Млява приватизація

Євген ДУБОГРИЗ, малюнки Олега СЕРЕДИ

Про держмайно. Малу та середню приватизацію в Україні іронічно називають млявою

Великі держпідприємства — від Криворіжсталі до Луганськтепловозу — розлітаються на ура, а от за заводики середніх розмірів державі, схоже, настав час доплачувати — бодай хтось зацікавився б. Спитаєте в будь-якого економіста (особливо закордонних інститутів) — чому так? — і він із заплющеними очима намалює безліч причин.

Держава, мовляв, розпродає активи неправильно, внутрішні олігархи й олігарчата ніяк не зрозуміють, що майбутнє української економіки за малим та середнім бізнесом, і тому скуповують металургійні заводи замість свічкових, а західні інвестори перебувають в інформаційному вакуумі і нічого не знають про українські заводики, що продаються.

Трохи обізнаніші спостерігачі звинувачують державних менеджерів, що окопалися на державних підприємствах із часів царя Гороха і тепер, не бажаючи втрачати доступу до статусної годівниці, протидіють продажу збиткового держмайна. Нарешті, найпросунутіші експерти радять замислитися: навіщо купувати завод з виробництва телевізорів «Берізка», коли українці давно звикли до екранів Samsung і Panasonic, який прибуток може принести завод, що двадцять років тому виробляв оптику для підводних човнів, які іржавіють на базі під Норильськом?

Усе правильно, усі мають рацію. Але є ще одна — менш очевидна, проте важлива — причина. Років п’ять тому прочитав про ініціативу кількох російських бізнесменів — найманих працівників Кахи Бендукідзе (тоді — голови корпорації «Об’єднані машинобудівні заводи», зараз — міністра економіки Грузії). П’ять осіб, на чолі з Іллею Хаітом, викупили в олігарха Ірбітський мотоциклетний завод, який виробляв пам’ятні по СРСР мотоцикли «Урал». Мета, за словами Хаіта і соратників, — бажання спробувати себе в ролі повноцінних хазяїв бізнесу, яким раніше начебто виходило успішно керувати. Судячи з торішніх обсягів продажу заводу, віз і нині там: процеси оптимізації на ІМЗ, можливо, і впроваджуються, однак продаж ненабагато відрізняється від цифр п’ятирічної давнини. Але тут важливий не результат (про який, мабуть, зарано говорити), а прецедент. Цілком можливо, якщо покопатися в середньому російському бізнесі, вдасться знайти чимало схожих прикладів — менеджери, не з розмов знайомі з проблемами виробництва, стають власниками — нехай дрібного, але все ж таки заводу.

В Україні ж цей прошарок — найманих менеджерів великих промислових корпорацій, достатньо високооплачуваних для того, щоб після п’яти-шести років роботи «на дядька» прикупити невеликий завод, і достатньо амбіційних, щоб не задовольнятися статусом вічного (нехай і дорогого) найманця — лише починає з’являтися. Але вже скоро вони замисляться, а чому б самостійно не зайнятися звичною справою? Коли є розуміння зворотнього боку бізнесу, налагоджені особисті контакти з постачальниками та потенційними споживачами, існує власна команда — це вже не старт бізнесу з нуля. Відбруньковуються ж від власників талановиті та пробивні менеджери у фінансовому секторі, створюючи свої банки й інвесткомпанії. Чому б такій тенденції не поширитись і на виробництво? Зрештою, американський бізнес 120-150 років тому розвивався саме за цією схемою.

От тоді — через ті ж п’ять-шість років — напевно, і настане час для розпродажу дрібних і середніх держзаводів. Звичайно, навіть за такого оптимістичного прогнозу багато середніх держпідприємств так і не стануть приватними. Бо, хоч як крути, високоточна радянська оптика для підводних човнів давно перестала бути високоточною.

Продовження теми — "Золота середина"

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар