№ 47 вiд 22-11-2004
|
|
Український дiловий тижневик
"Контракти" / № 47 вiд 22-11-2004 |
Архіваріус
Заробити на бажанні людини «відчути себе в центрі подій» століття тому було простіше, ніж сьогодні. Наприкінці XIX ст. сягнуло свого aпогею бізнес-мистецтво панорамної ілюзії.
Хороших і різних!
В понеділок 10 січня 1902 року в Києві на Володимирській гірці, неподалік від місця, де майже тисячу років тому київський люд приймав нову християнську віру від князя Володимира, зібралося чимало жителів і гостей міста. На освячення і урочисте відкриття нового атракціону — панорамного павільйону «Голгофа» прибули офіційні особи, зокрема київський губернатор та міський голова. Про майбутнє видовище ходили чутки задовго до відкриття — мовляв, кожен, хто зайде до павільйону, опиниться... в Єрусалимі на Голгофі і побачить, як стратили Христа. Секрет «переміщення у часі» крився у деяких специфічних прийомах панорами. Перед зором глядача, залежно від його розташування під шатром циліндричної споруди, розгорталася «картинна вистава» з об’ємних предметів на тлі великого полотна з майстерно прописаними дрібними деталями. Світло, джерело якого сховано від глядача, падало зверху, імітуючи сонячні промені. Все це справляло «стереоскопічне відчуття участі в подіях, що відбувалися», здебільшого в уяві вражених побаченим глядачів.
З нарису «Пояснення картини «Голгофа» Яна Стики» (1899 рік) невідомого автора можна довідатися, що вигадав панораму данцигський професор Бейксгег, чий задум «у великих розмірах» втілив 1793 року шотландець Роберт Баккер в Единбурзі (за даними сучасного вітчизняного історика Анатолія Макарова — в Лондоні 1792 року). Грандіозне полотно зображувало англійський флот між Портсмутом і островом Уайта. Трохи пізніше американець Роберт Тультон влаштував велику панораму у Флоренції. І вже на початку XIX ст. з’являються різноманітні «орами». В маріорамі Бреза у Парижі постійно змінювався пейзаж. Найкраща в ті часи циклорама американця Левіса являла всю ріку Міссісіпі від верхів’я до гирла з «вказівкою на звичаї прибережних жителів». 1831 року Ланггаус (а за деякими джерелами Копіш) створив плеораму — «демонстрація» видів річок і берегів «з точки зору особи, що пливе по ріці». Широкої популярності набули європорами Сюра в Гамбурзі й Делангарда. А ще були діорами, косморами, стереорами, георами. В Російській імперії, за свідченням історика В. Петропавловського, перша панорама з’явилася в середині XIX ст. в Петербурзі — полотно «Волга» художників братів Черепових. Приблизно в той же час з’явилися панорами й у Києві — полотна, які привозили з європейських міст для демонстрації в найбільших містах імперії.
Альтернативне мистецтво викликало хвилю обурення ретроградів, що не розділяли ідею поширення «мистецтва в маси». А тому виникли певні правила, обмеження щодо панорамних сюжетів. Відтак найпопулярнішими стали картини з життя Христа за біблійними оповіданнями. Більш як у сорока сюжетах зображувалася лише сцена страти Христа на Голгофі — це були найвражаючіші й найпопулярніші видовища по всій Європі.
Паломництво до святої гори
Іван Замараєв, директор-розпорядник київського художнього салону, спромігся у липні 1901 року отримати ділянку землі під влаштування павільйону для художніх виставок. Київська міська дума виділила ділянку на Володимирській гірці, встановивши орендну плату 1500 рублів на рік. За рік на терасі навпроти католицького костьолу св. Олександра на ідеально круглому майданчику, оточеному стриженими деревами, постав круглий дерев’яний павільйон у вигляді 12-гранної ротонди діаметром 32 метри з кам’яним порталом у стилі «модерн», споруджений за проектом громадського інженера В. Римського-Корсакова. Це був один із найперших зразків нового архітектурного стилю в Києві. Мистецтвознавець А. Шамраєва свого часу з’ясувала, що не лише в архітектурі, а й в оснащенні павільйону використовувалися сучасні «модернові» технології: по колу рельсами рухався візок для розвішування картин, бетонні сходи вели глядачів на майданчик у центрі споруди, над майданчиком було встановлено особливу парасолю, спеціально пофарбовану знизу у чорний колір, освітлення павільйону вдень забезпечували сонячні промені, що пробивалися через горішні вікна, а ввечері — ауерські газові пальники. Будівництво такої простої на перший погляд, але дивовижної споруди завершував австрійський підданий, підприємець Артур Гашинський. Незвичний павільйон із виставковими ноу-хау обійшовся підприємцям Замараєву і Гашинському у 18 тисяч рублів, майбутні прибутки партнери домовилися ділити навпіл, відраховуючи певний відсоток з доходу художникам-авторам картини-експозиції.
Перша експозиція «прописалася» на київській горі-святині на кілька десятиліть. Це була копія віденської панорами «Розп’яття Христа», що згоріла 1892 року. На спеціальне замовлення — а Київська міська управа ще перед початком будівництва павільйону поставила умову, щоб експозиції були виключно релігійного та історичного змісту, — художники Віденської академії І. Крігер та К. Фрош (члени «Німецького товариства панорамістів», очолюваного відомим живописцем Бруно Пігльгеймом), виконали художнє полотно із зображенням Голгофи. До Києва полотно завдовжки 94 та завширшки 13 метрів транспортували намотаним на спеціальну дерев’яну котушку; вантаж вагою 3200 кг було доставлено залізницею. Художню роботу на місці призначення закінчував київський художник-декоратор С. Фабіанський, який виконав ілюзорно-предметний передній план картини, розміщуючи об’ємні предмети так, щоб створити ілюзію присутності глядача при останніх миттєвостях життя Ісуса Христа.
Після Різдва 1902 року на київську «Голгофу» розпочалося справжнє паломництво, по Володимирській гірці вишиковувалися в чергу «і старе, і мале». «У цьому храмі мистецтва, — як писали в одному з путівників по Києву тих часів, — глядачі стояли годину-другу, споглядаючи дивовижну живу картину «Останні дні життя Спасителя». Як розповідає києвознавець Олександр Анісімов, квитки продавалися на тиждень вперед, з’явилися спекулянти і перекупники. Для відвідувачів павільйон працював 13 годин на добу — з дев’ятої ранку до десятої години вечора. Вхідний квиток коштував 50 копійок, для учнів — 30. По понеділках діяв подвійний тариф. І вже за неповних три місяці від початку роботи панорами її власники повернули кошти, витрачені на будівництво павільйону. Про шалений успіх київської панорами «Голгофа» згадував півстоліття тому у своїй статті професор С. Килимник: «Слава про цей незвичайний художній витвір ширилась по всьому світу, про нього знали на всіх континентах».
Панорами-гастролери
Вже через півтора року дивовижна панорама відправилася на гастролі. Першими київську «Голгофу» побачили одесити. 1908 року полотно перевозять до Харкова, де було спеціально збудовано дерев’яний павільйон на Сергіївській площі (тепер Пролетарська). 1914 року картина повертається до рідного міста. Однак весь цей час київський павільйон на Володимирській гірці не порожнів. Відповідно до вимог міської управи, як зазначає історик Михайло Рибаков, тут демонструвалися картини євангельських сюжетів, наприклад панорами «Віфлеєм» або «Цькування хижаками перших християн», панорами із зображенням наполеонівських битв, наприклад, битва під Лейпцігом, сюжет поразки армії Наполеона на річці Березині, картина польських художників В. Коссака і Ю. Фалата, що змальовувала втечу Наполеона з Росії. Вдалою була гастроль картини «Катування християн у цирку Нерона» одного з найпопулярніших художників-панорамістів Яна Стики.
Львів’янин Ян Стика, відомий світові як польський художник, автор картин на біблійні та батальні історичні сюжети, швидко прославився на всю Європу вже першою своєю роботою — панорамою «Голгофа», що демонструвалася у Львові (в ті часи провінційне місто Австро-Угорської імперії). Над створенням своєї першої панорами Ян Стика працював по 10-12 годин щодня впродовж чотирьох місяців. Задля правдоподібного відтворення сцени розп’яття Христа, Ян Стика 1895 року поїхав на Святу Землю, де цілий рік вивчав побут мешканців Єрусалиму, ландшафти славнозвісної гори, природу краю. Після шаленого успіху у Львові панорама подорожувала Європою, починаючи з Варшави. З-поміж численних панорам Стики вирізняється також «Взяття Германштадта» — монументальна історична картина бою під Рацлавицями XVIII ст. між російським і польським військом. Полотно завдовжки 114 м, завширшки 15 м, площею 1710 кв. м і сьогодні можна споглядати у польському місті Вроцлаві.
Мистецтво, бізнес і закон
Шість років павільйон панорами на Володимирській гірці у Києві перебував у приватній власності Гашинських. Однак 1908 року будівля перейшла у власність міста — таке рішення прийняла міська управа згідно з умовою контракту, мовляв, власниця Євгенія Гашинська не сплатила своєчасно внесок за оренду землі. Відтоді у павільйоні виставляли свої «живі картини» власники панорамних полотен, сплачуючи місту за оренду приміщення. Київська міська управа ставила перед орендарями конкретні вимоги і вимагала суворого їх виконання. Прикладом може служити наступний історичний факт.
У квітні 1912 року Генріх Полетилло, який на той час вже майже десять років займався панорамною справою (виставляв картини у Ризі, Санкт-Петербурзі, Москві, Харкові, Одесі, Ростові-на-Дону, Саратові, Катеринославі, а також збудував кілька власних павільйонів у різних містах), подав до Київської міської управи заяву, в якій просив в оренду київський павільйон на Володимирській гірці на шість років з орендною платою 800 рублів на рік. «Оскільки будівлю запущено, а панорамні виставки тепер в Росії приносять дуже обмежений прибуток, більшої оренди запропонувати не можу», — писав підприємець-панорамник у заяві. Однак управа уклала контракт у липні того ж року із сином губернського секретаря Титом Хмеліовським «про оренду споруди павільйону для виставки панорамних картин на Володимирській гірці» терміном на один рік. Через рік Хмеліовський мав повернути споруду місту «у повному порядку». У контракті було зазначено, що Хмеліовський у двомісячний термін власним коштом має відремонтувати споруду: «пофарбувати зовнішні стіни, полагодити і пофарбувати дах». Також новий господар павільйону був зобов’язаний «завжди утримувати у повній справності та чистоті доріжки й квітники навколо споруди павільйону, а також сходи під загрозою стягнення штрафу на користь міста». Першим пунктом контракту було зазначено, що «сюжети картин можуть бути лише біблійного та історико-повчального характеру», а пунктом 15 уточнювалося, що картини «історико-повчального змісту мають бути переважно з вітчизняної історії». У спадок від судового пристава Кравченка, який, вірогідно, був попереднім орендарем павільйону, новий господар отримав картину «Битва під Лейпцігом» з подальшим правом відмови від її зберігання. За все Хмеліовський у конкретно визначені контрактом дні мав вносити до міської управи по чотириста рублів орендної плати двічі на рік — наперед за півроку, що в сумі склало 800 рублів. Крім того, нового орендаря зобов’язали страхувати споруду «на ім’я міста Києва з таким розрахунком, щоб вона не залишалася незастрахованою, на суму не менше ніж 8000 рублів». У разі невиконання цього пункту контракту Хмеліовським управа мала застрахувати павільйон за рахунок застави орендаря, який повинен терміново (не пізніше ніж за тиждень) забезпечити цю заставу (800 рублів грішми або цінними паперами) і сплатити штраф за недотримання пунктів контракту у розмірі 25 рублів. Напевно, Хмеліовський дотримувався всіх двадцяти пунктів — за дослідженням києвознавця Віталія Ковалинського, підприємець орендував павільйон на Володимирці не один рік.
Наступний орендар — київський купець Михайло Калашников — протримався на гірці аж до революційних 1917-1918 років, можна здогадуватися, без особливих фінансових проблем. Упродовж п’яти років, коли влада в Києві мінялася 15 разів, Калашников вчасно сплачував до міської управи оренду за приміщення панорами —1918 року, наприклад, це була сума у 2275 рублів. Як розповідає В. Ковалинський, Михайло Калашников займався вельми серйозним бізнесом — винною і гастрономічною торгівлею. А 1911 року став власником панорамного полотна «Розп’яття Ісуса Христа», що раніше виставлялося в Саратові, — у такий спосіб Генріх Полетилло повернув купцю свій борг у 7879 рублів.
Святе місце пустим не буває
Купець Калашников залишався орендарем павільйону на Володимирці, де експонував власне панорамне полотно, і після буреломних революційних років. Павільйон підпорядковувався губернському відділу політпросвіти, але там не заперечували проти демонстрації картини «Розп’яття Христа», правда, вже... з антирелігійною метою. Калашников і нова влада уклали відповідний договір до 1924 року. І дотримувалися його. Та навесні 1925-го усе майно колишнього купця, в тому числі і картину, було реквізовано на користь держави. Аж до 1927 року Калашников намагався відновити справедливість, подаючи заяви-скарги, мовляв, відділ політпросвіти «продовжує заробляти гроші» на картині, однак усі намагання виявилися марними.
В 30-ті роки «соціалістичної реконструкції», коли на Володимирській гірці і на Михайлівській площі мав з’явитися величезний парк культури і відпочинку, павільйон панорами розібрали. За проектом міського тресту зеленбуду на його місці мав з’явитися художній фонтан зі скульптурною групою «Будьониш на дозорі». Утім, грандіозним задумам не судилося здійснитись. Місце панорами, розповідає А. Шамраєва, ще довгі роки після Великої Вітчизняної війни стояло пусткою. У 1982 році Володимирську гірку реконструювали, і біля того майданчика, де колись була столична «Голгофа», з’явився київський філіал Центрального музею В. І. Леніна. Нині ця біла споруда носить назву «Український дім». Є чутки, що в його залах збираються відновити дивовижну панораму «Голгофа». Хоча полотно не збереглося — воно стало учбовим матеріалом для студентів художнього інституту, а об’ємні предмети знищені в листопаді 1941 року під час вибуху Успенського собору Києво-Печерської лаври, де були на зберіганні з 1930-х.
Радянський час створив свої мистецькі «живі картини». Діорама «Сапун-гора» розповідає про мужню оборону Севастополя, опинитися «на полі бою» можна і в музеях Великої Вітчизняної війни низки українських міст, скажімо, у Києві чи Львові. Є атракціони уяви, які переносять на Північний полюс чи в екзотичні країни, і у деяких природничих музеях.
У статті використано архівні матеріали, що раніше не публікувалися.
Задовго до появи фотографії, а тим більше кінематографу, майстерно виконані об’ємно-просторові композиції... вражали наших пращурів настільки, що під час їх публічних демонстрацій постійно чергували лікарі, тримаючи напоготові пляшечки з нашатирним спиртом.
Олександр Анісімов
Більш як у сорока панорамних сюжетах зображували наприкінці XIX ст. сцену страти Христа
|