Життя із творчості

Інна АЛЕКСІЄНКО, фото Світлани СКРЯБІНОЇ

На початку 90-х років Олег Пінчук продав три скульптури за 150 тис. карбованців. Сьогодні за одну роботу автора дають не менш ніж $12-20 тис.

10 секунд на ЧИТАННЯ

В інтерв’ю Контрактам Олег Пінчук розповів, що

1) ніколи не дарує свої роботи потенційним покупцям

2) щоб скульптури купували, потрібно брати участь у виставках, світитися в пресі і на телебаченні, скандалити

3) його роботи купують мільйонери з України і Росії

Муки творчості

Всупереч усталеній думці про те, що художник має бути бідним, ви — людина заможна. Як вам це вдалося?

— До ситого життя можна прийти трьома шляхами: отримати велику спадщину, пограбувати банк або чесно заробити. Я пішов найскладнішим шляхом: вирішив зробити професію художника хлібною.

Ця професія найбільш відповідає моєму світовідчуттю. Адже художнику зовсім не обов’язково щодня ходити на роботу, герувати на дядька — він вільна людина.

У радянські роки скульптори добре заробляли — із цієї причини вибрали професію скульптора?

— Ні. Просто мені дуже подобалося ліпити. Хоча ви маєте рацію, за радянських часів скульптори дуже добре заробляли. Тоді держава забезпечувала художників замовленнями. В художньому інституті, де я вчився, проректор щоразу повторював: мовляв, хлопці, не переживайте, без замовлень не залишитесь — партія й уряд усіх забезпечать роботою. Щоправда, найбільш цікаві й вигідні замовлення, як правило, діставалися найвищій касті скульпторів, до якої належало 5-10 осіб. Решта, як то кажуть, годувалися недоїдками з панського столу.

Скільки тоді заробляли скульптори?

— Приблизно 3-5 тис. карбованців на місяць.

Будучи студентом, бралися за виконання замовлень?

— Так. Я підробляв на заводі залізобетонних конструкцій, де робив бетонні вази. Гроші, які я отримував, були невеликими, але тоді мені багато і не потрібно було. Я не знав смаку грошей, і запити мої були невеликими.

А зараз?

— Кожній нормальній людині потрібні гроші, тому що вони дають певну свободу, надають купу можливостей. Без грошей я не зможу орендувати майстерню, зробити й відлити скульптуру. Гроші — це засіб для досягнення мети.

Після закінчення інституту замовлень було багато?

— Небагато. Закінчивши інститут, пішов працювати на художній комбінат. І мало не на другий день отримав замовлення на виготовлення скульптури «Муза», що мала прикрасити якийсь райцентр. Я зробив ескіз і представив його худраді. Мені сказали, що взагалі робота їм подобається, але варто дещо підправити: мовляв, руку Музі потрібно було б повернути так, а не інакше. Усе зробив, як мені порадили, через тиждень приніс змінений ескіз. Члени худради подивилися на роботу й сказали: «Ні, все ж таки перший варіант був кращим — поверніть скульптурі колишнє положення». Я відчув себе новобранцем, якого кожен навчає, як потрібно жити. Мене така робота не влаштовувала. Я пішов з комбінату, замкнувся в майстерні й поринув у творчість.

На життя заробляв виготовленням тих самих бетонних ваз. Паралельно ліпив скульптури, до яких лежала душа. Мої перші творчі роботи були далекі від академічної скульптури, якій мене вчили в інституті. Це були виробничі натюрморти з іржавих труб, болтів і гайок.

Чи пам’ятаєте свої перші виставки?

— 1988 року я приніс на худраду «Виробничий натюрморт із гайок і болтів» і, на мій подив, його схвалили. Роботу визнали однією з кращих на молодіжній виставці у московському Манежі. Я став лауреатом, і мене запросили до Переяслава-Заліського та Юрмали на симпозіуми зі скульптури. Там я виліпив ось цих (показує. — Авт.) биків і рибу.

Бронзові інвестиції

Коли ваші роботи почали купувати?

— Того ж 1988 року на республіканській виставці Міністерство культури УРСР купило мою скульптуру «Риба». За неї мені заплатили 2,5 тис. карбованців.

Гроші витратив на матеріали, інструменти й виготовлення скульптур. Наприкінці 80-х — на початку 90-х я багато виставлявся, часто возив свої роботи до Москви. 1991 року мої скульптури вперше купив приватний колекціонер — багатий американець із російським корінням Едвард Лозанський. У Центральному будинку художника в Москві проходила виставка скульптури, на якій я представив три роботи. Коли Лозанський їх побачив, то вирішив купити одразу всі. Я розраховував, що зможу заробити щонайбільше 6 тис. карбованців. Але колекціонер назвав суму, почувши яку, в мене мало не відібрало мову: 30 тис. крб. за кожну роботу. Отямившись, я навіщось запитав: «Може, зійдемося на 50 тис. крб. за скульптуру?» А він узяв і погодився. У такий спосіб я заробив аж 150 тис. карбованців (або $5 тис.). Покупець поклав гроші на 3 рахунки в ощадбанку. Я просидів у Москві ще 10 днів, щоб зняти всі гроші. Адже тоді в день дозволялося зняти із книжки максимум 5 тис. карбованців. Додому я повернувся з валізою грошей.

На той час за 150 тис. карбованців можна було купити квартиру в Києві й машину. Але в мене вистачило розуму більшу частину цих грошей вкласти у творчість: купив необхідні інструменти й матеріали, а також відлив великі скульптури у бронзі. Причому відлив цілу гору скульптур. І правильно вчинив. Країну лихоманило, гроші швидко знецінювалися. А бронза, на відміну від дерев’яних карбованців, не піддається інфляції.

Кілька років бронза лежала мертвим капіталом і чекала, коли до неї руки дійдуть: були відлиті частини скульптур, які треба було зварити. Поступово всі роботи довів до розуму і продав.

Скільки на початку 90-х років коштувало виготовлення скульптури середнього розміру?

— Копійки! Сьогодні, щоб відлити скульптуру, я повинен заплатити не одну тисячу гривень.

Вікно в Європу

Як вам вдалося розпродати стільки скульптур?

— Брав участь у різних художніх виставках, форумах. Більшу частину робіт вивіз і продав у Швейцарії, де прожив з 1992 по 1996 рік. А почалося все з пропозиції зробити до приїзду Джорджа Сороса виставку своїх скульптур у фонді «Відродження». Сорос приїхав разом із мистецтвознавцем і меценатом мадам Ветеншпіллер. Він спеціально запросив її для оцінки моїх робіт. А вона, побачивши скульптури, взяла та й купила їх. Причому оцінила роботи у таку суму, що на ті часи за ці гроші міг би купити кілька трикімнатних квартир. Гроші мене чекали у Швейцарії, куди я й мав доставити продані скульптури. Отримавши гроші, вирішив їх витратити на навчання в Женевській вищій школі візуальних мистецтв, де провчився 3 роки.

Чого навчалися?

— Освоював сучасні техніки: інсталяції, хепенінги, перфоманси. Навчався самовиражатися. Адже нас у художньому інституті навчали лише ремеслу: не було тієї свободи, що панує в женевській школі.

І грошей від продажу скульптур вам вистачило, щоб три роки навчатися, наймати квартиру і харчуватися в Женеві?

— Ні. Їх вистачило тільки на деякий час: адже на Заході життя набагато дорожче. В Україні в той час на 5-6 доларів можна було жити місяць, а у Швейцарії на ці гроші — хіба що випити чашечку кави. Але завдяки пані Ветеншпіллер і Богдану Гаврилишину (президент фонду «Відродження») я познайомився з багатьма заможними європейцями. Багатьом швейцарським колекціонерам, шанувальникам мистецтва була цікава моя творчість, вони залюбки купували мої скульптури.

Познайомився з директором ювелірної фірми «Картьє». Той запропонував мені організувати виставку в центральному офісі компанії. Після цієї виставки покупці буквально повалили. Клієнти Картьє — люди казково багаті, це еліта суспільства. Я увійшов до їхнього кола й заробив великі гроші не тільки за нашими, а й за західними мірками. Мої заробітки обчислювалися сотнями тисяч швейцарських франків.

Як удалося перевезти в Альпи гори металу?

— Возив літаком по кілька штук у сумці, щоб не платити на митниці за перевантаження, адже скульптури важкі. Сумка нерідко затягувала на 60 кг.

Туди-сюди мотався 4 роки. Закінчивши аспірантуру вищої школи візуальних мистецтв, вступив до Женевського університету на факультет мистецтвознавства. Але вчитися не став. Ностальгія замучила (тягнуло до батьків, родичів, друзів), повернувся в Україну.

Уже багатою людиною...

— Відносно багатою. Попри те що багато витрачав у Швейцарії, я зібрав там певну суму й тут зміг купити трикімнатну квартиру. Повернувшись, я, звісно, втратив у заробітках, натомість морально я почувався набагато краще. Так, у Швейцарії хороший життєвий рівень, там можна непогано жити, я зміг у тому суспільстві знайти своє місце: став знаним художником, у мене була своя ніша. Але, приїхавши до України, досягнув ще більшого. Сьогодні Олег Пінчук — це впізнаваний бренд. Я художник, який живе з творчості.

Сам собі просування

Як пробивали місце на українському ринку?

— Мені було легше, ніж іншим художникам. Тоді багато скульпторів брали замовлення в бандитів на виготовлення надгробних пам’ятників, тому що за це платили грубі гроші. Я був фінансово незалежною людиною, тому не гнався за замовленнями, а робив те, що хотів.

Як шукали покупців?

— Це був обопільний пошук, тобто не лише я шукав покупців, а й цінителі прекрасного теж шукали об’єкти для вкладень.

На той час в Україні вже з’явилися багаті люди, які воліють витрачати гроші не лише на дорогі автомобілі, а й на предмети мистецтва. Невдовзі після приїзду зі Швейцарії я виставив свої роботи в галереї «Ірена». Близько 10 скульптур придбав для своєї колекції банк «Аваль». Решту виставкових експонатів купив відомий український бізнесмен.

У нашій країні багато талановитих художників, але чомусь їхні роботи не розкуповують.

— Тому що талановиті скульптори нічого не роблять для того, щоб їхні роботи купували.

А що ви для цього робите?

— Я багато працюю, піарюся, тусуюся, на телебаченні виступаю. Тобто максимально себе презентую.

Де тусуєтеся?

— На всіляких арт-форумах: у Парижі, Базелі, Лондоні, Женеві, Цюріху, Москві. Я з 1988 року беру участь у художніх виставках. А нещасні художники, які сьогодні скаржаться на життя й не можуть продати жодної своєї роботи, тоді сиділи в майстернях, пили вино й обговорювали Пінчука. Я ж за будь-якої зручної нагоди відвідував виставки, де представляв свої роботи, спілкувався з людьми, продавав їм свої скульптури. Багато художників не вилазять із майстерень і вважають, що до них повинен прийти багатий дядько з портфелем грошей і купити всі їхні роботи, тому що вони цього гідні. Але насправді ці художники ледь животіють у бідності. А якщо до них і приходять замовники, то розставляють пальці віялом: мовляв, зроби мені те й те за $300. І вони роблять, тому що згаяли час. Усе могло скластися інакше, якби подумали про себе вчасно.

То в чому секрет вашого успіху: у тому, що ви вчасно зорієнтувалися або просто пощастило?

— Мені щастило, я вчасно зорієнтувався, але при цьому багато працював.

У вас є імпресаріо? Хто вас просуває?

— Просуваю себе сам, я активна людина. Ось, наприклад, до мене в гості завітав один бізнесмен, побачив, що я ліплю лева, і захотів його купити. Робота ще не закінчена, а на неї вже є покупець.

Хто він — ваш покупець?

— Якщо взяти список найбагатших людей України й Росії, котрий періодично публікує журнал «Форбс», то багато з них — покупці моїх скульптур.

Ви комусь даруєте свої роботи?

— Ні. Адже це не в мене мільярди, а в них, то чому я маю дарувати? Я художник і живу з творчості. Вважаю, що дарувати — це неправильно. Адже це мій бізнес, а бізнес не можна роздаровувати. Якщо в тебе є зайві гроші, ти можеш витратити їх на благодійність. Ось я, наприклад, купую роботи в моїх колег. У мене в колекції багато картин українських художників і я їх ні в кого не випрошував. Вважаю, що дарувати свої картини — це хибна практика. Адже якщо потенційному покупцеві один раз презентувати щось, в майбутньому він у тебе нічого не купить — чекатиме ще одного подарунка. А якщо художник роздаровуватиме картини, то з чого житиме?

Ціна творчості

Скільки коштують ваші роботи?

— Собівартість однієї скульптури, без урахування моєї праці — від $500. У Швейцарії відлити скульптуру коштує приблизно $4-5 тис. Роботи Пінчука в престижній українській галереї можна купити за $12-20 тис. і є тенденція до зростання.

Яка середня ціна скульптур на європейському ринку?

— Скульптура може коштувати і $20 тис., і $20 млн.

Наскільки впали в ціні ваші роботи, коли ви переїхали зі Швейцарії до України?

— 1996 року у Швейцарії я міг продати роботу за $20 тис. — це дуже хороша ціна на ті часи. Та й за нинішніми — непогані гроші за скульптуру середнього розміру.

Тобто в Україні продати за такі гроші вже не могли?

— Не міг. Ціновий розрив дуже великий. Хоча 1996 року в Україні я був одним із найдорожчих художників. Я поступово підвищую ціну на мої скульптури.

Ціна на ваші роботи зростає залежно від кон’юнктури українського арт-ринку?

— Ціна збільшується в міру зростання популярності художника й попиту на його картини. Думаю, найближчим часом попит на картини художників, які вчасно виявили активність, різко зросте, і відповідно їхні твори подорожчають. Художник повинен брати участь у музейних виставках, «світити» виставкові роботи в каталогах, прагнути того, щоб його роботи потрапляли до всіляких рейтингів, він має навіть скандалити.

До речі, про скандали. Подейкують, що ви продавали кілька виливків своїх скульптур, видаючи кожну з них за номер один...

— Ні, це неправда і провокація. Я перший і один з небагатьох в Україні художник, який нумерує всі свої роботи. Продаючи роботу, гарантую, що це саме той виливок, номер якого зазначено на роботі. І що робіт випущено не більш ніж задекларовано в каталозі. Я відповідаю за кожен номер на відміну від багатьох молодих художників, які відливають необмежену кількість скульптур з однієї форми.

Як багато виливків однієї скульптури ви робите?

— До дев’яти.

Яким чином змінюється ціна на кожен наступний виливок?

— Перші виливки — найдешевші, останні — найдорожчі.

Але, по ідеї, має бути навпаки: що більша цифра виливки, то дешевша її ціна...

— Ні. Я роблю знижку першим покупцям, а надалі ціна зростає. Візьмемо для прикладу цього птаха (бере в руки скульптуру. — Авт.). Перші виливки я продав по $7 тис., а ця, остання, вже коштує $40 тис. Коли в тебе дев’ять виливків, можеш продавати їх за доступною ціною. Залишився всього один або два екземпляри — можеш грати їхньою ціною як на біржі. Можливо, для когось $100 тис. — не гроші, і він захоче купити в мене одну зі старих скульптур. Ось для таких випадків я приберігаю один-два виливки. Одразу все не продаю. На фальшивий тираж ніколи не йду. Роблю рівно стільки, скільки задекларував у каталозі. Хоча багато молодих скульпторів зараз декларують величезні тиражі: 39 штук, 500 штук або взагалі не ставлять номери. Але це вже тиражна скульптура. А я роблю авторську.

Український арт-ринок у цілому затребуваний?

— Так. Роботи талановитих і неледачих художників сьогодні непогано продаються. Колекціонери готові платити хороші гроші за твори сучасних художників. Тож у нас чудові перспективи.

Знову вийти на західний ринок плануєте?

— Туди потрібно повертатися в новій якості. Я не хотів би бути українським художником, який живе у Швейцарії. Я хочу бути просто українським художником.

Але ж можна жити тут, а роботи виставляти і продавати в Європі?

— Я виставляю там свої роботи. Але це іміджеві некомерційні музейні проекти.

Тобто Європа сьогодні вже не хоче купувати ваші роботи?

— Хоче, але мене цікавлять ціни від $100 тис.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар