№ 24 вiд 13-06-2005
|
|
Український дiловий тижневик
"Контракти" / № 24 вiд 13-06-2005 |
Незважаючи на підтримку урядом російських купців, старовірам доводилося докладати зусиль, щоб скласти хоч якийсь капітал. Попри це в середині ХІХ ст. торгівля на українському ринку була зосереджена саме в їхніх руках.
 |
| На будівництво Купецького зібрання Михайло Парфентійович Дегтярьов, голова Ради старшин Купецького зібрання, дав кошти у борг під відсотки |
З піснею про купця Калашникова
Щойно українські землі було розділено між Польщею і Росією, на Лівобережжі стали з’являтися купці з російських міст. До освоєння нового економічного простору їх спонукав і указ Миколи І, прийнятий у 1830-х роках, за яким російським купцям надавалися привілеї відносно купців українських.
Торгівля була вигідною: фабрично-заводську продукцію тут купували задорого, а сільськогосподарську віддавали задешево. Згодом скористатися привілеями спробували і менш заможні міщани із сибірських міст. На півдні України розпочинали бізнес власною працею і відпущені на оброк селяни Голіциних, Шереметьєвих, Юсупових.
Переселенці здебільшого були старообрядцями, переслідуваними на батьківщині поборниками правильної християнської віри. Обстоюючи власні погляди і скориставшись новими можливостями, вони відкривали мануфактури, кондитерські цехи, свічні заводи, суконні ручні фабрики.
1849 року київські купці оголосили свої капітали — оприлюднення своїх статків відкривало дорогу до купецької гільдії. Більшість київських купців тоді виявилися росіянами-старовірами: п’ятеро з десяти у І гільдії, п’ятеро з тридцяти одного — у ІІ гільдії і четверо із 161 — у ІІІ гільдії.
За підтримки уряду на українському ринку з кожним роком з’являлося все більше російських купців, заможніших за українських і тих, хто встиг обжитися на новому місці. За кілька років розгорілася конкуренція між купцями-земляками. У грудні 1855 видано указ про обмеження торгово-промислових прав київських купців-старообрядців.
Нова хвиля купців з Росії прибула з відкриттям залізниці, однак протистояти їй іновірцям, що вже обжилися на новому місці, було важко — як писав журналіст «Кіевлянина», через інертний характер. В їхніх руках були не лише торгівля Києва, Харкова, Чернігова, а й виробничі капітали.
Багатьох із них називали скнарами, що навіть для себе жаліли копійки. Хоча дехто свої імена увічнив у доброчинних справах. Однак надмірна економність, часто вимушена, мало кому допомогла зберегти свої фірми. Хтось передавав свою справу прикажчикам, капітали інших програвали діти в карти. Небагатьом вдалося купецьку справу зробити родинною.
Як писав «Кіевлянинъ» у вересні 1887-го, «население Киева увеличивается лишь приливом пришлого элемента, что же касается коренных обывателей, то они заметно сходят со сцены и от многих именитых фамилий не осталось никаких наследников.
Так, например, известные еще в начале 60-х годов богатые киевские купцы Бухтеевы, Ходуновы, Финке, Елисеевы, Кисилевские более не существуют, как не существуют уже фирмы богатых когда-то купцов Калашниковых, Дроздовских, Бухаревых, Бабаеввых, Котляревских, Смородиновых, Трилистниковых, Пирожниковых, Лычковых, Протазановых, Коноплиных, Ковалевских, Широковых, Митюковых, Быльцовых и других».
До речі
Наприкінці ХІХ ст. тільки в Києві було лише 152 купці з українців і 2307 — з росіян.
З 265 тисяч населення Києва наприкінці ХІХ ст. лише півтори тисячі були росіянами-старовірцями.
 |
| Михайло Парфентійович Дегтярьов до кінця життя утримував семейну торгову марку |
Одними з перших російських купців-старообрядців, які переїхали до Києва у 1830-х роках за наказом Миколи І, були брати Михайло, Іван і Петро Дегтярьови з Калуги, сини купця ІІ гільдії Микити Дегтярьова.
Батьків капітал троє синів не ділили, а продовжували вести справи разом, хоча кожен заявив про свій капітал ще 1824 року. Спершу в Києві вони купували ділянки землі, а потім зводили кам’яні будинки, відкриваючи в них власні крамниці. Окрім Києва крамниці Дегтярьових були у Мінську, Вільно, Бердичеві, Тулі.
1844 року Петра Микитовича було прираховано з калузьких до київських купців І гільдії разом з усією родиною. Парфентій Михайлович, син Михайла Дегтярьова, ще 1838 року став першим київським головою — саме тоді змінилася влада в губернії, у Києві скасували Магдебурзьке право.
Велика купецька родина довгі десятиліття мала вагомий вплив не лише в губернських колах. Свої капітали Дегтярьови одними з перших вклали у виробництво — двоюрідні брати Михайло Парфентійович і Микола Тимофійович у 1835 році стали власниками першого в Києві заводу мідних, залізних і чавунних виробів, який 1853 року перейшов у власність Родіона Петровича Дегтярьова.
Хоча і зрікся Родіон Петрович старої віри, щоб вистояти в конкурентній боротьбі після указу 1855 року про обмеження прав купців-іновірців, однак це не врятувало його від розорення. Після його смерті 1864 року все майно пішло з-під молотка. ТМ Дегтярьових утримував Михайло Парфентійович.
Його бізнесові інтереси охоплювали імперію від Сибіру до західних кордонів, а капітал примножився до десяти мільйонів рублів. І хоча за життя Михайла Парфентійовича ходили байки й анекдоти про його скупість і жадібність, у Києві його стараннями було зведено чимало лікарень, притулків, організовано благодійні товариства.
Усе майно Михайла Дегтярьова після його смерті і смерті дружини Єлизавети Іванівни Баташової, яка теж походила з відомого купецького роду, перейшло міській управі, прибутки з нерухомого майна Михайла Дегтярьова йшли на утримання богаділень і притулків — дітей у Михайла Парфентійовича не було.
На вічну пам’ять
У 1830-1840-х роках серед киян поширювався у рукописних списках вірш дрібного чиновника губернського управління Рудкевича «Скорб киян про втрату Магдебурзького права»:
Тепер другий наступає —
Сам назначив Левашов, —
Що багацько грошей має,
Підбережний Дегтерьов.
— Та їх кодла щось чимала.
Звідкіля ж то? — Із Калуги.
— Щось добра у нас не буде,
Зададуть тепер потуги.
Поставають всі панами,
Хоч і в патлах, з бородою.
Хто де швендяв з калачами,
То тут буде головою.
...Де вже хочеш добра ждати
Там, кацап де завітав,
Кидай жінку, кидай хату,
Куди очі, та й чухрай.
...Дуже, бачиться, негожа
Оця штука для киян,
Це багацько щось похоже
На ісход ізраїльтян.
Семен Семенович
 |
| Семен Семенович Могільовцев переїхав до Києва 1876 року з Брянська |
Незважаючи на суворі звичаї старообрядців, кожен поважний купець, часто малограмотний, прагнув дати освіту своїм дітям. Особливі сподівання покладалися на старшого сина.
Семен Могільовцев з благословення свого батька, заможного брянського лісопромисловця, закінчивши гімназію у Новгород-Сіверському, вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Вчився завзято, потім працював нотаріусом у Брянську. А через кілька років вирішив приєднатися до батьківської справи — став торгувати лісом у Києві.
Згодом на березі Дніпра з’явився в Києві перший лісопильний завод. А через кілька десятиліть Семена Семеновича Могільовцева, київського купця І гільдії, знали і при дворі. Спеціально до приїзду цесаревича Олександра у 1913 році до Києва, на честь святкування 300-річчя дому Романових, у місті відкрили Педагогічний музей (сьогодні Будинок учителя на Володимирській, 57), споруджений «в память 50-летия освобождения крестьян от крепостной зависимости на благое просвещение русского народа». Кошторис будівництва становив 300 тисяч рублів, хоча витрачено було 500 тисяч.
Ці кошти виділив Семен Семенович Могільовцев, дійсний статський радник, голова біржового комітету. Крім того, купець-меценат був членом численних інших комітетів, входив до складу ради Комерційного і Політехнічного інститутів, кількох училищ, яким надавав фінансову допомогу. На державній службі Семен Семенович ніколи не був, однак «вне правил, за выдающуюся деятельность на пользу народного просвещения» був пожалуваний у чиновники п’ятого класу і став статським радником.
Убоге життя мільйонера
Зі спогадів киянки Надії Полуянської про київського купця-старовіра, мільйонера Єрмольєва (записано києвознавцем Михайлом Рибаковим):
«Я постійно бувала в будинку в Єрмольєвих, тому що допомагала Ніні (дочці купця. — Ред.) опановувати науки. Усе в цьому будинку вражало мене. Мені часто здавалося, що я в театрі, з боку дивлюся п’єсу, що нагадує п’єси Островського. Гроші — ось вісь, навколо якої вертілося тут усе.
Все для наживи, все для грошей. І все — по старовині. Найсуворіша економія, скнарість, що доходить до скаредності — в усьому! Довідавшись про бажання дочки вчитися, «сам» коротко відповідає на її прохання: «Учитися? Через мій труп! Вижену з будинку й позбавлю спадщини!»... У родині мільйонера — обід убогий і нудний.
Їдять, головним чином, тріску — це дуже дешева риба. За обідом — повне мовчання. Говорить тільки «сам». Провели електричне освітлення — новинку того часу — але у квартирі темрява: посилено економлять світло. Дорого коштує. І так живуть члени родини під вічним страхом «попастися» на чому-небудь недозволеному...
Батько вмирає. Багаті купецькі поминки. У величезному залі столи літерою «П». За столами — духівництво, імените купецтво, усі — перша гільдія! П’ють багато, багато їдять, і поминки дуже нагадують купецькі іменини.... Але заповіт старого Єрмольєва розчарував усіх: ніхто з дітей не має права одержати спадщину до досягнення сорокарічного віку».
На пам’ять про московського олігарха
 |
| Московський мільйонер Василь Кокорев |
Якось до Києва приїхав Василь Кокорев, московська легенда, мільйонер, нафтовий магнат, про комерційний геній якого ходили байки. Свій капітал російський купець-старовір нажив як відкупщик-комісіонер, торгуючи вином. 1857 року Василь Олександрович відкрив у Сураханах (Росія) завод для видобутку з нафти освітлювальної олії, а потім організував Бакинське нафтове товариство.
Згодом відкрив Волзько-Камський банк, утвердив Північне страхове товариство, у Москві збудував Кокорівське подвір’я з готелем і торговими складами — найдорожчий у ті часи проект коштував купцю два з половиною мільйони. Візит до Києва 1859 року жодним чином не був пов’язаний з бізнесом.
Сюди Кокорев, як і більшість знатних осіб, приїхав за новими враженнями — на відпочинок. І настільки був зворушений красою міста, що забажав придбати ділянку землі неподалік Андріївської церкви. Вільних маєтків не було, і справа покупки здавалася вже неможливою.
Однак про бажання купця-мільйонера дізнався Михай Грабовський, письменник, який володів садибою на Андріївському узвозі. Саме тоді київська влада намагалася стягнути з Грабовського штраф за те, що впродовж двох років він так і не спромігся звести двоповерховий кам’яний будинок, який задекларував у договорі про купівлю землі.
Тож письменник запропонував багатію Кокореву відкупити частину своєї ділянки. У київських архівах зберігся рапорт київського громадського голови про облаштування павільйону й садка навколо нього на Андріївській горі біля церкви Св. Апостола Андрія (1861-1862 роки).
Василь Кокорев виділив п’ять тисяч рублів сріблом. За кошторисом архітектора Самонова на справу необхідно було 3185 рублів, садівник Христіані мав розвести сад у російському стилі за 800 рублів, а на роботи з грунтом і водою пішло б 300 рублів. Однак, як розповідає києвознавець Михайло Кальницький, гроші купця потрапили не за призначенням.
Майже через тридцять років давньою справою зацікавилась одна з київських газет. Волю вже покійного Василя Кокорева (він помер 1889 року в Москві) виконали після 1896 року, однак збудували не павільйон, а легку альтанку, ковану з чавуну. За стільки років сума пожертви зросла в кілька разів, і грошей вистачило ще на одну альтанку, яку поставили на Володимирській гірці. Чудовим краєвидом, що відкривається з тераси Андріївської гірки, милувався купець Кокорев, а через роки з Кокорівського місця дивувалися інші гості міста.
Від Орла до Києва
1852 Іван Матвійович Серебрянніков склав заповіт. Усе своє майно розділив між трьома синами і двома доньками, не забувши і про дружину. Батькову купецьку справу успадкував старший син Петро, який відтепер володів і родинним будинком в Орлі, звідки походив рід Серебряннікових.
У російському місті це ім’я пам’ятають і досі — вісім тисяч сріблом заповідав потомственний почесний громадянин Іван Серебрянніков на спорудження храму Божої Матері. У Києві Іван Матвійович, купець І гільдії, оселився у 1830-х роках. В архівах збереглася купча, за якою Іван Серебрянніков у листопаді 1836 року купив садибу на Подолі на вул. Сагайдачного, 10.
Тут він сподівався облаштувати фабрику для виготовлення різних лакованих речей — амуніції для військових. Іван Серебрянніков в Орлі займався постачанням до армії ківерів, сумок, патронташів тощо. Щоб продовжувати бізнес у Києві, він подав звернення до міської управи.
Старший поліцмейстер із санітарним лікарем, оглянувши садибу, засвідчили, що в будинку розмістяться лише майстерні й житло робітників, тому небезпеки пожежі, смороду і шкоди для здоров’я бути тут не може. Однак за деякий час міська влада вирішила заборонити Серебряннікову облаштування фабрики, бо поруч із садибою стояла церква.
Та купець виявився спритнішим за чиновників і розпочав роботи до отримання заборони. Підтримки шукав у військовиків Києва — ті були зацікавлені у виробництві амуніції для армії. Паперова тяганина між комісією київського комісаріатського депо військового міністерства і канцелярією київського цивільного генерал-губернатора тривала майже рік.
Врешті-решт Іван Матвійович отримав дозвіл на відкриття майстерні, щоб не порушувати правил забудови. За кілька років завзятий підприємець скупив садиби поруч, щоб розширити майстерню до фабрики. Але цю справу вже продовжували сини.
|