Чому вас бояться?

Щоб дізнатися, чи настільки страшні менеджери, як їх малює уява підлеглих, ми запитали: Чому вас бояться?

Андрій ЛЮБИЧ, менеджер проектів інвестиційної компанії «ІТТ-інвест»

— Мене ніхто не боїться, власне кажучи, як і я нікого не боюся. Хоча кілька разів мені доводилося потрапляти в ситуації, коли керівництво намагалося мене залякати. Перш ніж приступити до виконання службових обов’язків, завжди ретельно перевіряю контракт на предмет його відповідності трудовому законодавству України.

Тож тиск на мене з боку працедавців виявлявся безрезультатним. Загалом на ринку сформувалися два типи культури бізнесу. В одній переважає система заохочень — кожен підрозділ компанії отримує певні бонуси за виконання плану. В іншій — система покарань, коли за невиконання плану накладають штрафи.

Другий підхід, як на мене, менш ефективний, оскільки працівник, який виконує свої обов’язки, боячись звільнення чи втрати частини доходів, навряд чи виявлятиме ініціативу й підходитиме до роботи творчо. Як правило, тип бізнес-культури залежить від галузі. Наприклад, власники, які заробляють гроші завдяки «білим комірцям», зазвичай намагаються заохочувати, а не лякати працівників. Тоді як працівників сфери обслуговування, навпаки, пресують штрафами і санкціями.

Олег СІКАЛО, директор департаменту оперативної поліграфії видавництва «Лілея»

— На посаду директора мене призначили недавно, тому я ще не з’ясував, хто і за що мене боїться. Але підозрюю, що підлеглі таки побоюються. Досвід показує, що керівництва, як правило, бояться малоініціативні працівники, люди, які працюють, у принципі, неефективно. Хорошому працівникові нічого боятися ані керівництва, ані клієнтів. Людина, яка боїться, не впевнена у собі, а отже, навряд чи зможе виконати відповідальне завдання. Таких працівників краще залучати до виконання виключно технічних функцій. Працівників-боягузів видно за поведінкою, по очах. Хоча, певна річ, і керівники бувають різні. Деякі свідомо залякують колектив, а інші намагаються створити команду і не рулять, а координують. Такий стиль значно ефективніший.

Анатолій БОНДАРЕНКО, ПП, співкоординатор сайта громадського спротиву «Майдан»

— Можливо, хтось мене і боїться, але я цього не знаю. В особистому житті я людина неконфліктна, ворогів не колекціоную. На роботі нечасто себе ідентифікую, тому ті, про кого ми пишемо, бояться швидше сайта, ніж особисто мене. Хоча кілька разів у конфліктах з представниками влади траплялося, що обіцянка розмістити на «Майдані» інформацію про їхні вчинки робила співрозмовників набагато поступливішими. Щоправда, за часів Кучми ми спілкувалися здебільшого не з чиновниками, а з міліцією.

Сергій ҐУДЗЬ, голова Незалежної медіапрофспілки

— Ми прагнемо, щоб нас поважали, а не боялися. Зараз власники медіабізнесів сприймають профспілку по-радянському, як організацію, що розподіляє путівки і влаштовує пікніки. Але ті, хто має досвід контактів з незалежними профспілками, ставляться до нас обережно. Позиція профспілки щодо працедавців загалом толерантна, але є межа готовності йти на компроміси. Ми займаємо жорстку позицію, коли працедавці грубо порушують трудові права членів профспілки. Зокрема, з минулого тижня вимагаємо від Держкомітету з питань телерадіомовлення розірвання трудового контракту з гендиректором однієї обласної державної телерадіокомпанії. Причина — повне і грубе ігнорування керівником прав профспілки. З огляду на поведінку гендиректора, схоже, він нас боїться.

Ксенія ЛЯПІНА, народний депутат, голова ради підприємців при Кабміні

— Не думаю, що я така страшна, щоб хтось мене боявся. Але загалом чиновники бояться моєї діяльності, спрямованої на зменшення бюрократичної тяганини, пов’язаної з веденням бізнесу, передусім з реформуванням дозвільної системи. Але це не особисте. Я зробила висновок, що чиновники, які всіма можливими засобами гальмують реформи, бояться не так мене, як за себе. І це не емоції страху, а політика.

Максим МОСТОВИЙ, керівник КСП «Орія»

— Страх — це прекрасно.

Я люблю, коли мене бояться сусіди чи малолітки, які збираються у дворі будинку, де я мешкаю, смітять і б’ють пляшки. Одного разу я їх добре налякав, і вони перестали псувати мені життя.

Є люди, для яких страх — чи не єдина мотивація. З-поміж моїх підлеглих також є менеджери такого рівня розвитку, що доводиться постійно створювати ситуації, аби почуття страху їх не залишало. Іноді роблю це не сам, а через інших працівників, наприклад, прошу переказати менеджерові, що я його вижену, якщо він не виконає завдання. Адже я маю чітко визначену мету, і моє завдання — її досягти. Страх — не найгірший метод управління. Звичайно, ефективнішою є мотивація грішми, командною роботою тощо, але такі засоби краще застосовувати лише до менеджерів, які досягли певного рівня.

Світлана ПИРКАЛО, письменниця

— Передусім мене боїться моя кішка, бо я даю їй по вухах за хуліганство. Боявся мій колишній бойфренд-шотландець, з яким довелося розпрощатися. Він, щоправда, всього боявся, але мене — особливо. Досі не розумію, чому. Зріст мій — півтора метра, з мускулатури розвинений лише язик, битися з хлопцями я перестала ще в четвертому класі, коли вони почали мене переростати. Але, звичайно, боявся він не стусанів, а мого несхвалення чи навіть осуду. Про те, що мої знайомі бояться мене з цієї самої причини, мені й до історії з шотландцем говорили зовсім несподівані люди. Власне, несхвалення я й сама боюся, як і всі гарні дівчатка. Страх осуду в багатьох породжує розлади травлення, депресію, тож це серйозно. А в письменницькому ремеслі страх перед осудом і негативною реакцією спричиняє написання паршивих текстів.

Дмитро РИЛЬОВ, гендиректор компанії «Нью Арт Трейдинг»

— Сподіваюся, що підлеглі мене не бояться, а поважають. Страх — це поганий стимул, принаймні у моєму бізнесі. Залякані працівники, швидше за все, нароблять помилок, що зрештою призведе до втрати клієнтів та формування поганої репутації компанії. Я взагалі не розумію, чого підлеглим боятися керівників. Ми ж усі вільні люди і живемо начебто не в концтаборі. Я стимулюю підлеглих фінансово, якщо вони виконують робочі завдання. Якщо ж вони ставляться до виконання обов’язків недбало, то спочатку попереджаю, потім штрафую, але в жодному разі не лякаю.

Див. ще по темі: "Пошук вершника з головою"

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар