Український дiловий тижневик "Контракти" / № 26 вiд 30-06-2008

Сфера впливу

Дублінський час

Віталій ПОРТНИКОВ

Як знайти місце України на політекономічній карті Європи. Європейський Союз перестає бути синонімом благополуччя, достатку, упевненого розвитку і навіть спільних цінностей

Відмова Ірландії від підтримки Лісабонського договору, покликаного стати новим зведенням правил для Європейського Союзу, змусила жити за дублінським часом не лише країни ЄС, лідери яких марно намагаються знайти вихід з історичного глухого кута. Ірландці дали можливість лідерам Європи сказати те, що вони думають насправді: доки Європейський Союз не зрозуміє, як йому розвиватися далі, ніякого нового розширення не буде. Правду кажучи, і раніше не передбачалося. Але було якось незручно говорити, що спільнота, яка так мобільно розвивається, не хоче впустити нових членів. А тепер, коли кризу видно неозброєним оком, приховувати вже нічого й немає сенсу. Яка Туреччина? Яка Україна?

Європейський Союз виконав свою історичну місію, тільки ні європейці, ні українці не хочуть цього помічати. Найважливішим економічним завданням ЄС було створення спільного ринку праці й капіталу, і з ним європейці впоралися. А найважливішим політичним було об’єднання державних структур країн, які ще недавно воювали між собою, — до виконання цього завдання залишилося ще кілька кроків, пов’язаних з інтеграцією колишніх югославських республік та Албанії, які знаходяться ніби всередині єдиної Європи. Але за виконання цієї місії доводиться платити дуже високу економічну ціну і жертвувати керованістю. Єдиної багатої Європи більше немає. Її примара ще була, коли поруч із заможною Німеччиною опинилася бідна Португалія. Втім, уже тоді словенські бізнесмени дивувалися, коли на їхні підприємства перед прийомом Словенії до ЄС приїжджали з інспекцією португальські санітарні інспектори, тому що знали: це з Любляни до Лісабона потрібно їхати з інспекцією, а не навпаки... Та після появи в ЄС Румунії та Болгарії картина європейського розмаїття стала ще строкатішою. Ми можемо говорити, що ці країни провели структурні реформи, а Україна ні, але хто з нас сьогодні захоче жити, як у болгарській або румунській глибинці? А завтра в Євросоюзі цілком може опинитися Албанія, уже прийнята до НАТО. Я люблю цю країну, з цікавістю ставлюся до її культури й дивуюся ривку із середньовіччя, зробленому албанцями після падіння комунізму. Але обіцяю будь-якому українцеві цивілізаційний шок від подорожі гірськими дорогами Албанії!

Європейський Союз перестає бути синонімом благополуччя, достатку, упевненого розвитку і навіть спільних цінностей. І нічого страшного в цьому немає. Тому що саме будівництво єдиної Європи було великим процесом і в її економіці, і в її політичному розвитку. Межу, за якою починаються проблеми, уже практично пройдено, і тепер в одній-єдиній Європі буде кілька Європ зі своїм рівнем життя, своїми регіональними інтересами, своїми політичними орієнтирами. Провідні країни ЄС уже починають прозрівати — і французька середземноморська ініціатива, і польсько-шведські пропозиції про єдине партнерство свідчать про те, що в цих країн з’являються власні пріоритети і вони вибираються з прокрустового ложа брюссельської самовпевненості. Не за горами й нові, ще масштабніші ініціативи регіонального характеру — вони будуть пов’язані і з сусідами ЄС, і з власними економічними проектами всередині Євросоюзу. Якщо ці проекти не з’являться, якщо країни ЄС не отримають можливості створювати власні, пов’язані з регіональною специфікою концепції валютного регулювання, ринку праці, енергетичної політики тощо, єдина Європа вмить упаде, переставши влаштовувати й цікавити країни, що об’єдналися. А це навряд чи в чиїхось інтересах.

Настав час повернутися до реалізму й Україні. Протягом багатьох років брюссельські чиновники намагалися довести нам, що є якась європейська супер-пупер-імперія, звісно ж, добровільна і демократична, але успішно конкуруюча з Вашингтоном, Москвою і Пекіном. Усе це, певна річ, ілюзія. Ніякої супер-імперії немає, є природне людське бажання жити заможно, демократично і в злагоді з сусідами. Польща, наприклад, цього досягла, вступивши до Євросоюзу. Вона розвиває власну економіку багато в чому завдяки європейській допомозі, мирно живе із західними сусідами по ЄС, а східним пропонує політику партнерства. Україна має діяти так само, навіть не вступаючи до ЄС. Для неї важливо забезпечити доброзичливе сусідство з Євросоюзом, можливо, шляхом участі у польсько-шведському проекті, що викликає явне роздратування в політиків, які спекулюють на європейській тематиці. І, природно, потрібне взаєморозуміння на східних кордонах країни, бо не може бути успішної європейської держави, не здатної до економічної співпраці з сусідами. Приклад балтійських країн, які посварилися з Росією після вступу до ЄС з політичних причин, має протверезити: єдина Європа не змогла захистити економіку тієї самої Естонії, яка до приєднання до ЄС і сварки з Москвою розвивалася як балтійський «тигр», а зараз раптово перетворилася на ображене котеня. Єдина Європа не змогла забезпечити поставок нафти до Литви, покупок польського м’яса — водночас її найвпливовіші країни домовлялися з Росією про що завгодно. Але Росія — не їхній, а наш сусід. Для нашого бізнесу комфортабельним становищем на континенті буде можливість з однаковим успіхом діяти на європейському та російському ринках, не побоюючись політичних обмежень. Для наших громадян найкращою ситуацією стане візовий режим в обидва боки і найгіршою, якщо ЄС і Росія скасують візи один для одного, при цьому Європа для нас візи збереже, а Росія введе. І не кажіть, що так бути не може — ще й як може, якщо зовнішня політика й надалі залишатиметься полем для невмілих спекуляцій. Для наших товарів важлива конкурентоспроможність на європейському та російському ринках, а отже, реформи нам потрібні не тому, що ми потрапимо до ЄС, а тому, що ми маємо продавати нашу продукцію й забезпечувати робочими місцями наших людей тут, а не у країнах, які вже сьогодні замислюються, як би вигнати «нових європейців».

Досягти всього цього не так складно, як здається. Перше — це серйозні й вдумливі переговори з Європою не про те, про що ми мріємо, а про те, чого вони хочуть. І друге — серйозні й вдумливі переговори з Росією не для того, щоб покрасуватися на екранах у товаристві Медведєва або Путіна, а для того, щоб побачити, яка ціна політичного та економічного взаєморозуміння з Москвою і яку частину цієї ціни ми можемо заплатити, зберігши можливість діалогу з Брюсселем і нашими західними сусідами. І, звісно, потрібно якнайшвидше позбутися тих політиків, які до таких переговорів не здатні. Це завдання не тільки і не стільки виборця, що голосує за гарну обгортку, скільки бізнес-еліти, зобов’язаної усвідомити, що далі вона має оплачувати послуги не демагогів-лобістів усіх кольорів, а грамотних професіоналів, здатних забезпечити гідне місце українського бізнесу у вкрай непростій ситуації ледве керованої Європи та Росії, що стрімко змінюється.