Мегазірка індустріалізації

Наталія ГРІНМАН

З погляду нас, нинішніх, радянський період розвитку українського підприємництва видається гігантським 74-річним «непорозумінням», коли катастрофічно ігнорувалися закони світової економіки, існував антиринок, словом, користь від цього періоду сьогодні загалом вбачають хіба що в прикладі, як НЕ треба господарювати. Однак економічна мапа країни, без сумніву, була б іншою без «флагманів радянської економіки». Сьогодні вони гордо залишають старі назви, хоча інколи змінюють власників, намагаються поєднати «традиції» та ринок, пристосуватися до сучасних економічних реалій. До таких колишніх «візитівок» першої в світі соціалістичної держави належить ВАТ «Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе».

Олександр Давидович Брускін

Закріпачення економіки

На право називатися «батьком» першого радянського трактора претендують кілька підприємств. З-поміж них — Харківський паровозобудівний, де 1923 року випустили гусеничний трактор «Коммунар», петроградський «Красный путиловец» (1924 року з конвеєра заводу зійшов трактор «Фордзон-путиловец»). 1930 року з’явився первісток Сталінградського тракторного заводу (СТЗ) — колісний трактор СТЗ 15/30 потужністю 30 к. с., прототипом якого став один з кращих тогочасних тракторів американський «Інтернешнл-15/30».

Нарешті, 1 жовтня 1931 року запрацював конвеєр одного з найбільших на той час у світі Харківського тракторного заводу, створивши двійника СТЗ 15/30 — трактор ХТЗ 15/30. Ці моделі були найпоширенішими у сільському господарстві країни у 30—40-ті роки.

Після проголошення 1929 року Сталіним індустріалізації країни передбачалося звести близько 1500 нових підприємств важкої промисловості. Харківського тракторного у цих планах не було. Додаткові ударні будови, і з-поміж них ХТЗ, з’явилися завдяки ідеї «планового прискорення». «Локомотиви» нової економіки поставали за допомогою небачених досі у світі позаекономічних важелів, відтак небаченими були й темпи зростання. Зокрема, ХТЗ, як і Сталінградський тракторний, було зведено майже одночасно практично за рік.

1930 року на будівництво ХТЗ зігнали тисячі малокваліфікованих робітників, селян, багато з яких ніколи не бачили верстата й конвеєра. Темпи диктувала 71-а Червонопрапорна Вітебська гвардійська стрілецька дивізія (у 1922—1944 рр. мала назву Харківської), яку 1932 року було нагороджено орденом Леніна «за активну участь у будівництві ХТЗ і трудовий ентузіазм особового складу». Жили робітники в бараках по 60 чоловік. Хліб відпускали за талонами — 800 г на робітника. У цей час Україна судомилась у лещатах голодомору. Один з перших працівників ХТЗ згадує, як восени 1932 року побачив на території ХТЗ біля барака чергу селян з навколишніх сіл за «комерційним» хлібом: «люди сиділи на землі, чимало напівлежали. Усі мовчали». Хліб так і не привезли. Чергу опухлих від голоду людей побачив старший майстер моторного відділення механоскладального цеху, американець чи канадець, і «завмер, вражений...»

У 1929—1930 роках в економіці було практично ліквідовано приватний сектор. Принципово змінилась система управління держпідприємствами: формально госпрозрахунок зберігався, але фактично не діяв. Остаточно зник НЕП. Радянська економіка «закривалася». Було проголошено курс на мінімальну залежність від імпорту.

Нарком важкої промисловості Серго Орджонікідзе 1934 року на XVII з’їзді ВКП(б) («з’їзді переможців») закликав нарощувати темпи боротьби з імпортом: «Ми витратили чимало грошей на імпорт. То що тепер? Ми маємо знову імпортувати чи звільнимо країну від імпортної залежності? Тракторів ми більше не імпортуємо. Це відомо. Товариш Брускін, директор Харківського тракторного заводу, усміхається, він чимало праці і чимало енергії поклав для того, щоб припинити цей імпорт. ...Але сьогодні навіть на цих передових заводах — у тов. Брускіна на Харківському заводі, у тов. Трегубенкова на Сталінградському заводі... — використовується робочий час далеко не повністю».

