№ 40 вiд 03-10-2005
|
|
Український дiловий тижневик
"Контракти" / № 40 вiд 03-10-2005 |
Влада на час — непоганий шанс ризикнути і розпочати реформи будь-якої глибини. Результатів усе одно не буде, але славу тимчасовому уряду гарантовано.
 |
| Михайло Грушевський |
Політреформа-1917
Запустити громіздкі механізми конституційної реформи важче, ніж вивести на вулицю невдоволений народ і навіть скинути стару ненависну владу. Бюрократична система, хоч який прапор над нею підніми, залишається байдужою до вигуків з майданів, строкатих транспарантів і вибагливих гасел.
А тут ще й проголошений курс на стабілізацію в суспільстві та дотримання законності. Політичне обличчя держави по-справжньому зміниться з часом — дайте хоч рік. А поки... Тимчасовий уряд. Вожді Лютневої революції 1917 року в Петербурзі подбали про легітимність своєї влади.
Тимчасовий уряд прийняв правління імперією не від кого-небудь, а від самого царя, який зрікся престолу на користь революціонерів і відправив у відставку свій уряд у повному складі. Держдума як орган законодавчої влади береться за формування нового кабінету. Думські фракції лобіюють собі квоти і прибирають до своїх рук важливі портфелі. Але відповіді на головне питання: якою буде нова політична система — уникають і обіцяють Установчі збори, котрі й визначать майбуття держави.
 |
| Диктаторський френч не приніс Керенському великого авторитету |
Якби Віктор Ющенко опинився у Петербурзі на початку 1917 року, то неодмінно відчув би дежа вю і згадав би свій вислів про обличчя, які змінилися у владі, та обличчя влади, яке залишилося незмінним. Склад Тимчасового уряду змінювався чотири рази, і перші два кабінети очолював князь (!) Георгій Львов — представник правої партії кадетів, яка навіть на рівні заяв була дуже поміркованою та нереволюційною. І лише третій та четвертий склад уряду очолював есер Олександр Керенський. Але й при ньому правих в уряді було не набагато менше, ніж при Львові.
Свої реформи Тимчасовий уряд розпочав з демократичних свобод — слова, зібрань, віросповідання та виборчого рівноправ’я (правом голосу наділялися навіть жінки-мусульманки). Однак народ не сказав за це «дякую» — збирався, хто хотів і де хотів, без жодних погоджень з владою. Альтернативні органи влади — ради робітничих, селянських і солдатських депутатів — організовувалися самостійно й нерідко підміняли примарний контроль петербурзького уряду. Тимчасові міністри запроваджують восьмигодинний робочий день, розпочинають соціальні реформи, на рівні законодавства поліпшують умови праці.
 |
| Георгій Маленков |
Однак працювати вже ніхто не збирається — промисловість перебуває у стані тотального страйку. Назріває продовольча криза. 5 травня 1917 року Тимчасовий уряд навіть створює Міністерство продовольства, у компетенцію якого входить регулювання цін на харчі та предмети першої необхідності.
Утім, селянам держрегулювання байдуже — земельне питання, найболючіше для аграрної країни, «уряд на час» підвішує у повітрі до Установчих зборів, тож хлібороби не квапляться здавати хліб державі. Ось би чоловіків з фронту на поля повернули, проте міністри закликають воювати до перемоги — розіб’єте германців, будуть вам Установчі збори. Кадети виголошують курс на європеїзацію й ініціюють передачу влади від місцевих управ царського зразка земствам — справжнім органам громадянського суспільства.
Але ради на місцях агресивніші й земським діячам влади не дають. Та й самої імперії вже не існує: Тимчасовий уряд ледве не щодня дізнається про виокремлення в автономію (а фактично в незалежну державу) Польщі, Фінляндії, Латвії, України, створення закавказьких республік і навіть суто російської, але окремої — Уральської.
У кабінетних сварках тимчасові міністри наражаються на наступ більшовиків, які без надмірних зусиль беруть Зимовий палац. Червоні, що не цураються називати свою владу диктатурою, дають демократам зіграти останню партію — Установчі збори таки відбулися 4 січня 1918 року під охороною революційних матросів. Представникам диктатури досить швидко набридло слухати лібералів, і вони не посоромилися нагадати черговому оратору, що караул втомився.
Українські демократи, які у квітні 1917 року створили в Києві Центральну раду, теж усвідомлювали свою тимчасовість. Згодом було сформовано уряд — Генеральний секретаріат за принципом «коаліційного розподілу між партіями». Починали з адміністративної реформи — треба було визначити межі новоствореної республіки, призначити чиновників на місцях. Україномовні ідеалісти, які приходили до кабінетів царських асесорів і регістраторів, не мали бодай мізерних навичок у чиновницьких справах.
Земельне питання демократи на чолі з Михайлом Грушевським вирішували у кращих петербурзьких традиціях — відкладали до Установчих зборів, яким не судилося відбутися. І в Центральній раді, і в Генеральному секретаріаті напівзруйновану Росію ще сприймали як метрополію, а відтак Київ вів з Петербургом довготривалий торг за автономію. Здавалося, тільки-но завершаться переговори з Керенським, український уряд визначиться зі своїми повноваженнями і пріоритетами. Однак у грудні 1917 року в Харкові відбулося щось на кшталт Сєверодонецького з’їзду — Україну було проголошено радянською республікою, і червоний уряд засів там надовго, до 1934 року, коли столицею УРСР оголосили Київ.
З прем’єрів у директори ГРЕС
«Товарищ Берия вышел из доверия, а товарищ Маленков надавал ему пинков», — така згадка залишилася в народі про голову Ради міністрів СРСР Георгія Маленкова, який фактично керував радянською державою протягом 1953-1955 років. Народна любов до прем’єра, який очолив країну Рад після смерті Сталіна, зрозуміла. Товариш Маленков з високої трибуни говорив про необхідність нового життя для всіх: він волів трохи скоротити військові витрати, передовсім на ядерні програми, списати борги усім колгоспам, збільшити виробництво товарів широкого вжитку.
Маленков — перший радянський лідер, який визнав можливість мирного співіснування соціалізму і капіталізму, навіть пропонував об’єднати Німеччину шляхом загальнонаціональних виборів. Дещо відокремив партійну владу від державної, та все ж не ризикнув переписати Конституцію зразка 1936 року. Саме Маленков розпочав десталінізацію, оголосивши свого соратника Лаврентія Берію ворогом народу.
Утім, Георгій Маленков не був самодостатньою особистістю. Як прем’єр він обстоював інтереси старих сталінських функціонерів. Колеги у ЦК знали, що сам Маленков мав безпосередній стосунок до масових репресій 1937 року, повоєнних процесів проти космополітів, так званої ленінградської справи — знищення партактиву міста Леніна.
Якби масштабний процес проти сталінських поплічників таки відбувся, його разом з Лазарем Кагановичем, В’ячеславом Молотовим та багатьма іншими членами ЦК, вочевидь, посадили б на лаву підсудних. Біографи Маленкова пишуть, що сам червоний прем’єр не мав наміру тривалий час керувати СРСР. Мовляв, він психологічно був неготовий до такої великої відповідальності, адже протягом своєї попередньої політичної кар’єри корився волі вождя, виконував його накази і доручення.
Можливо, саме цей дискомфорт і спонукав Маленкова скласти з себе повноваження голови Ради міністрів на користь Микити Хрущова. Існує й інша версія: інтриги всередині ЦК обернулися таким чином, що присутність сталінського гвардійця на керівній посаді стала небажаною, а його показний лібералізм шкідливим.
Сам Георгій Маленков свою відставку офіційно пояснив тим, що має замалий досвід адміністративної роботи, й охоче очолив Міністерство електрифікації. Втім, новий господар країни у смирення сталінського сокола не повірив. 1957 року «антипартійну групу Молотова, Маленкова, Кагановича» було виведено зі складу ЦК. Навздогін Хрущов кричав «антипартійцям» про персональну відповідальність за злочини часів культу особи. Проте Маленков і КО до таборів не потрапили. Постсталінський прем’єр опинився у відповідальному засланні — спершу на Усть-Каменогорській ГЕС, згодом — на Екибастузькій ГРЕС. Але не в ролі підневільного ЗК, а на досить непогано оплачуваній посаді директора. Реформатор Маленков дожив до початку горбачовської перебудови, але об’єднання Німеччини і руйнації СРСР він вже не побачив — помер 1988 року.
Здоровий регент при хворому царі
Три місяці на посаді прем’єр-міністра — мізерний термін для будь-якої країни. Навіть для Росії 1999 року. Хворий і практично нездатний керувати державою Борис Єльцин разом зі своєю свитою поспішно шукає спадкоємця. Країна на роздоріжжі і в очікуванні нової політичної моделі. У травні 1999-го вибір царя Бориса падає на міністра внутрішніх справ Сергія Степашина. Після дитиноподібного Сергія Кирієнка та підстаркуватого Євгена Примакова презентабельного вигляду блондин-міліціонер мав сподобатися «дорогим росіянам».
Та річ, звісно, не в зовнішності — росіянин за національністю і силовик за фахом був втіленням тієї твердої руки, про яку мріяли багато росіян ще з часів розстрілу парламенту в жовтні 1993-го. Перед коронацією Путіна потрібен був тест — чи справді народ скучив за справжніми полковниками. Фантастичний на тлі президентського рейтинг прем’єра Степашина підтвердив розрахунки кремлівських політтехнологів.
Економічній програмі Степашина співали гімни у російській діловій пресі. Йому й карти в руки після сумнозвісної кирієнківської кризи 1998 року. Сергій Степашин оголошує курс на підвищення реальних доходів населення, державні позики підприємствам і держрегулювання цін. Історія доводить: коли обіцянки амбітні — чекай швидкої відставки уряду. Дечого команді Степашина все ж вдалося досягти не словом, а ділом.
Західна преса назвала безсумнівними досягненнями міліційного прем’єра його домовленість з МВФ про відновлення кредитування РФ, отримання згоди Паризького клубу реструктуризувати борги, збільшення податкових надходжень і виконання річного бюджету з профіцитом. На батьківщині ці здобутки виглядали скромнішими: зростання податкових надходжень було наслідком скасування податкових пільг і збільшення розміру самих податків. Почали зростати ціни на бензин і продукти харчування.
Як колишній голова МВС Степашин розумів складність ситуації на Північному Кавказі і демонстрував свою надмірну зацікавленість подіями у цьому регіоні. Однак атаки ваххабітів на Дагестан спростували міф про прем’єрську поінформованість. Утім, головною причиною відставки уряду Сергія Степашина російські аналітики вважають не поразки на чеченському фронті, а неспроможність тодішнього прем’єра зашкодити створенню виборчого блоку «Отечество — Вся Россия» на кшталт української Партії регіонів.
До блоку увійшли губернатори та лідери автономій з домашнім адмінресурсом. Є підстави вважати, що й сам Сергій Степашин усвідомлював свою прем’єрську тимчасовість. Як ображений прем’єр він не перейшов в опозицію, а зізнався, що у велику політику його, як хлопчиська, привів Борис Єльцин. Відомий за часів свого прем’єрства друг російських лібералів зголосився очолити Рахункову палату в путінській вертикалі влади. Там він рахує й донині.
Новому уряду доведеться працювати в непростій ситуації, яка ще більше ускладнюється з розгортанням виборчої кампанії, але уряд зможе забезпечити стабільність України. Після виборів ми зможемо достойно здати вахту наступному Кабінету Міністрів.
Юрій ЄХАНУРОВ, 23 вересня 2005 р.
Головним завданням Тимчасового уряду є сприяння єдності нації у вирішальний момент її життя... Тимчасовий уряд має усю повноту влади. Ми повинні... зміцнити свободу, демократизувати країну і довести її до Установчих зборів, які, в чому я не сумніваюся, висловляться за демократичну республіку.
Олександр КЕРЕНСЬКИЙ, 12 квітня 1917 р.
|