Ось така зараза

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Києву не загрожують епідемії від розритих чумних поховань XVIII століття

Кловський палац — приміщення чумного госпіталю в 1770 р. Гравюра 1880-х рр.

Нещодавно засоби масової інформації нагадали киянам про те, що в 1770 році тимчасовий госпіталь для хворих на морову виразку розташовувався у Кловському палаці на Липках. А потім хтось припустив, що могильник з тисячами жертв чуми (яку по ходу справи чомусь перейменували на сибірську виразку) був розміщений на невеликій ділянці в тилу Олександрівської лікарні, неподалік перехрестя вулиць Шовковичної та Богомольця. Склалося враження, що кожного, хто доторкнеться до могильника, очікує страшна доля.

Насправді в істориків немає жодних підтверджень того, що тут поховані жертви морової епідемії XVIII століття. Максимальна кількість зачумлених залишилися тоді в землі Подолу, але ж подільська земля відтоді копана-перекопана. Медики, мабуть, давно вже не вважають за потрібне здіймати з цього приводу паніку.

Чому раптом клаптик землі на Липках постав у такому негативному світлі? Схоже, справжня причина у тому, що кияни, вже не покладаючи надій на офіційні органи, винаходять усілякі способи відлякування девелоперів від дорогоцінної столичної землі.

«Холерні» корпуси в Олександрівській лікарні. Фото 1910 р.

Жадібність городян згубила

Найсерйознішою епідемією в Києві справді був чумний мор 1770-1771 років. Тоді від цієї хвороби помер чи не кожен п’ятий городянин. Щоб не заразитися, речі, які побували в руках у хворих, необхідно було спалювати. Але міщани, не ознайомлені з правилами профілактики, просто не розуміли, навіщо знищувати своє добро, і поспішали вивезти з міста заражені пожитки, а разом з ними і лиховісні бацили. Солдати гарнізону нарівні з городянами займалися мародерством, розтягували все, що погано лежало, не розуміючи, що таким чином вони ризикують своїм і чужим життям. Понад те, інші кияни, поспішаючи виїхати якнайдалі від зачумленого міста, частину своїх пожитків залишали на збереження в монастирях. Згодом, коли влада почала виявляти можливі джерела зарази, ченці стали запевняти, що речі тепер належать їм і що вони потрапили до обителі ще до початку епідемії...

Найбільше від антисанітарії постраждав тісний і багатолюдний Поділ. Тамтешні мешканці зметикували, що в разі виявлення в тому чи іншому будинку хворих на чуму, майно може бути спалене. Щоб уникнути цього, вони вдавалися до згубних хитрощів. Лікар Йоганн Лерхе, який перебував у той страшний час у Києві, записав у щоденнику: «На Подолі з кожним днем ставало дедалі гірше; тим часом мешканці, побачивши, що будинки оточують, а померлих від виразки вивозять, почали ховати хворих; мертвих же таємно закопували у дворах і садах або вночі від 10 до 20 трупів викидали на вулицю перед чужими дворами, щоб таким чином приховати заразу у власному будинку...». Коли морова виразка трохи втихомирилася, лікарі розробили заходи боротьби з наслідками стихійних поховань, зокрема пропонувалося: «Свіжі могили скрізь, особливо на дворах і в садах, покривати високим шаром землі; будинки, у яких господарі вимерли, спалювати, інші ж очищати, обкурювати».

Лазар Бродський. Портрет роботи Миколи Пимоненка

Уже потім, за особистим наказом імператриці Єлизавети, гвардії майор Шипов приїхав до Києва на чолі збройного загону й затято почав спалювати не тільки всі підозрілі речі, а й цілі будинки. Однак рішучі дії були спізнілими. Чума поширилася далеко за межі Києва, постраждала від неї й Москва...

Цукор проти сказу

Минуло не одне десятиліття. Заразні хвороби не раз поширювалися в місті, санітарні служби з перемінним успіхом боролися з ними. До кінця XIX століття боротьба з епідеміями і заразою почала набувати суспільного характеру. Безпосереднім приводом для цього стало захворювання місцевих дітей на дифтерит, що забрав багато юних життів. Небайдужі люди зрозуміли: потрібно щось робити.

Тоді у Європі вже навчилися виготовляти антидифтерійну сироватку на основі кінської крові. А в Російській імперії таких можливостей ще не було. І ось один із видатних киян Дмитро Піхно виступив з ініціативою зібрати кошти і налагодити в Києві боротьбу з дифтеритом. Як професор-економіст він добре уявляв собі практичний бік справи; як видавець газети «Киевлянин» мав можливість донести до публіки свою думку.

Лікар Данило Заболотний

Статті Піхна в «Киевлянине» не залишилися без уваги: було зібрано перші пожертвування, їхня загальна сума становила близько 10 тис. руб. Не будучи фахівцем в епідеміології, ініціатор закликав до участі в цій справі авторитетних медиків, які порушили питання про створення в Києві Товариства боротьби із заразними хворобами. Воно, по-перше, могло об’єднати і скоординувати зусилля всіх співчуваючих, а по-друге, надавало справі системного і професійного характеру. Проект статуту товариства було розроблено до літа 1895 року. Необхідно було затвердити його в столиці, чого зазвичай для громадських установ очікували досить довго. Але в цьому випадку генерал-губернатор граф Олексій Ігнатьєв поклопотався перед вищою владою, і до кінця 1895-го статут уже було затверджено. В ньому було зазначено, що «мета Товариства полягає в боротьбі із заразними хворобами, що вражають людину і тварин». Дійсними членами Товариства могли стати лікарі, готові пожертвувати своєю неоплачуваною працею, або представники заможних кіл, що внесли у справу боротьби з епідеміями щонайменше тисячу рублів. Запроваджувалося ще поняття «членів-змагальників», що регулярно роблять дещо скромніші внески.

Головні завдання, які брало на себе Товариство: виробництво антидифтерійної сироватки та створення пастерівської станції для надання допомоги покусаним скаженими тваринами. Обидві проблеми вимагали невідкладного вирішення. Тому відповідні заходи було вжито ще до офіційної презентації Товариства: у січні 1895 року в наданому університетом приміщенні почала діяти лабораторія з виготовлення сироватки. Протягом першого року вона виготовила понад 15 тис. ампул. Їх розсилали по багатьох губерніях імперії й навіть за кордон. Нагадаємо ще раз, що в той час більше ніде в країні такої лабораторії не було. У лютому 1896 року почала працювати й пастерівська станція у найманому будинку.

Однак протягом того самого року такі необхідні установи дістали нову адресу. Лише за один будівельний сезон на околичній Байковій горі було зведено гарний і ретельно розпланований корпус створеного при Товаристві Бактеріологічного інституту. Його архітектурний проект розробив цивільний інженер Костянтин Іванов. А головні витрати в сумі 55 тис. руб. узяв на себе найбагатший киянин, «цукровий король» Лазар Бродський. Будинок Бактеріологічного інституту прикрасив портрет знаменитого філантропа, виконаний відомим художником Миколою Пимоненком (сьогодні портрет знаходиться в колекції Національного художнього музею).

Інститут вів боротьбу з дифтеритом і сказом. На його утримання почасти вносили гроші члени Товариства, почасти (2 тис. руб.) надавало субсидію місто. Значення нового інституту і для наукових досліджень, і для практичного порятунку багатьох життів важко було переоцінити. Його приміщення досі задіяні у виробництві бактеріальних препаратів.

Велика княгиня Олександра Петрівна

Князівський почин

Однак невидимий ворог продовжував «перевіряти на вошивість» киян. У 1897 році місто перенесло епідемію тифу. Коли «смажений півень» уже клюнув, виявилося, що інфекційних лікарняних палат у Києві майже немає, за винятком міської Олександрівської лікарні. І тут проявила благодійну ініціативу велика княгиня Олександра Петрівна, тітка царя Олександра III, уроджена принцеса Ольденбурзька.

На той час вона вже заснувала на околичній Лук’янівці за власний кошт нову жіночу обитель — Покровський монастир, а при ньому безплатну лікарню. Тепер, нехтуючи небезпекою, Олександра Петрівна відкрила при монастирі тимчасову лікарню для ста хворих на тиф жінок. До доброї справи долучилися й інші обителі, а мешканці міста почали активніше вносити пожертвування на охорону здоров’я. «Згадали про знедолених, голодних і холодних, які завжди і скрізь давали, дають і будуть давати найбагатший матеріал для різноманітних заразних хвороб, — зазначено у життєпису великої княгині. — Потекли пожертвування, відкрилися безплатні чайні і їдальні, босяки та інша нижча братія одержали одяг, безробітні — роботу. Епідемія швидко послаблювалася і незабаром зовсім вщухла, не знаходячи більше для себе відповідного осередку. Не одну сотню життів, нехай і безвісних, було врятовано. І всім цим місто цілковито зобов’язане почину великої княгині й тому піднесенню, яке передалося від неї усім верствам суспільства».

У ті самі 1890-ті роки, коли в далекому Бомбеї розгорілася чума, Її Високість відрядила туди кількох лікарів лікарні Покровського монастиря, зокрема Данила Заболотного. Він увійшов до складу чумної експедиції, що вирушила до Індії. Ця поїздка дала йому багатий практичний досвід боротьби з епідемічними хворобами. Минуть роки, і Данило Заболотний стане академіком Всеукраїнської академії наук, а потім і її президентом...

Джерело життя і смерті

Попри всі зусилля окремих осіб та громадських організацій, говорити про цілковиту перемогу в боротьбі з епідеміями було ще зарано. Надто відчутним було соціальне розшарування: бідняки жили скупчено і не мали змоги повноцінно дотримуватися гігієни. Цю тему порушив похмурий сатиричний малюнок, опублікований у київському виданні 1908 року. Холера пропонує тифу: «Починай з Києва. Кращого міста не знайти».

Справді, у 1907 і 1908 роках у Києві мали місце спалахи холери. Слід зазначити, що в цей час тут діяла міська дума особливого роду — так звана визвольна, обрана у 1906-му під впливом недавніх революційних подій. Її ліберальна більшість виявилася вельми діяльною, хоча заради справедливості зауважимо, що поповнення міського бюджету на різні нагальні потреби в ті роки здійснювалося за рахунок довгострокових міських позик. Інакше кажучи, розхльобувати заварену «визвольною думою» кашу мали спадкоємці. Але в будь-якому разі, маючи чималі позичені кошти, «батьки міста» взялися за творчі роботи. Углиб території Олександрівської лікарні для холерних хворих спорудили три спеціальні корпуси. Було збудовано міську санітарну станцію з лабораторією. Крім того, відбувся такий собі революційний переворот у забезпеченні водою.

Перший міський водопровід, прокладений 1872 року Київським товариством водопостачання, використовував дніпровську воду, яку машинним способом подавали у нагірні райони. Але якість води з річки навіть після проходження через піщані фільтри залишала бажати кращого. Водночас, поклавши забезпечення киян живильною вологою на акціонерне підприємство, міська влада невдовзі почала в цьому каятися. Розширення водогінної мережі відбувалося повільно, її пропускна спроможність виявилася недостатньою, та й тарифи були немаленькими.

У районах, які мали найменше шансів на швидке підключення до мережі, напружено думали над іншими способами водопостачання. І ось у 1886-1887 роках було встановлено, що місто має у своєму розпорядженні багаті природні підземні резервуари води. Серед мешканців уже лунали радикальні заклики розорити акціонерів Товариства водопостачання, створивши муніципальний водопровід. Товариству, щоправда, було надано монополію на забезпечення міста водою, однак у договорі йшлося виключно про дніпровську воду, а артезіанська — зовсім інша справа!

У підсумку, однак, контрагенти пішли на компроміс: місто дістало право домагатися в Товариства неухильного розвитку як дніпровського, так і артезіанського водопостачання. Почали активно буравити свердловини. Уже в 1898 році міський водопровід став змішаним: частина води надходила з ріки, частина — зі свердловин. А під час холери, оскільки контролювати всі міські водостоки було неможливо, виникла реальна небезпека отруєння дніпровської води страшними вібріонами. І тоді влада наказала закрити всі берегові водозабірні пристрої. На багато років місто цілковито перейшло на артезіанське водопостачання. Спочатку це призвело до водної кризи. Влітку 1908 року буквально нічим було поливати вулиці. Але вже восени того самого року нові свердловини полегшили становище. І тільки за радянських часів розпочали будівництво нових підприємств з використання киянами річкової води — спочатку дніпровської, а з 1961 року — деснянської.

---

До речі

Очумілий газетяр

В охочих до страшилок сучасних мас-медіа були предтечі. Одна з епідемій чорної смерті спалахнула у січні-лютому 1879 року в Астраханській губернії Російської імперії. Інші регіони країни невідкладно вжили заходів безпеки, щоб не допустити в себе поширення чуми. У Києві теж було дано розпорядження про посилення санітарного нагляду, про профілактичний контроль людей і товарів, що прибувають з Нижнього Поволжя. Кореспондент Х. надіслав тоді до московської газети «Русские ведомости» матеріал про ситуацію в місті. Але його інформація виявилася просто брехнею. Москвичі з подивом прочитали, що збори лікарів у будівлі Київського університету нібито ухвалили оголосити карантин для всіх прийшлих прочан, спалити всю рибу, привезену на Контрактовий ярмарок з Астраханської губернії, а заодно й Оболонь — поселення за Подолом поблизу вантажних пристаней.

Заспокоюючи земляків, які могли прочитати повідомлення у московському виданні, місцева газета «Киевлянин» написала не без гумору: «Ми також можемо повідомити звістку, хоча й менш сенсаційну, але більш імовірну: редакція «Русских ведомостей» вирішила спалювати всю кореспонденцію з Києва, що надсилається паном Х.»

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар