Золота середина

Олена ШКАРПОВА

Приватизацію середніх підприємств виправдовує лише придбання земельної ділянки разом з об’єктом. У держави практично не залишилося високорентабельних виробництв

Державна холдингова компанія «Укрнафтопродукт» кілька років не може залучити нового власника. На початку літа Фонд держмайна виставив контрольний пакет акцій підприємства на торги за 37 млн грн, але претендентів на покупку так і не знайшлося. Інвесторів не привабили багатомільйонні обороти компанії (понад 150 млн грн торік), 10 гектарів землі в Херсонській і Донецькій областях, близько десяти порожніх будівель на балансі нафтотрейдера.

Великий розпродаж

Приклад Укрнафтопродукту показовий — середні за українськими мірками держпідприємства приватні інвестори оминають. Черкаський завод радіоапаратури (ЧеЗаРа), бердянський Азовкабель, рівненський Пульсар, Запорізький завод напівпровідників і ще кілька сотень невеликих держпідприємств неодноразово виставлялися на приватизацію, але так і не змінили власника через відсутність інтересу у потенційних покупців. На приватизацію безуспішно чекають хлібні заводи, АТП, рибні комбінати, виробники електроапаратури, швейні фабрики.

Середніх немає

Умовно приватизацію в Україні можна розділити на малу (магазини, кіоски тощо), велику (великі промпідприємства) і середню. Якщо малу та велику практично завершено, то середня — начебто в самому розпалі. На початку серпня, за даними Фонду держмайна, у Реєстрі корпоративних прав держави залишалося близько 1,2 тис. господарських товариств.

Приблизно половина з них — невеликі за розмірами активи (складські приміщення, побутовки та недобудовані об’єкти), що не знайшли господарів у період масової приватизації. Ще одна велика група держпідприємств, незапитана приватними інвесторами, — збиткові заводи легкої промисловості, верстатобудування, агропрому тощо. Найнечисленніша група об’єктів держвласності — стратегічні об’єкти, які поки що не підлягають приватизації і за які держава сподівається виручити великі гроші.

За даними ФДМ, починаючи з 1992 року держава розлучилася з 26,8 тис. підприємств. Трохи більш ніж половина цієї кількості — малі об’єкти: кафе, перукарні, магазини. Ці активи не проходили процедуру корпоратизації (або акціонування), їх повністю викупили найспритніші працівники підприємств або придбали дрібні бізнесмени.

Для підприємств вітчизняної видобувної та обробної промисловості епоха первинного перерозподілу також завершилася. Більшість середніх і великих підприємств — потенційно високоприбуткові металургійні, хімічні, збагачувальні, нафтопереробні та інші заводи — перетворили на акціонерні товариства та розпродали частинами. Бум продажу таких об’єктів припав на 2000-2004 роки, коли були приватизовані підприємства Укррудпрому, більшість металургійних, трубних, хімічних, нафтопереробних, машинобудівних заводів, а приватизаційні надходження до держбюджету досягли 9 млрд грн (див. «Великий розпродаж»).

Нинішня політика Фонду держмайна — приватизація решти малих об’єктів і середніх збиткових заводів. Дрібні активи фонд, як і раніше, розпродає найактивніше — на них припадає майже половина приватизованих підприємств. Інтерес до невеликих об’єктів пояснюється підвищеним попитом на землю — вони, як правило, продаються разом із земельними ділянками. Для українського бізнесу також, як і раніше, цікава «важка артилерія» — великі стратегічні активи, а також невеликі підприємства, які можна включити у виробничі ланцюжки.

А от держпідприємства середньої руки — швейні та меблеві фабрики, агрофірми, радіозаводи, лісокомбінати — наразі не цікавлять приватний бізнес. Наприклад, за січень-червень цього року з 17 виставлених на конкурс середніх виробничих активів продано 9 підприємств. Приватизацію решти, використовуючи термінологію ФДМ, «тимчасово призупинено» через відсутність заявок від покупців.

Цього року Фонд держмайна запланував продати контрольні пакети близько 100 середніх компаній плюс близько 450 міноритарних держпакетів акцій (від 0,001% до 49%). Однак розпродати таку кількість об’єктів ФДМ не під силу: за плану приватизаційних надходжень до держбюджету-2006 2,1 млрд грн обсяги продажу фонду до 21 серпня становили лише 186 млн грн. Перевиконання торішнього плану забезпечив продаж Криворіжсталі, однак без урахування приватизації заводу фонд продав майна лише на 730 млн грн (за плану в 6,9 мільярда).

Причин таких млявих темпів приватизації кілька. Упродовж 15 років підприємствами середньої руки держава практично не займалася. У середині 90-х чиновники приділяли велику увагу масовій приватизації малих об’єктів: технічно продати такі активи легко, а претендентів на придбання магазинів, перукарень було цілком достатньо. Масова приватизація щороку поповнювала держскарбницю мільярдами купоно-карбованців, що в умовах тотального дефіциту бюджету та гіперінфляції допомагало уряду зводити кінці з кінцями.

Велика приватизація — на відміну від масової — від початку грунтувалася на індивідуальному підході до продажу кожного підприємства. Проте на ділі розпродаж великої промислової власності також не потребував особливих зусиль від держави. Аукціони з продажу підприємств, наприклад, металургійної галузі, найчастіше були формальністю. На штучно доведені до банкрутства активи претендувало по кілька інвесторів — корпоративні війни між бізнес-групами, що ділили сфери впливу, гриміли на всю країну. До того ж доволі поширеним способом великої приватизації була оренда з викупом — у цьому випадку державі взагалі нічого не доводилося робити: після кількох років оренди виробничих потужностей вони автоматично переходили в приватну власність.

Водночас держава, зайнята приватизацією найзапитаніших об’єктів, майже не виставляла на продаж середні підприємства. Малоприбуткові легпром, приладобудування, харчопром тощо не цікавили бізнес-групи, що формувалися. До того ж деякі заводи середньої руки були монополістами у вузькому товарному сегменті (наприклад, виробництво медичної апаратури). Замість того, щоб продати стратегічним інвесторами або переозброїти виробництво, чиновники надовго закріплювали в держвласності ці активи і забували про них. Вирішивши нині розпродати такі об’єкти, чиновники стикнулися з відсутністю попиту — покупців на давно збиткові підприємства (нехай і монопольні у своєму сегменті) просто немає.

Крім того, левова частина держактивів, пропонованих до продажу цього року — виробники товарів народного споживання. Ці підприємства малопривабливі для великого капіталу з огляду на слаборозвинений ринок внутрішнього споживання. У сфері інтересів українського великого бізнесу — виробники запитаної на світових ринках експортної продукції, тимчасом як легпром, агропром, дрібне машинобудування тощо не змогли переорієнтуватися на виробництво експортних товарів. На внутрішньому ринку вони виявилися незапитаними. До того ж за роки незалежності в країні вже встигла сформуватися так звана нова українська економіка — приватні компанії в харчопромі, виробництві будматеріалів, торгівлі, що зуміли ефективніше задовольнити потреби внутрішнього ринку, ніж неповороткі конкуренти-держпідприємства.

Неправильно продаємо

Директор Міжнародного інституту приватизації Олександр Рябченко ще однією причиною провалу середньої приватизації називає неефективну схему продажу об’єктів держвласності. Простіше кажучи, завищені вимоги, що їх фонд висуває до потенційних покупців середніх підприємств. Звичайна практика ФДМ — продавати виробничі активи промисловим (тобто стратегічним) інвесторам, які повинні не лише зберегти профільний вид діяльності підприємства, яке неефективно працює, а й у стислі терміни забезпечити необхідний приплив інвестицій. «Термін «промисловий інвестор» з’явився 1999 року. В умовах багаторічної стагнації економіки це було виправдано — Україна потребувала великих стратегічних інвесторів, які поставили б на ноги підприємства різних секторів економіки», — говорить Рябченко.

Проте, вважає він, цей термін давно застарів, і ставка на стратегічних інвесторів перешкоджає ринковій конкуренції. У цьому разі велика кількість потенційних власників, як-от банки, інвесткомпанії та портфельні інвестори, не має доступу до приватизації.

Крім того, можливі покупці найчастіше просто не встигають самостійно оцінити об’єкт, що продається, ухвалити рішення щодо придбання і подати заявку на конкурс — термін її подання від дня оголошення конкурсу про приватизацію становить лише 50-75 днів (а до 2005 року взагалі був 30 днів). «Купівля невеликих активів в Україні могла б зацікавити європейські компанії, однак вони не встигають прийняти рішення про участь у приватизації і вчасно подати документи», — констатує Рябченко.

Нерідко іноземні інвестори взагалі не знають про той чи інший приватизаційний конкурс. Зараз інформація про продаж активів з’являється в газеті ФДМ «Відомості приватизації» і на офіційному сайті фонду. «Для ефективнішої приватизації варто було б сповіщати потенційних інвесторів про продаж активу, брати участь у конференціях і семінарах, організовувати презентації об’єктів, що продаються, в Україні і за кордоном. Тобто проводити всі заходи, необхідні для продажу бізнесу», — вважає Рябченко.

Нарешті, вивченням потенційного попиту на об’єкт фонд займається рідко. Як правило, визначаючи стартову ціну активу, ФДМ орієнтується на висновки т. зв. незалежних оцінювачів — компаній, що оцінюють балансову вартість об’єктів, а не їхню здатність генерувати грошові потоки. На думку Рябченка, приватизації підприємств повинна передувати робота з вивчення попиту на актив і його промотирування серед потенційних покупців. І якщо таких не виявляється, варто зайнятися реструктуризацією активу, його ефективним управлінням, а не виставляти на торги, які все одно виявляться провальними.

«Додаткова проблема полягає в тому, що держава не має єдиної приватизаційної політики — чиновники то ухвалюють рішення про продаж об’єктів, то забороняють їхню приватизацію», — говорить Володимир Оваденко, начальник відділу по роботі з портфельними інвесторами фінансової компанії «Арт-Капітал». — А мета приватизації взагалі залишається туманною — держава намагається одночасно і заробити на приватизації, завищуючи вартість об’єкта, і змусити збиткові активи працювати, прописуючи в договорі купівлі-продажу драконівські інвестзобов’язання».

Монополісти, шахти і порти

Український бізнес зараз більше цікавиться великими промисловими, стратегічними або монопольними об’єктами. «Найпривабливіші державні активи — Укртелеком, Укрзалізниця, Одеський припортовий завод, підприємства військово-промислового комплексу, морські та річкові порти», — говорить Володимир Оваденко. Українські підприємці також з нетерпінням очікують приватизації електроенергетики, яку частково розпродали на початку 2000-х. Однак решту генерувальних і розподільних потужностей держава вважає за краще поки що не віддавати в руки приватних інвесторів. Суперечки навколо особливостей продажу Укртелекому безуспішно ведуться вже кілька років, а про приватизацію військово-промислового комплексу чи залізниць держава наразі навіть не згадує.

Тим часом підприємств металургійної та хімічної галузей, які також могли б зацікавити бізнес, у держвласності майже не залишилося. Макіївський металургійний і Нікопольський південнотрубний заводи (з ними держава намагається розлучитися вже четвертий рік поспіль) давно контролюються бізнес-структурами Смарт-Груп Вадима Новінського та Інтерпайпу Віктора Пінчука. Держава насправді володіє підприємствами-пустушками. Ще два привабливих держактиви в металургії — Запорізький титаномагнієвий комбінат і держхолдинг «Титан» (володіє 50% акцій Кримського титану) — теж належать державі лише на папері. Титаном розпоряджається бізнес-група Дмитра Фірташа, а ЗТМК держава ще півтора року тому обіцяла віддати в оренду Кримському титану.

«Вугільний комплекс країни також практично поділений: у разі продажу багато шахт викуплять їхні нинішні орендарі, а більш-менш привабливі активи, що залишилися, бізнес-групи розподілять між собою», — говорить аналітик ІК «Конкорд Капітал» Андрій Гостік.

Ширше представлене в списку приватизованих підприємств машинобудування — близько 20 контрольних пакетів акцій активів галузі виставлять на продаж найближчим часом. Потужності підприємств зношені на 60-80%, борги становлять близько половини статутного фонду, а продукція найчастіше є застарілою.

Решта державних холдингів, як-от Укрнафтопродукт чи Укрвуглепромтранс, бізнесу вже не цікаві: найпривабливіші активи давно виведено з держхолдингів. Той же Укрнафтопродукт кілька років тому володів 25 обласними підприємствами з продажу нафтопродуктів, однак внаслідок приватизації держпакетів акцій обласних компаній підприємство втратило контроль над більшою частиною своїх активів. Укрвуглепромтранс — із плеяди компаній, що обслуговують монополістів, у цьому разі Укрзалізницю. Компанія ремонтує залізниці та володіє 51% акцій Макіївського стрілочного заводу. Однак її продажу заважає приватизаційна умова ФДМ — покупець зобов’язаний не менш ніж три роки працювати у сфері ремонту залізниць.

Інші активи, що приватизуються, — дрібні монополісти (наприклад, Львівський завод радіоелектронної медичної апаратури або виробник телевізорів «Фотон») — погано вписуються в існуючу структуру вітчизняних ФПГ. Такі заводи можуть зацікавити хіба що іноземних інвесторів, але за умови активного PR за кордоном. Прикладів продажу іноземцям напіврозвалених і практично непрацюючих середніх підприємств предостатньо — з останніх можна назвати Севастопольський морзавод, Мелітопольський завод комбайнових агрегатів, за неофіційною інформацією, завод «Бердянські жатки». Щоправда, попередніми власниками проданих підприємств були аж ніяк не державні структури, а приватні інвестори, що займалися не так розвитком підприємств, як пошуком закордонного інвестора.

Малі інвестиції

Крім великих стратегічних об’єктів і невеликих машинобудівних підприємств у держвласності залишається велика кількість дрібних активів — хлібозаводи, птахоферми, швейні фабрики, виробники радіоапаратури, кілька цукрових заводів, а також об’єкти незавершеного будівництва. Останні особливо цікаві через земельні ділянки, на яких вони розташовані. Втім, зазвичай приватизаційна вартість таких об’єктів висока, оскільки в неї закладається ціна ділянки. Хлібозаводи привабливі для підприємців середньої руки. Однак більшість заводів потребує модернізації, а втручання держави в ціноутворення та зростання цін на енергоресурси робить хлібний бізнес низькорентабельним. Автотранспортні підприємства з ліквідним автопарком практично повністю скуплені приватниками — у держвласності залишається 50 міноритарних пакетів акцій АТП (у середньому 25% + 1 акція).

Втім, розбагатіти на середніх держпідприємствах все ж таки можна, купуючи акції на фондових біржах під час приватизації невеликих пакетів акцій. Акціонер навряд чи братиме участь у житті компанії чи одержувати дивіденди — розраховувати на дивідендний дохід можна лише у випадку купівлі акцій дуже великих компаній, як-от Укртелеком. Однак дрібний акціонер згодом зможе вигідно перепродати свої акції стратегічному інвесторові — особливо якщо міноритарію належить більш ніж 10%.

5 найдорожчих держпідприємств

Підприємство	Частка держави, %	Статутний фонд, $ млн	Стисла характеристика	У разі приватизації ФДМ збирається отримати, млн $	Ринкова вартість держпакета*, $ млн
Луганськ- тепловоз	76	10,79	Виробник магістральних тепловозів та електропоїздів. Прибуток 2005 року — 420 млн грн, прибуток — 13 млн грн	300-500	65-70
Турбоатом	75,22	20,8	Одне з найбільших у світі турбобудівних підприємств. Є виробником повного циклу. Дохід 2005 року — 296 млн грн, прибуток — 37,5 млн грн	Не продається	150
Одеський припортовий завод	94,54	158,12	Виробник аміаку та карбаміду, виробляє 1,5 млн т добрив на рік. Є другим в Україні виробником добрив після Стиролу. Має перевалювальну базу. Дохід 2005 року — 1,7 млрд грн, прибуток — 596 млн грн	Не продається	1300-1500
Укртелеком	92,86	927	Монополіст на ринку стаціонарного зв’язку. Дохід 2005 року — 7,7 млрд грн, прибуток — 519 млн грн	5000-7000	4700-5100
Укртатнафта	43,05	146,6	Найбільша нафтопереробна компанія України. Володіє Кременчуцьким НПЗ (Полтавська обл.). Потужність первинної переробки нафти — 18,6 млн тонн на рік	Не продається	н/д

*Оцінки ІК «Мілленніум Капітал», «Конкорд Капітал». За даними ФДМУ, Інтерфаксу

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар