Український дiловий тижневик "Контракти" / № 14 вiд 07-04-2008

Шоколадний доктор

Дар’я ЧЕРКАШИНА , Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Доктор економіки Юрій Логуш розчарувався в теорії, захопився реанімуванням безнадійних підприємств і сам не помітив, як став генеральним директором Крафт Фудз Україна

В інтерв’ю Контрактам генеральний директор Крафт Фудз Україна Юрій Логуш розповів про те, що:
1) встиг розчаруватись у філософії, історії та інженерній справі
2) робота цікава, допоки є труднощі
3) не змінює американське громадянство на українське, щоб без зусиль пересуватися світом
4) з великих клієнтів виходять непогані дистриб’ютори
5) зібрав команду менеджерів із колишніх студентів

Ви принципово спілкуєтеся тільки українською мовою?

— Так. Російську мову свого часу в Україні нав’язували. А я не хочу, щоб над нами тяжіло радянське минуле. Коли люди, які живуть в Україні, не розмовляють українською мовою, це серйозна проблема. Якщо ми себе не поважаємо, то нас не поважатимуть й інші країни. Водночас я терпимо ставлюся до того, що люди розмовляють різними мовами. Головне, щоб вони розуміли одне одного.

Чому ви дотепер не прийняли українське громадянство, а залишаєтеся громадянином США?

— Мені часто доводиться відвідувати інші країни, з різними візовими режимами. А Україна не інтегрована у світову спільноту, більш того українці фактично ізольовані від цивілізованого світу. Не міняю громадянство тільки тому, що мені необхідна свобода пересування.

Ви народилися в Німеччині. Як ваша сім’я опинилася там, а потім у США?

— Так само, як і багато інших сімей. Моя мати народилася на Полтавщині, у родині «куркулів». Тому до Другої Світової війни, за часів СРСР, моїх близьких піддали серйозним гонінням. У немилість до влади потрапив і мій дід по батьківській лінії, але з іншої причини. Він був адвокатом і поміж іншим займався політичними справами. Тому був змушений ховатися і він. Тож коли почалася війна, батькам і всім їхнім родичам довелося боротися не стільки з німцями, скільки з радянською владою. А наприкінці війни — пробиватися на Захід. У результаті моя сім’я потрапила в окупований американцями Мюнхен, а після емігрувала до США.

Які життєві цінності вам прищеплювали батьки, а які сформувалися під час життя в Європі та США?

— Батьки намагалися прищепити ті цінності й переконання, які, напевно, намагаються передати своїй дитині будь-які батьки: бути порядною, високоморальною людиною і патріотом своєї Батьківщини. А коли я жив в Америці й подорожував різними країнами, то зрозумів, які щасливі люди, що живуть у своїй країні. Думаю, кожна людина, відірвана від батьківщини, відчуває брак чогось.

Ви якось розповідали, що мріяли стати письменником. Чому не стали?

— Творчим людям (письменникам, художникам або музикантам) у будь-якій країні дуже важко. Лише одиниці здобувають визнання за життя. У більшості ж випадків вони живуть як люди другого сорту або ж як люди «при дворі» або «при державі», що теж обмежує їхню свободу. Я це зрозумів і не захотів так жити. Вибираючи свій кар’єрний шлях, я припускав, що колись, здобувши матеріальну незалежність, зможу повернутися до творчості або допомагатиму людям мистецтва. Адже авторові, що створив якийсь твір, іще потрібно домогтися, аби його видали, а це непросто. Сьогодні я є одним із засновників конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова».

І ви вирішили стати економістом?

— У середній школі, крім літератури, як і багато хлопчиків, захоплювався технікою. Ми вивчали найрізноманітніші предмети, навіть ази металургії. Нещодавно я прочитав, що в Дніпропетровську планують будувати електричну піч для виробництва високоякісної сталі. У моїй американській середній технічній школі вже була така піч, і ми навіть виплавляли сталь. Але ж це були 1959-1962 роки.

Після закінчення школи я вступив до університету на інженерний факультет. Проте там було надто багато теорії — математика, фізика, — і мені стало нецікаво. Вивчаючи, як і на будь-якому факультеті, ще й гуманітарні науки, я дуже ними захопився. У США в університетах студентам дозволено переходити з одного факультету на інший, незалежно від їхнього профілю. Тому я, провчившись три роки на інженерному, перевівся на факультет філософії. Відучився там лише один семестр. Оскільки знову виникло одне «але». Я шукав відповіді на деякі філософські питання і зрозумів, що отримати їх дуже складно. Крім того, мене збентежило існування безлічі філософських шкіл, вчення яких суперечать одне одному. І я вирішив, що надто молодий, аби шукати відповіді на філософські питання, і знову змінив профіль. Став студентом історичного факультету, оскільки мої філософські шукання були пов’язані з історією. Але там я наткнувся на проблему вірогідності фактів. Та й, знову ж, збентежило розмаїття історичних шкіл і тлумачень історії. Навчаючись на історичному факультеті, я цілком випадково захопився економічними науками, що там викладалися. І незабаром перейшов на економічний факультет. Там мені сподобалося настільки, що я його все ж таки закінчив, здобув вищу освіту, потім вступив на магістерську програму і захистив докторську дисертацію. Як виявилося, серед соціальних наук економіка — найбільш точна і правдива.

