Шуберта. Але атмосфера конкуренції все одно не така задушлива, як в Америці: у Норвегії музикантам мити посуд не потрібно.
Американські віртуози між концертами миють посуд?
— Ще й як! Цілий день! Якось я давав 12 концертів поспіль у Sushi Blues Cafe в Маямі. Через тиждень офіціант-іспанець, який мене обслуговував, зробив комплімент моїй грі й запросив узяти участь у записі. Він виявився барабанщиком квартету Джорджа Бенсона! Навпроти цього ресторану легендарний бас-гітарист Жако Пасторіус на схилі життя спав на лавці в парку без жодного цента в кишені. Про це мені розповідав його брат. Пасторіус виступав по всьому світі, був багатим. Але це багатство нічого не означає, особливо якщо ти музикант, адже музиканти часто не рахують грошей, сподіваючись, що гастролі ніколи не закінчаться. Дружина-італійка народила Жако п’ятьох дітей; на кожному кроці спокуси купити те, купити це. Кредити в банку — боргова яма — пияцтво з горя — лавка в парку. Здавалося б, навіщо багатій людині Чіку Коріа грати в ресторані в Ігоря Бутмана пісні з мультфільму «Бременские музыканты»? Але він знає, що робить. Грати лише те, що ти хочеш, в Америці майже неможливо. Гратимеш те, за що дають долари. Тому я щасливий, що живу не у США, а в соціалістичній Норвегії. Соціалізм мені якось ближчий.
У Норвегії ви робите лише те, що вам до душі?
— Жодної секунди не займався нічим іншим після першого місяця мого перебування там. У 1991-му відбувся путч — із магазинів зникло все. А за рік до того в мене народилася донька. Одна справа — самому голодувати, інша — дозволити голодувати своїй дитині. Ми з сусідом по будинку, циркачем, вставали о 6-й ранку і йшли до магазину із записаним на руці номером у чергу на тисячу осіб, за яким, можливо, продадуть курку. А перед тим я півроку провів на гастролях в Америці, де полиці магазинів ломилися! І забув російські реалії: величезний супермаркет у Крилатському, де немає навіть хліба. Сидять бабусі в білих халатах, а навколо них порожнеча, як на футбольному полі. Запитуєш: «Де хліб?». Вони відповідають: «Не заважайте працювати». Сюрреалізм. Я попросив Господа дати мені можливість заробити. І одержав на місяць контракт із готельним піано-баром в Осло. Після успіху на фестивалі, запису на ECM сидів за роялем у барі в білому костюмі, грав попсові пісні The Beatles і Стіві Вандера, засинаючи на ходу. Роботодавець сказав: «Головне, щоб тебе не було особливо чутно й видно, не треба заважати гостям випивати, і $100 за вечір твої». Однак відчував: тут має статися щось хороше. Буквально через 5 днів у барі щось святкувала джазова федерація Норвегії, один із цієї компанії — шеф джазового відділення Академії музики — впізнав мене, здивувався і пообіцяв допомогти. Через півроку мене запросили працювати на джазовому факультеті Академії. Ось така казкова історія.
Тепер професорство — ваша основна робота?
— Так, і дає половину доходу, решту — писання музики. У Норвегії композитори отримують добрі роялті. Чого, напевно, не скажеш про Україну. Переглядав звіти про збір моїх роялті, України там жодного разу не бачив, хоча знаю, що на київських радіостанціях мої композиції звучать.
Досьє
Михайло Альперін народився 7 листопада 1956 р. у Кам’янці-Подільському
Освіта: музичне училище (Бєльці, Молдова)
Досягнення: один з небагатьох пострадянських музикантів, що зробив успішну кар’єру на європейській джазовій і world music-сцені, постійний музикант німецького лейбла грамзапису ECM, професор Норвезької вищої академії музики, лауреат премії Едварда Гріга
Записав понад 10 альбомів соло, зокрема й у складі Moscow Art Trio та дуету Альперін/Шилклопер
Ким би міг стати: містиком
Хобі: пише есе й поезію
Про себе однією фразою: допитливий хлопчик
Сенс життя: святкувати кожну хвилину існування
Фото надав оргкомітет Міжнародного джазового фестивалю Do#Dж.
|