Некорисні копалини

Євген ДУБОГРИЗ

Про сировинні багатства

Парадокс — на світовому та українському ринках сировинний бум, ціни на нафту, газ, руду, вугілля, золото за два роки зросли удвічі-втричі, директори меткомбінатів навперебій скаржаться на диктат сировинників, а в Україні з часів СРСР не з’явилося не те що нових ГЗК, шахт, свердловин, а навіть нових родовищ. І це за невичерпних покладів залізних, марганцевих і титанових руд, наявності розвіданих запасів нафти, газу, золота, урану, за величезного потенціалу видобутку рідкісних металів, як-от цирконію з ніобієм.

Широко розрекламовані проекти — будівництво нового кар’єру на Полтавському ГЗК, спорудження Приазовського ГЗК у Запорізькій області та Федорівського у Житомирській, видобуток нафти на шельфі Чорного моря — досі існують лише на папері. Абсурд, але простоюють навіть видобувні потужності, збудовані (недобудовані) у 80-х: Криворізький ГЗК окислених руд, Таврійський ГЗК (видобуток марганцевої руди), комплекс шахт у Жовтих Водах (видобуток цирконію, скандію, урану, залізної руди).

Причин щонайменше три. Перша — специфіка світового ринку сировини: продати свою продукцію на закордонному ринку значно важче, ніж видобути сировину в Україні. Більшість потенційних покупців українських корисних копалин пов’язані довгостроковими контрактами з найбільшими світовими видобувними монополіями: BHP Billiton, CVRD, Anglo, Rio Tinto. Відповідно, купивши сировину українського виробництва, навіть за низькими цінами, покупець неодмінно увійде в конфлікт зі світовими гігантами. Втрати на контрактах з «великим» постачальником набагато вищі за потенційні вигоди від одноразової закупівлі навіть дуже великої партії української сировини. Її можуть і зовсім не поставити, якщо Кабмін, за наводкою конкурентів постачальника, вкотре затіє обов’язкове ліцензування експорту.

Причина друга — структура власності української видобувної галузі: сировинний бізнес не є профільним для великих вітчизняних ФПГ. Видобуток руди, вугілля, марганцю — або перша ланка виробничого ланцюжка (вугілля—кокс—метал, газ—метал, руда—сталь—прокат), або спосіб швидко заробити гроші на родовищах, що експлуатувалися ще за СРСР. До «видобувачів» можна віднести хіба що «Смарт-групп» Вадима Новінського або Приват Ігоря Коломойського. Але навіть для них купівля/приватизація сировинних активів — не результат осмисленої стратегії, а лише вдала нагода заволодіти привабливими об’єктами.

Причина третя — великий український бізнес просто не знає, як видобувати сировину. Багато фахівців-геологів радянської школи зараз працюють за кордоном — у Росії, Австралії, США. Ще більше розгубили колишні навички, зайнявшись іншим бізнесом. Технології будівництва ГЗК і шахт або застаріли, або вдало продані за кордон у перші роки незалежності.

Інвестиції у видобуток обчислюються сотнями мільйонів доларів. Однак проекти будівництва Приазовського ГЗК (ММК ім. Ілліча та Запоріжсталь) і розробки родовища руди в Гуляйполі (ІСД) провалилися не через брак коштів. Будівництво ГЗК, навіть на розвіданому родовищі, — справа щонайменше трьох років, і це за наявності фахівців та технологій. Ще рік доведеться витратити на пошук покупців сировини та підписання контрактів. За цей час бум попиту на сировину може й припинитися. Українські олігархи зазвичай не інвестують у проекти з окупністю більше десяти років.

У видобувній галузі є два сценарії розвитку. Перший — нинішні генерали кар’єрів, шахт і свердловин за 10-15 років вичерпають «радянські» родовища і будуть змушені завозити сировину з Росії, Австралії та Бразилії. Другий — на український ринок прийдуть світові лідери з видобутку сировини і покажуть, як можна робити бізнес на корисних копалинах. Найімовірніше, другий сценарій буде реалізовано після того, як зіграє перший.

Продовження теми "Докопатися до небес"

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар