Український дiловий тижневик "Контракти" / № 09 вiд 01-03-2004

Колонка редактора

Про романтику розвідки

Юрій САНДУЛ,
редактор відділу новин

На українсько-угорському кордоні працівники управління з боротьби з організованою злочинністю Закарпатської області затримали колишнього радянського розвідника з контейнером радіоактивних речовин — плутонію-239, цезію-137 та урану.

Водночас у Німеччині інший екс-радянський розвідник і генерал СБУ Кравченко щоночі змінює готелі. А в Катарі місцеві правоохоронці заарештували трьох працівників російських спецслужб за підозрою в скоєнні замаху (успішного) на чеченця Яндарбієва. А наш Президент, на якого, виявляється, хтось готував замах у Баден-Бадені, видав указ «з деКДБізації». Така кількість «шпигунської» інформації за лічені дні чомусь спонукала мене знайти вдома найпершу прочитану мною книжку про розвідників — «І один у полі воїн» забутого (не скажу, що несправедливо) українського письменника Юрія Дольд-Михайлика. Перечитав з великим задоволенням. Бо улюблені в дитинстві книжки в дорослому віці читати зазвичай по-своєму приємно.

А може, через те, що історія барона Гольдрінга придумана й викладена автором вельми легко й симпатично? Звісно, з погляду відповідності художнього вимислу історичній правді про роботу спецслужб ця книжка — повнісінька вигадка для «середнього й старшого шкільного віку», зате написана без амбіційних претензій на історичну правду. Чого не скажеш про інше, вже юнацьке, захоплення темою — глибокомудрі розписування пригод Ісаєва-Штирліца.

Там відповідність історичній правді — уже не симпатична вигадка, а свідома й особливо цинічна пропагандистська брехня. Утім, зрозумів я це, звісно, не відразу, але сьогодні мені не хочеться перечитувати Юліана Семенова (і не тільки про Штирліца). Бо потім прочитав чимало справді цікавих і загалом правдивих книжок про розвідслужби (приміром, чудові мемуари А. Судоплатова). І от сьогодні можу простежити власні етапи проходження теми «радянські розвідники»: симпатичний Гольдрінг; романтичний, хоч і вигаданий, Штирліц; романтичні й невигадані Зорге, Маневич, Кузнєцов, Філбі, Абель; неромантичні, але такі, які ще викликали щиру повагу Радо, Гуревич; нарешті, неромантичні й уже для мене неповажні Орлов, Судоплатов, Кудря, Сироїжкін, Ейтингон... Після того як побачив справжнє — цинічне й жорстоке — обличчя «розвідника» (не обов’язково радянського), я, нарешті, порозумнішав і втратив романтичний інтерес до теми.

Мене вже не дивують пригоди радянських розвідників на українсько-угорському кордоні. Розвідником-романтиком для мене залишився тільки Гончаренко-Гольдрінг, пригоди якого я ще, мабуть, не раз перечитаю.