Маркетинг під фонограму

Володимир ХОМЯКОВ

Про шоу-бізнес. Є сфери людської діяльності, яким бізнес у сучасному розумінні категорично протипоказаний. Один із найяскравіших прикладів — шоу-бізнес

Допоки згадане визначення складалося з одного слова, усе було гаразд. Композитор писав музику, автор — слова, і якщо і те й інше хоч почасти відбувалося в стані, іменованому муками творчості, рано чи пізно твір знаходив адресата. Тобто — вдячних слухачів, яких навіть у найталановитіших творів спочатку завжди було мало. Моцарта при житті звинувачували у «надмірній легковажності мелодій», Луї Армстронг, який почавши грати підлітком, до слави прийшов тільки після 30-ти, а найвідоміша пісня часів Другої світової — «Лілі Марлен» — була написана у 1914-му і пробивалася до слухача чверть століття.

Знавці музики, напевно, почнуть плюватися від того, що в одну купу я звалив класику, джаз і відверту попсу. Але йдеться не про стилі, смаки й напрямки. Головне, що й у першому, й у другому, й у третьому випадку СПОЧАТКУ з’являвся твір і тільки ПОТІМ він починав шукати свого слухача. Іноді пошук займав роки й десятиліття. Причому переломити інерцію сприйняття і запам’ятатися на століття або хоча б на десятиліття виходило здебільшого у творів талановитих, в які автор зумів вкласти хоч трохи своєї душі.

Усе змінилося в 50-х роках минулого століття. Важко сказати, хто саме забив останній цвях у труну популярної музики: рекордингові компанії, ТБ, папараці, глянсові журнали або маркетологи від естради. Особисто я схильний звинувачувати в усіх бідах останніх. Саме з появою продюсерів, які замінили звичних імпресаріо, до show додався business, а концертна діяльність перетворилася зі «справи, заняття, що є джерелом доходу» на «просування товару на ринок з одночасним формуванням попиту для оптимального задоволення потреб й отримання максимального прибутку». Щоправда, перші півсотні років продюсери-маркетологи ще намагалися триматися в рамках, не заперечуючи ролі таланту, а лише намагаючись поточніше «просунути» й «продати» творчість своїх підопічних. Тільки завдяки інерції їхнього мислення ми, наприклад, маємо задоволення слухати хіти ліверпульської четвірки, Роллінгів, Скорпіонс, Смокі.

Але до кінця 90-х найрозумніші з продюсерів зрозуміли, що для успішного продажу зовсім не потрібен гарний товар. Досить того, щоб покупець думав, що товар гарний. А щоб зробити товар гарним, достатньо сформувати в потенційного споживача його образ — за допомогою фонограм, ТБ-кліпів і масованої реклами. Плюс — постаратися підмінити інтерес до конкретних творів інтересом до побутових подробиць життя автора.

Із цього моменту естрада зарясніла колективами без таланту, слуху й голосу, але з відмінною рекламною підтримкою, багатими спонсорами й тисячами папараці, жовтих журналістів і глянсових журналів, які пасуться на всьому цьому.

Звісно, знавці музики можуть заперечити, одразу ж назвавши десятки талановитих співаків і колективів й у джазі, і в року, і в банальній попсі. Згоден. Вони є. Але їхня доля — клуби, недорогі FM-станції та малі тиражі. Хтось може назвати хоч одну талановиту групу, яка здобула широку популярність після 2000-го року? Я — ні. Тому що show is dead. Business must go on. n

Продовження теми —

на стор. 26

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар