Український дiловий тижневик "Контракти" / № 26 вiд 30-06-2008

Персона

Вільний графік

Тетяна КІЦЕНКО, Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Художник Павло Маков такий успішний, що на трудові доходи зібрав колекцію чужого першокласного живопису

Художник Павло Маков розповів в інтерв’ю Контрактам про те, що:
1) хоче заробляти мільйони, але не планує
2) у 1990-ті жив на міжнародні премії
3) кількість талановитих людей у кожному поколінні однакова
4) його роботи анітрохи не гірше від тих, що йдуть на світових аукціонах за неймовірні суми
5) найбільше заробляють творці середньої руки, які знають, як себе продати левову частку доходів витрачає на купівлю вільного часу

Цей харківський митець виставляється лише у найкращих столичних галереях. Кожну його концептуальну експозицію супроводжує ажіотаж. Павло Маков завзято використовує рідкісну для сьогоднішніх художників техніку — офорт, різновид гравюри. Напевно, якби видатний майстер середньовіччя Альбрехт Дюрер народився в Радянському Союзі, вони з наймолодшим член-кореспондентом Академії мистецтв України Маковим були б головними конкурентами. Принаймні, від офортів харків’янина — з мухами, тарганами, мішенями, елементами індустріального пейзажу і садами — віє такими самими готичними холодом, мороком і суворістю.

Давно ви взялися за олівець?

— До 7-го класу бажання малювати не виникало. А в 13 років раптово захопився, пішов до художньої школи в рідному Ленінграді, яку, щоправда, не закінчив: сім’я переїхала в Україну. Вступив до Кримського художнього училища, на художньо-педагогічне відділення, воно ж і малярське.

У Харківському художньо-промисловому інституті навчалися за тією ж спеціальністю?

— У Харкові вже вступив на «станкову графіку». Живопису, тією мірою, якою хотів, навчився в училищі. Коли зайшло про самовдосконалення, закортіло займатися саме графікою. Мабуть, ця художня мова мені ближча: папір завжди любив більше, ніж полотно і олію.

— Чи не повернутися мені до малярства?

Тобто здобуття Гран-прі в молодому віці за графіку несподіванкою не стало?

— Я здобув гран-прі на Всесоюзній бієнале графіки в Калінінграді у 31 рік. Хоч я і знав ціну своїм працям, однак на премію не сподівався. Її вручав академік, легендарний графік-ілюстратор, Дмитро Бісті — дотепер цим пишаюся. Перше, що купив на отримані 500 крб, — черевики: мої тоді вже на дрантя подерлися. А премійовані роботи залишилися у колекції Калінінградського музею.

Музеї часто купували ваші твори?

— Доволі часто: Калінінградський, Сімферопольський, київський Національний художній, Пушкінський музеї, Третьяковка... Найперший музей, який придбав у мене три малюнки, — Сумський державний художній, у 1988 році. Отримані за малюнки 800 крб були на той час великим грошима.

Тобто в Радянському Союзі вам працювалося добре?

— Хибне враження. Якби не перебудова — усе наше покоління працювало б в андеграунді. Я навіть збирався здобувати другу освіту — викладача англійської мови — оскільки знав, що в радянській дійсності як художник вижити не зможу.

За радянських часів багато художників мали заможне життя.

— Так, але тільки ті, що знаходили спільну мову з владою. Я її шукати не хотів. Коли служив в армії, малював вождів: Брежнєва, Андропова, Черненка,Горбачова. Але ж не будеш цьому присвячувати все життя. Ось я й гадав підстрахуватися й, поряд із графікою, знайти собі ще одну улюблену справу. Взагалі, у дитинстві я навчався в школі з поглибленою англійською, а потім додатково ще й займався з викладачкою. З армії писав їй листи англійською. Шекспіра читав в оригіналі. І зрештою знання англійської стало в нагоді — під час поїздок і роботи за кордоном.

Із чим була пов’язана ваша перша поїздка за кордон?

— Наприкінці 1980-х я поїхав до Данії — брав участь у виставці молодих радянських художників. Їздити доводилося досить часто, не лише на виставки. Я викладав: давав майстер-класи в Данії, Америці, Британії.

Таким чином підзаробляли?

— Якісь гроші викладання, зрозуміло, приносило, інакше ним займатися було б не варто. Але основним джерелом доходу тоді були міжнародні премії. У 1993 році отримав $3 тис., а у 1994-му — $5 тис. Це й зараз серйозні суми, а тоді були цілим багатством.

Чому не залишилися жити за кордоном? Гадаю, можливостей було цілком достатньо...

— Мені цікавіше і комфортніше жити тут. Украй складно емігрувати і при цьому не зламатися як художнику. Можна було, звісно, пожертвувати собою і переїхати заради добробуту дітей і майбутніх онуків. Але ж я й сам чиясь дитина. До того ж насамперед прагну отримувати від життя радість. Тому за кордон виїжджаю ненадовго — щоб розвіятися.

Коефіцієнт корисної бездіяльності

Малярство ви облишили безповоротно?

— Останню живописну роботу я створив у 1991 році, але не виключено, що незабаром до неї все ж таки повернуся. Однак поки що віддаю перевагу графіці перед усіма техніками, хоча себе в них не обмежую: займаюся й малюнком, і фотографією. Найбільше люблю офорти, які створюю вже 17 років. Перші з них були виконані в класичній техніці: вона передбачає виготовлення однієї друкованої форми, з якої згодом роблять відбитки. У такому разі творчість майже повністю обмежується виготовленням дошки, а друк відбитків — цілковито механічна робота, яку можна довірити й помічникові. Згодом я прийшов до нестандартного застосування класичної техніки: роблю маленькі дошки для виготовлення часом дуже великих творів. На одному подеколи буває по кілька тисяч відбитків із кількох десятків дощок — отже, тиражними подібні роботи не можуть бути. І в такому разі творча частина полягає вже не у виготовленні дошки, а саме в нанесенні відбитків.

Ваша творчість механізована?

— Працюю на верстаті. До того ж нещодавно купив у Нідерландах новий: він друкує не краще від старого, але справа йде швидше та легше. Тож, хоч верстат і коштує серйозних грошей — кілька тисяч євро — витрати себе виправдовують. До речі, дороге транспортування 800-кілограмового устаткування в Україну обійшлося безплатно: було подарунком від шанувальників моєї творчості.

І скільки сьогодні у вас забирає часу виготовлення одного офорта?

— Від місяця до кількох років. По-перше, сама дошка робиться довго. Але головне, серйозний творчий процес вимагає море часу для «відстою» — осмислення. Буває так: хоч би як намагався — робота з місця не зрушує. Потрібні періоди бездіяльності.

Як наслідок, подеколи замовник уже й гроші заплатив — а чекає на твір і рік, і два. Знаючи, що прискорення процесу значно погіршить якість, колікціонери терплять і зазвичай винагороджуються з лишком. Так одну роботу я робив цілі три роки.

На нестачу клієнтів не скаржитеся?

— На щастя, в Україні почали з’являтися колекціонери. Але поки що їх мало. Більшість заможних людей воліють купити автомобіль. Придбати авто за $100 тис., на якому їздять максимум 5-6 років, вважається звичайною справою, а покупка за таку ж суму картини, яка має невмирущу цінність, викликає загальний подив.

Вас не бентежить робота на замовлення?

— Я роблю офорти лише для давніх друзів і колекціонерів. Щоправда, є один нюанс. Зробити твір, який би вписався до інтер’єру, — для мене завдання цікаве. А ось уписуватися в смаки замовника не стану ніколи. Якщо мені раптом хоч найменшою мірою починають диктувати умови, просто відмовляюся від замовлення. До речі, вартість замовленої роботи від звичайної не відрізняється.

Тобто вас не можна попросити «намалювати красуню»?

— Можна попросити зробити роботу в цікавому мені ключі. Якщо я зараз розробляю тему «Сади» — офорт буде із садом. І якщо я добре знаю замовника, якщо він мені цікавий, то це буде особистий, схожий на нього, «сад-портрет».

А якщо людина вам нецікава?

— Підлаштовуватися під неї не буду.

Дехто вважає, що ваші монохромні роботи з багаторазово продубльованими образами досить похмурі.

— Це зрозуміло: споживач на дозвіллі хоче розслаблятися й розважатися. Але я не зобов’язаний нікого розважати. Усе життя — це драма. Адже ні в кого не виникає претензій до Шекспіра за те, що в нього в кожній п’єсі море крові. Моє мистецтво — не для розваги, а для роздумів. Зрештою, я можу собі дозволити робити те, що подобається. Навіть якщо мої роботи взагалі перестануть купувати (а таке навряд щоб сталося), у мене залишиться довічна стипендія Академії мистецтв України: 3 тис. грн на місяць цілком вистачить, щоб не померти з голоду.

Оціни себе сам

Скільки покупці готові платити за ваші «драми»?

— Від кількох тисяч до кількох десятків тисяч доларів.

Ви встановлюєте ціну залежно від розміру офорта?

— Не завжди. Наприклад, є мініатюрні роботи, котрі якщо і продам, то за дуже великі гроші. Для мене це принципові твори, доконечні для вирішення майбутніх творчих завдань. До речі, всі художні експерименти я проводжу в маленьких форматах, щоб свої відкриття потім використати для виготовлення більших робіт, які, зазвичай, і приваблюють колекціонерів.

Сьогоднішні ваші роботи дорожчі від колишніх. На ціні позначається ваше професійне зростання?

— Не можу сказати, що роботи, які я зробив 20 років тому, не такі професійні. Просто вони інші. Я б пов’язав зростання цін більшою мірою з інфляцією. Сформованого арт-ринку в Україні немає. Тому ціни на роботи визначаються просто: відповідно до того, скільки люди готові платити. Це природний процес, втручатися в який я не прагну.

Коли ви будете продаватися за мільйони?

— До моїх планів це не належить. Не тому що не хочу. У процесі виробництва взагалі про продаж не думаю. Тобто я не роблю, щоб продати, а продаю, що зробив.

Так, мої роботи анітрохи не гірші, ніж легендарні сучасні твори, які йдуть на світових аукціонах за шалені суми. Але це питання не мистецтва, а ринку. Роздувають ціни не художники, а менеджери.

Якщо в нас із менеджерами проблеми, чи не простіше продаватися на Заході?

— Не варто мати ілюзій щодо затребуваності українського мистецтва на Заході. Там є своє — воно і продається за мільйони. Звісно, мої роботи є в багатьох іменитих світових музеях. Але на моєму добробуті це не позначається: музеї в усьому світі — це переважно державні установи, що існують коштом платників податків, а тому не такі вже й багаті.

Наскільки я розумію, ви працюєте без менеджера?

— Поки що більшу частину робіт продаю сам — охочі звертаються напряму.

Не заважає ваша фізична віддаленість від основного арт-ринку — Києва?

— У Харкові в мене чудова квартира, гарна майстерня, заміський будинок із садом, де можу з комфортом продряпувати мої металеві дошки. А в Києві нічого немає. І щоб отримати це, потрібно десять років не пити, не їсти — працювати тільки на житло. Мені простіше й економічно вигідніше сісти за кермо і приїхати сюди з Харкова — якщо є така потреба. Благо, водити авто люблю.

Наскільки ви активно користуєтеся посередництвом галерей?

— Рвуть мене ось на такі шматочки!

— Частину робіт продаю через київські галереї «Цех», «Я Галерея». Надходять пропозиції про співпрацю і від інших галерей, але я не кваплюся погоджуватись. Зараз ці установи узялися плодитись і множитись, тому що на арт-ринку з’явилися гроші. І рвуть мене просто на кавалок: усім дай-дай-дай кавалок. Я себе виразно відчуваю товаром, що сьогодні коштує дешево, а завтра може принести великий прибуток. Активізувалися й художники, особливо — погані і середні, вони набагато більш нахраписті, і найчастіше більш успішні, ніж таланти. Так скрізь: найкраще заробляють середнячки, які знають, як себе продати. Розумієте, у чому справа: кількість галерей зросла — а гарних художник не побільшало.

Вигідно працювати з галереями?

— Вони беруть високий відсоток за послуги. До того ж не з колекціонера, а з художника — за те, що приймають на себе головний біль: спілкування з клієнтом, оренду приміщення, рекламу, піар. Перевага для мене в тому, що співпрацюючи з надійною галереєю, можу всіма цими організаційними дурницями не перейматися. Вигода для покупця — якщо йому раптом знадобиться продати куплений твір мистецтва, він цілком може розраховувати на допомогу. Художник такої послуги надавати не буде.

Але купити картину в самого художника іноді значно дешевше.

— Якщо виникає така ситуація, це означає, що художник поводиться непорядно у відносинах із галереєю. Або галерея настільки завищила ціну на роботу, що брати її за такі гроші ніхто не буде. Моя позиція тверда: я призначаю ціну і нікому її змінювати не дозволяю.

На що ви витрачаєте зароблені гроші?

— Левова частка доходів іде на купівлю вільного часу — коли я «тільки те й роблю, що нічого не роблю». Також збираю твори мистецтва. У мене досить велика колекція, хоча першорядних робіт у ній, на мій погляд, лише 4-5. Здебільшого цікавлюся творами моїх ровесників, які близькі мені за духом. Зібрав роботи Олександра Ройтбурда, Олега Тістола, Миколи Маценка, Олега Голосія, Павла Керестея, Тіберія Сільваші, Олександра Животкова, багато творів Олександра Сухоліта. Є гарна європейська графіка — але імена її авторів невідомі широкому загалу.

Чому ваше покоління настільки щедре на таланти?

— Збігся ряд факторів. По-перше, ми — третє покоління радянських людей. Від совка втомилися наші бабусі і батьки: ми вже народилися втомленими від нього. По-друге, ми здобули класичну, ортодоксальну і тому прекрасну професійну освіту. І ось у 1986-му, коли нам було років по 30, з’явилася можливість робити все, що хочеш. Сума накопичених ідей і майстерності перейшла в якість робіт.

У 90-х подібного процесу не відбулося, оскільки складна економічна ситуація змусила талановитих людей займатися зовсім далекими від творчості справами: вони шукали можливості себе прогодувати. Як на мене, чисельність розумних, талановитих людей у кожному поколінні однакова. Їхня місія — залишатися такими попри все.

Досьє

Павло Маков народився 28 серпня 1958 року в Санкт-Петербурзі

Закінчив: Кримське художнє училище (Сімферополь), художньо-педагогічне відділення; Харківський державний художньо-промисловий інститут, спеціальність «станкова графіка»

Досягнення: член Спілки художників України, член-кореспондент Академії мистецтв України, член Королівського товариства живописців і графіків Великої Британії, Фюнської майстерні графіки (Данія).

Учасник кількох десятків персональних виставок в усьому світі. Володар десятків нагородв Україні, Росії, Естонії, Угорщині, Чехії, Франції, Іспанії, США, Японії.

Читав лекції і проводив майстер-класи в Університеті Джорджії (США), Кінгстонському університеті (Лондон), Королівському коледжі мистецтв (Лондон), Академії образотворчих мистецтв (Оденсе, Данія), Арт-Скул (Глазго, Велика Британія).

Роботи зберігаються в провідних музеях і галереях світу, у тому числі: у Державній Третьяковській Галереї (Москва), Державному музеї ім. Пушкіна (Москва), Музеї Вікторії та Альберта (Лондон), Музеї Метрополітен (Нью-Йорк), Національній Галереї (Вашингтон), Бібліотеці Конгресу США (Вашингтон), Художні галереї та музеї Кельвінгроув (Глазго), Фюнському художньому музеї (Оденсе), Центрі сучасного мистецтва (Осака, Японія)

Кредо: Порядність і професіоналізм

Ким міг би стати: викладачем англійської мови

Хобі: музика і література

Ігнорує: телебачення

Остання велика грошова витрата: купівля живопису Павла Керестея