На цьому ваші пошуки не закінчилися?

— Ви знаєте, рідко коли молоді люди усвідомлюють, чим хочуть займатися. Змінюємося ми, наші погляди, обставини. Я тривалий час був викладачем, професором, займався науковою діяльністю майже 22 роки. А потім зрозумів, що стомився від теорії, і вирішив зайнятися практикою.

Так само спонтанно ви свого часу створили новий факультет у Нью-Йоркському університеті?

— Так, це була дуже приваблива пропозиція. Я і ще троє колег із різних вузів у 1975 році заснували факультет Вищої школи ділової адміністрації при Нью-Йоркському університеті. У цьому навчальному закладі була гарна освіта, але не вистачало магістерської програми. Ось ми й зайнялися її створенням. Найцінніший досвід я отримав, беручи участь у програмі обміну. Особливо з Польщею, з Варшавським університетом й Академією наук.

Чому це було так важливо для вас?

— Річ у тому, що Польща — сусідня з Україною держава. Крім того, мене дуже здивувало те, що в 1975 році, коли ще існував соцтабір, у Польщі вже знали, що таке ринкова економіка. У навчальних закладах навіть викладалася профільна дисципліна, причому в розумінні, близькому до західного. А в СРСР економіка була чистої води політичною наукою. Взагалі, поляки, на відміну від українців, тоді вже чітко розуміли, що їхня країна має незалежне від Радянського Союзу майбутнє, майбутнє держави з ринковою економікою. І коли настав час змін, поляки були до них готові, а ми дотепер блукаємо у пошуках «свого шляху».

Чому, займаючись наукою, ви вирішили заснувати фірму з медстрахування?

— Це сталося випадково. У 1980 році з’явилася можливість отримати грант на відкриття цього бізнесу від уряду США. У той час почалося реформування державного сектору медицини. З нею у США були серйозні проблеми, такі самі, як зараз в Україні: низька оплата праці медиків, черги, обмежені бюджети в лікарнях, система «все з собою» — ліки, простирадла тощо. Хіба що лише хабарництва не було. Державна медицина не працює ніде у світі.

Я уважно вивчив новаторські кроки в цьому напрямі в інших штатах, написав програму під грант й отримав його — $4 млн. Крім самої програми, що, з одного боку, передбачала можливість заробляти державним лікарням, а з іншого боку — розпоряджатися власним бюджетом, я запропонував створити компанію з надання медичних послуг і послуг страхування на платній основі.

Ця компанія працює, як і раніше?

— Я пробував недавно її знайти, але не зміг. У 90-х роках у США в сфері медичного страхування почався процес консолідації, масового злиття і поглинання. Я гадаю, що цю компанію купили великі гравці.

Ви їхали в Україну з метою заснувати програму МВА за американським зразком і Міжнародний інститут менеджменту. Наскільки успішним виявилося це починання?

— Настільки, що разом з Богданом Гаврилишиним та іншими колегами заснував першу в Україні Школу ділової адміністрації при Національній академії наук, і вона дотепер вважається однією з найсильніших в Україні.

Хто ж у далекому 1989 році в Україні цікавився МВА?

— Менеджери і керівники компаній, як зараз, не цікавилися. Директорам радянських підприємств це було непотрібно: перед ними стояло одне завдання — виконати план. Я був вражений тим, що тоді мало хто в країні взагалі знав економічну науку. Існувала політекономія, а економетрія — ні. Не було ані підручників, ані наукових статей на цю тему, ані викладачів. Але ж минав 1989 рік, ми були на порозі змін, переходу до ринкової економіки.

На що ж ви розраховували, засновуючи школу МВА?

— На людей, які розуміли, що радянські способи керування підприємством були безнадійно неефективними й анахронічними. А головне, на тих, хто усвідомлював, що в Україну незабаром підуть іноземні інвестиції. І такі люди були, хоча й небагато. Студентами здебільшого ставали прогресивні випускники економічних і фінансових факультетів українських вузів.

Коли ви вирішили жити в Україні постійно, а не в статусі відрядженого?

— Від 1989 року я став досить часто їздити в Україну, викладав і брав участь у конференціях, у тому числі і присвячених залученню іноземних інвестицій, займався науковою діяльністю. Під час однієї з конференцій представники Рейнолдс Тобакко запропонували мені очолити українське представництво цієї компанії. Я довго не роздумував, адже я отримував можливість постійно жити і працювати в Україні.

Які особливості менталітету українців у перші роки вашого життя у країні видалися вам незвичайними?

— Я часто їздив в Україну й тому на той час уже багато до чого звик. Єдине, що я відзначив тоді для себе: українці, які народилися і живуть у США, більше схожі на своїх співвітчизників, ніж на американців. А ось засмучували мене пасивність і страх радянських українців: вони боялися думати й діяти по-іншому.

Чи важко було вести бізнес Рейнолдс Тобакко у таких умовах?

— І так, і ні. Важко було тому, що люди не вміли вирішувати проблеми. Вони звикли до того, що їм давали вже готовий рецепт і говорили, як потрібно чинити в тій чи іншій ситуації. Тож багато доводилося брати на себе. А легко було тому, що люди швидко ставали ініціативними, звільнялися від штучно нав’язаних принципів, змінювалися й адаптувалися до нових реалій. У таких умовах було легко перемагати на ринку. За 18 місяців ми завоювали 50% ринку тютюну. Доводилося купувати фабрики, ставити на ноги виробництво, домовлятися з робітниками, викорінювати крадіжки і зловживання — робота була динамічна й тому цікава.

Про що доводилося домовлятися з робітниками?

— Щоб організувати спільне з іноземцями підприємство, потрібно було отримати згоду всіх працівників тютюнової фабрики. Я вирішив заздалегідь познайомитися й поспілкуватися з колективом. Надягнув фартух і пішов по майстернях і цехах, попрацював разом з майбутніми співробітниками. Тут і моя інженерна освіта допомогла: знайшов спільну мову з людьми, бо мені були близькі і зрозумілі технічні нюанси виробництва. Люди були відкриті, позаяк бачили мою відкритість, багатьох цікавило, чи дозволять їм американці продовжувати красти. Я прямо сказав робітникам: «Зараз на місяць вам платять суму, еквівалентну двом доларам, а платитимуть сотню доларів. Чи буде у вас потреба красти?»

Проте через два роки ви пристали на пропозицію стати генеральним директором аудиторської  компанії KPMG...

— Так, адже в Рейнолдс Тобакко всі процеси на той час уже були налагоджені, і мені стало нецікаво. Ми завоювали 50% ринку, далі було можливе лише повільне незначне зростання. Я виконав 90% роботи, тож подумав, що решту 10% може виконати і хтось інший.

У KPMG було цікавіше. Інвестиційна діяльність, пошук українських підприємств, готових прийняти іноземні інвестиції... Це набагато цікавіше, ніж займатися виробництвом сигарет. Крім того, перед нами стояло завдання заснувати академію банківської справи, створення якої фінансувало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Тоді цим напрямом керувала Катерина Чумаченко.

Пам’ятаю одну цікаву історію. Голова Нацбанку, яким тоді був Віктор Ющенко, наполягав, щоб академію відкрили в Сумах. Катерина ж вважала, що її треба заснувати в Києві. Вона вирішила особисто зустрітися з Віктором Андрійовичем й обговорити це питання. З цією метою записалася до складу делегації під час його візиту до Вашингтона. Коли ж повернулася, я запитав: «Ну що, Катерино, академія буде в Києві?» Вона відповіла, що Ющенко її переконав. А через деякий час вони одружилися.

Ви сказали, що інвестиційна діяльність була вам цікава. Проте знову змінили місце роботи. Чому?

— У 1994-1995 роках потік інвестицій практично зупинився, українська економіка перебувала у дуже важкому стані. Деякий час я ще реалізовував проекти. Наприклад, брав активну участь у процесі придбання пивоварних заводів компанією «Сан Інтербрю», працював іще з кількома фірмами. Але шукати інвесторів було дуже складно. У тих геополітичних й економічних умовах справа рухалася досить повільно. Тому мені знову стало нецікаво. Саме тоді компанія «Крафт Фудз» займалася придбанням Тростянецької шоколадної фабрики «Україна» і пошуком директора українського представництва. Мені надійшла пропозиція, від якої я не відмовився.

А у Крафт Фудз Україна вам, як і раніше, цікаво?

— Поки що не хочу звідси йти, хоча в компанії вже 14 років. Я прив’язався до людей. Плюс компанія має величезний потенціал. Ви подивіться, ми почали з маленького виробництва шоколаду, а як розвинулися зараз. Адже Тростянецька фабрика набагато менша, ніж, наприклад, фабрика ім. Карла Маркса, Світоч та інші. За часів Радянського Союзу вони мали потужність 70 тисяч тонн продукції на рік, а Тростянецька — лише 12 тисяч. Просто потрібно було приймати правильні рішення.

Що ви маєте на увазі, говорячи про правильні рішення?

— По-перше, ми створили власний бренд у той час, коли всі в Україні, Росії та Білорусі виробляли шоколад під одними й тими самими торговими марками. Крім того, запустили перший на телебаченні рекламний ролик шоколаду, чого тоді не зробив жоден із конкурентів. По-друге, налагодили систему збуту. На початковому етапі ми мали з нею серйозні проблеми. У фабрики нараховувалося 10 тисяч клієнтів — від юнака, який купував один блок шоколаду, до великих компаній, які купували товар фурами. З’явилися довгі черги, і цим почали користуватися співробітники фабрики. Вони відпускали деяких замовників позачергово за певну винагороду. Тоді ми прийняли рішення — 20 найбільших клієнтів зробили дистриб’юторами і через них стали працювати з іншими замовниками. Бізнес почав динамічно зростати, і вже до 1997 року ми збільшили свої доходи на 70%.

Після цього інтерес до роботи не зник?

— Кондитерське виробництво — це ж не сигаретний бізнес, зосереджений на одному виді продукції. Ми можемо розширювати портфель: виробляти і шоколадні батончики, і шоколадну плитку, і цукерки. Плюс до всього отримувати моральне задоволення, адже теж важливо, що ти продаєш людям: тютюн чи шоколад. Отже, в якийсь момент ми вирішили освоювати новий напрям — вийти на ринок розчинної кави. Але тоді в цьому сегменті вже був серйозний гравець, який займав 70% ринку. Тому ми пішли іншим шляхом — почали продавати каву в зернах і мелену. А коли через деякий час стали лідерами ринку натуральної кави, розробили таке послання споживачеві: «Мелена кава — це натуральна кава. Хто знається на натуральній каві, знається і на розчинній, адже її роблять з натуральної». І почали продавати розчинну каву. Рік тому стали лідерами і на ринку розчинної кави.

З якими проблемами ви зіткнулися в 1999 році, коли купили фабрику з виробництва чіпсів?

— Основною проблемою була відсутність в Україні картоплі, потрібної для такого виробництва. Попередні власники цієї фабрики імпортували її, але це призводило до серйозного подорожчання кінцевого продукту. А картопля має бути певного сорту: сухою, інакше чіпси кришитимуться, і з невеликим вмістом цукру, інакше підгорять, а картоплини — приблизно однакового розміру. Тоді ми домовились із сільгосппідприємствами, і тепер картоплю вирощують спеціально для нас. Наш чіпсовий бізнес також почав активно розвиватися. Ви, мабуть, запитаєте: якщо бізнес налагоджений, то чому я цього разу не втратив до нього інтересу? Щоб не зупинятися на досягнутому, ми вирішили почати діяльність за кордоном. У 2003 році стали імпортувати продукцію до Молдови, організували збут, систему дистриб’юторів і представників. У 2005 році налагодили імпорт до Білорусі, Грузії, Вірменії, Азербайджану. І ще багато цікавого можна зробити в рамках цієї компанії і з цією командою.

У нас, до речі, дуже молода команда. Багато нинішніх керівників Крафт Фудз починали свою роботу тут у 18 років. Це були найкращі студенти Києво-Могилянської Академії.

Чому саме Києво-Могилянської Академії?

— Ще коли я очолював KPMG, ми мали провести аналіз галузей економіки. Я зібрав 50 студентів, дав їм теми. Хлопці розбивалися на групи, кожна з яких вибирала свою тему і працювала в цьому напрямі під час літніх канікул. Ми готували дослідження разом із компаніями, які могли б бути цікаві для іноземних інвесторів. Коли я очолив Крафт Фудз Україна, офіс був порожнім, працювати було нікому. У країні тоді ще не було розвиненого ринку праці, не вистачало фахівців у галузі економіки і фінансів. Я вибрав найкращих студентів, провів інтерв’ю і взяв на роботу 8 із них.

Який новий проект має намір запустити ваша команда?

— Ну, це хоче знати кожен наш конкурент. Секрет.

Персона

Юрій Логуш, генеральний директор компанії «Крафт Фудз Україна».

Народився 22 березня 1945 року в Німеччині.

Освіта: магістр економічних наук, Нью-Йоркський університет — 1971 р., доктор економічних наук, Нью-Йоркський університет — 1973 р.

Сім’я: одружений, п’ятеро дітей

Чим пишається: тим, що діяльність компанії робить вагомий внесок у розвиток економіки, культури й соціальної сфери в Україні

За що соромно: за те, що Україна повністю не використовує свій потенціал, і тому людям важко живеться

Остання прочитана книжка: Орхан Памук «Сніг»

Життєве кредо: бути чесним із собою та іншими людьми

Хобі: література