«Передові» ХТЗ і СТЗ насправді стали передовими не одразу. Набрати кваліфікованих робітників на сотні новозбудованих підприємств, серед яких було 50—60 підприємств-гігантів, у патріархальній Росії було нереально. Малокваліфікована ж робоча сила була не в змозі забезпечити одразу належну кількість та якість продукції. Тому вийти на проектну потужність ХТЗ вдалося тільки 1933 року, коли другим директором заводу став «товариш Брускін» Олександр Давидович, призначений замість Пантелеймона Свистуна, який не виправдав довіри й про долю якого можна тільки здогадуватися.

На XVII з’їзді ВКП(б) Брускін доповідав саме про те, як завод виконав спеціальне «рішення ЦК про збільшення випуску тракторів з 80—90 штук на день до 120». Нарощування відбулося всередині 1933 року, через місяць(!) після рішення ЦК. «Наприкінці ж літа перейшли на випуск 145 тракторів на день». Брускін насамперед провів кардинальну кадрову чистку. Зокрема, було звільнено 1300 «зайвих» службовців, майстрами конвеєрів і начальниками змін було призначено кваліфікованих інженерів, в одному з найголовніших цехів — ливарному — інженерів пересадили на мостові крани наглядати за кранівниками. (До речі, на Сталінградському тракторному картина була ще гірша — перший рік завод практично стояв, освоїти проектну потужність вдалося лише при третьому директорі, першого зняли, другий надірвався, захворів і помер).

Самого ж зразкового директора О. Брускіна вже як наркома машинобудування було розстріляно 1938 року. Тим часом СРСР наприкінці 30-х практично припинив ввезення чорних металів, сільськогосподарських машин, тракторів, багатьох видів сировини. Загальний обсяг імпортної продукції в споживанні країни знизився до 1%.

Мирний радянський трактор

«Тракторизація» голодуючого села не відволікала тракторобудівників від основного завдання — виконання військових замовлень, позаяк індустріалізація, по суті, означала перехід усієї економіки на військові рейки. У листі працівникам Харківського тракторобуду з нагоди випуску першого трактора Сталін висловлював упевненість, що «робітники та інженерно-технічний персонал подолають труднощі молодого виробництва, використають досвід Сталінградського заводу і доб’ються виконання БОЙОВОЇ програми 1932 року».

Відтак одночасно з пуском перших тракторних гігантів на диво різко збільшилася танкова міць СРСР. Якщо 1929 року у Червоній Армії було на озброєнні 65 танків і 92 бронемашини, то 1931 року кількість танків сягнула уже 1154. Харківський паровозобудівний завод ім. Комінтерну (він же танковий завод № 183, нині завод ім. Малишева) випускав знамениті Т-34, дизелі В-2 для них — харківський завод № 75, окремі комплектуючі для танків випускалися на Харківському тракторному.

Крім того, ХТЗ використовувався як своєрідний полігон, де конструювались і втілювались різноманітні зразки бурхливої творчості тогочасних військових, які через певні вади або ж надмірну «фантастичність» так і не доходили до серійного виробництва. Наприклад, 1941 року КБ ХТЗ розробило проект модернізації Т-34 — танку Т-34М з підсиленою бронею та іншими змінами. Раднарком навіть видав постанову про припинення виробництва Т-34 і запуск у виробництво Т-34М. У квітні 1941 року на ХТЗ почали виробляти деякі комплектуючі для Т-34М. Однак проект, зрештою, припинили через відсутність двигуна В-5 для нового танка і його явні вади.

Не вдалося повністю розгорнути й проект з переобладнання тракторів на танки. 20 липня 1941 року через великі втрати танків на фронті Комітет оборони видав постанову № 019 «Про екранування легких танків та про бронювання тракторів». У Харкові серійне виробництво бронетракторів ХТЗ-16 мав розгорнути ХТЗ. Передбачалося озброювати трактори 45 мм танковими гарматами й використовувати як самохідну зброю. Виробництво ХТЗ-16 розпочалися на початку вересня 1941 року, 18 вересня завод евакуювався, а 20 вересня місто захопили німці. За звітом ХТЗ, під час евакуації заводу не вивезли «тракторні гусеничні шасі ХТЗ-16, 809 штук, випуск яких не міг бути здійснений заводом через недопоставки від підприємств-суміжників низки деталей і броньової сталі».

Територію евакуйованого ХТЗ німці використали по-господарськи: дивізія СС «Рейх» влаштувала там майстерню з відновлення захоплених Т-34, які потім брали участь у військових діях на боці Німеччини. Обладнання ж ХТЗ спочатку евакуювали до Сталінграда, а потім до Рубцовська Алтайського краю. На базі потужностей ХТЗ 1942 року було збудовано Алтайський тракторний завод, який одразу ж розпочав випуск «сільськогосподарської продукції» для фронту. У Барнаулі частину потужностей ХТЗ використали для створення заводу № 77 (нині «Трансмаш»), що виробляв дизелі для Т-34.

Мирна техніка, випущена на ХТЗ, під час війни, а особливо після неї через нестачу запчастин і зношеність занепадала. В одному з повоєнних сіл Архангельської області назву трактора ХТЗ колгоспники, за їхніми спогадами, розшифровували як «хрін трактор заведеш». Однак, трактори ХТЗ зробили свій внесок у тилове забезпечення військових потреб у роки Вітчизняної війни.

ХТЗ пристосовується до ринку

Після відносно стабільного повоєнного періоду (з його соціалістичною інтеграцією, випуском мільйонного трактора 1967 року, боротьбою за план) новітні часи історики знаменитого заводу розглядатимуть, схоже, як не найкращі. Після здобуття Україною незалежності саме реальному сектору довелося найважче.

Утім, один із секретів виживання залишається незмінним — торгівля на ринку озброєнь. Зокрема, на одній з останніх виставок озброєнь «Айдекс-2003» в ОАЕ завод представив комплексну програму модернізації раніше створених заводом машин родини знаменитого МТЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований, окраса транспортного парку Радянської Армії та армій країн «соціалістичної співдружності»), 122-мм самохідної гаубиці 2С1, багатоцільового шасі МТЛБ, шасі комплексів «Стріла-10», «Штурм-С».

Водночас триваючий занепад вітчизняного села кілька років тому поставив тракторний гігант перед проблемою затоварення складів мирною продукцією. Пільгові програми продажу тракторів в Україні, розроблювані менеджментом заводу, ситуацію кардинально не поліпшили — на високих владних рівнях, зрештою, було констатовано, що на внутрішньому ринку покупця на сільгосптехніку майже немає. Відтак у листопаді 2001 року ХТЗ уперше після Другої світової війни зупинився. Скандал з тижневою зупинкою допоміг, зокрема, відновити роботу в першу зміну — кілька місяців перед тим завод працював тільки в третю, оскільки газ подавався на підприємство з нормальним тиском лише вночі. Врятували ХТЗ замовлення з Росії.

Тим часом тракторний парк агропрому країн, за даними Держкомстату, з початку 90-х скоротився майже вдвічі. 85% техніки морально й технічно застаріло. Найближчими роками, за прогнозами фахівців, суттєвого оновлення парку не передбачається.

Невизначеність у відносинах з акціонерами — ще один із чинників, що наразі додає нестабільності як сьогоденню, так і майбутньому ХТЗ. Кілька років тому виникла заплутана ситуація з 26% акцій заводу, переданих до статутного фонду державної лізингової компанії «Украгромашінвест», створеної 1998 року для «супроводження всіх лізингових операцій із закупівлі необхідної селу техніки». Після цього остання провела емісію і 49% акцій Украгромашінвесту опинилися у приватній власності. Відтак виникли непорозуміння щодо права власності на 26-відсотковий пакет ВАТ «ХТЗ». Планувалося нібито приватизувати й останні державні акції ХТЗ (27,62%), однак контроль над ними, зрештою, встановив ФДМУ.

---

Довiдка

Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе збудовано 1931 року. Одне з найпотужніших підприємств в Україні та СНД з виробництва колісних та гусеничних сільськогосподарських тракторів загального призначення, орно-пропашних і спеціалізованих тракторів потужністю 150—220 к. с. 1994 року створено ВАТ «Харківський тракторний завод ім. С. Орджонікідзе». За даними медіагрупи «Об’єктив», статутний фонд ВАТ нині становить 4 350 070 грн. Основним власником є держава. 27,62% належить ФДМУ, 26% — ВАТ «Лізингова компанія «Украгромашінвест» (УАМІ), 10,54% акцій фізичних осіб сконцентровано у ТОВ «Трактор», 22,48% акцій належить ТОВ «Союз-Трейд», рештою акцій володіють 27 дрібних юридичних осіб. Входить до концерну «Бронетехніка України».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар