ВПК Петра Великого

Дмитро КОРНІЙЧУК

Казармений менеджмент і корупція були постійними супутниками київського Арсеналу — одного з провідних підприємств царської оборонки

Від початку функцію арсеналу виконувала Печерська фортеця

«Отсель грозить мы будем шведу»

«Пушек здесь зело мало», — обурювався Петро І під час своєї інспекційної поїздки до Києва в 1706 році. Не посилені сучасною артилерією міські укріплення — — легка здобич для ворога. Київський губернатор Голіцин отримує від государя припис: «За указом царської величності в Києві велено відлити 50 гармат і зробити до них верстати й колеси». Чиновник було занепокоївся браком матеріалів та інфраструктури для такого масштабного заходу, але незабаром за наказом царя до Києва потягнулися обози з деревиною, міддю, оловом і залізом для відливки гармат і снарядів. Виробництво налагодили швидко — київські гармати отримали бойове хрещення вже в боях зі шведами.

Гармати і боєприпаси зберігали в Печерських артилерійських цейхгаузах (Печерська фортеця), які були великими військовими складами. Поруч з ними розташовувалися виробничі майстерні, які називалися дворами. Залежно від спеціалізації вони отримували назви — гарматний, польовий, облоговий. До середини 1750-х років дерев’яні будівлі цейхгаузів опинилися в аварійному стані. Постало питання про модернізацію, вирішення якого у зв’язку з рівнем важливості приймалося на вищому рівні. У 1750 році імператриця Єлизавета Петрівна підписала указ про створення в Києві великого військового складу — арсеналу (магазейну). Імператриця ініціювала масштабний оборонний проект: «Магазейн такого обсягу вимагає, щоб у разі потреби як гарнізонна тієї фортеці (Печерської. — Прим. Контрактів) і запасна для інших фортець, так і вся польова та облогова артилерія могла вміститися».

За стінами Арсеналу — казармений порядок

Офіційною датою створення київського Арсеналу прийнято вважати 1764 рік. Саме тоді вийшло Положення про арсенальну команду, в якому наказувалося утримувати при майстернях спеціальних робітників у кількості 170 осіб. Штатний розпис визначав місію цього військово-промислового підприємства: «...підготовка в ньому має бути по артилерії всякого потрібного приладдя».

У наступні роки Арсеналу доведеться кілька разів змінити назву — «Київська арсенальна команда», «Київський обов’язковий арсенал», «Київський місцевий арсенал». І тільки з 1911 року він отримав звичне сучасникам найменування «київський Арсенал».

За виробничими масштабами завод поступався лише брянському та петербурзькому. Про стратегічну важливість Арсеналу для ВПК імперії свідчив той факт, що він дуже часто отримував спеціальні виробничі замовлення. Це свідчило про високу майстерність технічного персоналу. Саме київському Арсеналу як одному з трьох найбільших військових підприємств було доручено брати участь у виробництві нової артилерії для російської армії в межах переозброєння, що здійснювалося після програшної для Росії Кримської війни.

Багато видів озброєння, вироблених майстрами-арсенальцями, отримали найвищі сертифікати якості як у Російській імперії, так і в Європі. Золотою медаллю було відзначено легку сталеву гармату зразка 1877 року на Всеросійській промислово-художній виставці, що відбулася в травні 1882 року. На Всесвітній виставці в Парижі (1900) схвальні відгуки отримав лафет 6-дюймової польової мортири.

Війна — мати рідна

Спочатку Арсенал займався виробництвом різних видів артилерійської зброї та боєприпасів до неї. Відливалися кулі різних калібрів, здійснювався ремонт вогнепальної і холодної зброї. Крім того, Арсенал був великим складом озброєння для російської армії. Наприклад, у 1817 році тут містилося понад 45 тис. рушниць. Періодично на зберігання до Києва привозили зброю з інших заводів і арсеналів.

Виробнича активність на Арсеналі значно зростала в роки воєн, а їх в історії Російської імперії вистачало. У 1812 році було отримано термінове замовлення на виготовлення фортечних мортирних гармат, під час Кримської війни — велике замовлення на виготовлення кремінних рушниць (англійці рушниці цеглою не чистили! — час був відмовлятися від гладкоствольних рушниць на користь сучасніших зразків) — 4 тис. штук.

Військове відомство часто змінювало спеціалізацію Арсеналу, що часом підривало його господарську діяльність. Після поразки в 1906 році у війні з Японією київському заводу дають завдання — ремонтувати й модернізувати артилерійські гармати. Рішення приймалося в Петербурзі, думкою Києва щодо технічної можливості та економічної доцільності виконання ніхто не цікавився. На завод посипався град замовлень з ремонту гірської та гаубичної артилерії, яким підприємство ніколи не займалося. Водночас на Арсеналі почали згортати з великими зусиллями налагоджене виробництво скорострільних польових артилерійських гармат. Надійшла нова вказівка з військового міністерства: займатиметеся не виробництвом цих гармат, а ремонтом! З огляду на ту обставину, що Арсеналу для організації випуску нових видів гармат треба було 10 років роботи, що передбачала підготовку фахівців, встановлення нових верстатів і механізмів, то можна зрозуміти обурення адміністрації заводу, яка вкотре відчула себе простими пішаками на шаховому столі міністерських інтриг. Ситуацію намагалися донести до петербурзьких кабінетів. У відповідь: виконуйте наказ! Таким чином, налагоджене виробництво настільки необхідних армії скорострільних гармат цілком розладналося. Відповіддю на ситуацію, що склалася, стало масове звільнення з підприємства офіцерів-фахівців.

Виготовивши останні 60 гармат, завод приступив до виконання ремонтних робіт. Крім того, почали надходити дедалі більше замовлень на виробництво нової нехарактерної продукції: телефонних двоколок, ящиків для кулеметних стрічок, спеціальної тари. Кількість замовлень часто перевищувала можливості Арсеналу. Так, у 1912 році було отримано замовлення виготовити 6878 коліс за номінальної річної продуктивності в 6000 одиниць.

Арсенал, котрий намагався впоратися з цим обсягом поставлених завдань, у 1909 році ощасливили з військового центру черговим «подарунком» — необхідністю організувати виробництво лафетів (частина механізму, на якій кріпиться ствол) для нових гірських артилерійських гармат. І в декларативному порядку поставили план очікуваної продукції: до листопада 1910 року — 62 лафети, до листопада 1912-го — 78. Адміністрації підприємства, яка намагалася заперечувати, тактовно натякнули, що, власне кажучи, незамінних людей на керівних посадах не буває, і порадили без зайвих розмов розпочати роботу.

Оскільки Арсенал був тільки частиною технологічного ланцюжка у виробництві лафетів для гірських гармат, то заводу часто доводилося відповідати за промахи своїх партнерів. Наприклад, відповідно до договору, укладеного в 1910 році, основні несівні частини — станини — для згаданих вище лафетів мав виготовляти один із гарматних заводів. Попри те що замовлені комплектуючі поставили вчасно, більшість з них довелося забракувати через низьку якість. Їх відправили на доопрацювання виробникові, в якого цей процес зайняв 18 місяців. Як результат — Арсенал зривав усі терміни з випуску необхідних лафетів. Щоб уникнути повторення таких колізій, керівництву заводу довелося власними силами налагодити випуск необхідних верстатів.

У результаті перше держзамовлення на виробництво гарматних лафетів Арсенал замість запланованих оптимістами-військовими з Петербурга двох років виконував чотири.

Оборонний відкат

Приватний, чи то пак купецький, капітал до Арсеналу не підпускали — підприємство було казенним, підпорядковувалося військовому відомству й фінансувалося з імперського бюджету. Управління заводом безпосередньо з Петербурга тягнуло за собою нерегулярність замовлень, виробничі спади і «перегини на місцях». Утім, доступ до підрядів оборонного гіганта обіцяв купецтву чималі гешефти, і підприємці затято змагалися на арсенальських тендерах.

Система підрядів на постачання виробничих матеріалів на Арсеналі набула поширення з середини XIX століття. Договори про поставку обладнання й сировини укладалися між представниками зацікавлених фірм, купцями, з одного боку, і господарським комітетом заводу — з іншого. Географія поставок охоплювала найбільші промислові регіони Російської імперії. Верстати на завод поставляли київські машинобудівні заводи Дехтярьова, Гретера та Криванека (нинішній Більшовик), московський завод Вейхельта, Ризький машинобудівний завод, петербурзький Путиловський завод. Серед іноземних постачальників, якості продукції яких найбільше довіряло керівництво заводу, фігурували дилерські контори Кольбе в Петербурзі, Кеппена в Москві, київське представництво Ольшевича і Керна. Сталь і залізо везли від Південноросійського, Дніпровського й Донецько-Юр’ївського металургійних товариств.

Тендери на поставки для Арсеналу проводили на спеціально оголошених відкритих торгах. Велика конкуренція змушувала потенційних постачальників знижувати ціни за послуги і товари, що, своєю чергою, забезпечувало зменшення витрат для самого Арсеналу. Крім відкритих існували й інші засоби отримання статусу ексклюзивного постачальника. Наприклад, після смерті в 1866 році начальника Арсеналу генерал-майора Гороновича було виявлено велику нестачу казенних грошей. Далі спливли факти отримання Гороновичем хабарів за лобіювання інтересів тієї чи іншої фірми, впливу ним на остаточне рішення Господарського комітету щодо вибору постачальника, який часто пропонував товари за завищеними цінами.

Арсенал був також ареною битви іноземного та вітчизняного капіталу. Конкуренція загострилася після Кримської війни, коли підприємство разом з іншими збройними заводами імперії було піддано істотній технічній модернізації. У 1853 році військове міністерство уклало контракт з купцем I гільдії Перозіо на поставку Арсеналу новітніх механізмів і верстатів на суму 256 тис. карбованців. У четвертому пункті договору йшлося: «Виготовити в Росії ті машини, які контрагент у змозі побудувати з повною чіткістю, а ті, які не може, мусить замовити за кордоном».

Чиновники наполягали на придбанні вітчизняного обладнання. Щоправда, нерідко лобіювання інтересів національної промисловості не гарантувало якісного виконання замовлень. Через вибір між вітчизняним та імпортним одного разу виник конфлікт між адміністрацією заводу і Головним артилерійським управлінням (ГАУ), у підпорядкуванні якого був Арсенал.

У 1904 році підприємство отримало термінове замовлення на виготовлення польових скорострільних гармат. Оскільки необхідних, таких, що відповідали б останнім технічним нормам, верстатів для виготовлення гармат бракувало, а вітчизняні постачальники працювали досить повільно, адміністрація заводу вважала економічно ефективнішим придбати закордонне обладнання. Про це рішення повідомили ГАУ, без візування якого неможливо було провести такий тендер.

Зі столиці надійшов припис: «...слід купувати верстати неодмінно російських фірм і тільки у разі неможливості виконати ці умови звернутися вже до іноземних заводів». Припис діяв до 1913 року, коли російський уряд вкотре розпочав велику програму з переозброєння армії. Для Арсеналу планувалося придбати нового обладнання на більш ніж півмільйона карбованців. Розуміючи, що російські підприємства із замовленням не впораються, дали таки згоду на залучення іноземних постачальників.

Батогом і карбованцем

Тривалий час в арсенальських військпредів не було потреби піклуватися про фінансовий добробут робітників. До 1861 року на казенних підприємствах існувала система примусової праці. Основне поповнення робочих кадрів Арсеналу здійснювалося за допомогою рекрутських наборів з-поміж селян. Не гребували і працею арештантів. Новоприбулих навчали ковальського, слюсарного, молотобійного та інших ремесел. А далі — служи на заводі царю й Батьківщині визначені військовим законодавством 25 років. Робітники, або, як їх тоді називали, нижні чини, жили на казарменому стані, отримували харчування й солдатське жалування від 1 руб. до 1 руб. 30 коп. на місяць. «Нижні чини, — йшлося в одному з документів тих часів, — забезпечуються з Київського провіантського магазину кожному на місяць борошна по 2 четверика, круп по одному гарнцю».

Контингент майстрових, які служили на Арсеналі, був представлений селянами Київської, Орловської, Тамбовської, Полтавської та інших губерній. Найчастіше на завод потрапляли чоловіки, непридатні до служби в армії. В архівах збереглася історія паяльщика А. Божевича. Цей суб’єкт, який намагався, говорячи сучасною мовою, «відкосити» від армії, потрапив на київський Арсенал «із жебраків за заподіяння собі каліцтва з метою уникнення рекрутчини. Відданий за вироком Віленського головного суду».

Ще одним джерелом поповнення робочих сил Арсеналу були хлопчики-кантоністи. Продовжувачі робочих династій, діти нижніх чинів працювали на заводі, змалку навчаючись майбутньої ремісничої спеціальності. Після досягнення 16 років кантоністи влаштовувалися на роботу на Арсенал терміном на 25 років, тобто на проходження військової служби. У 1853-1856 роках кількість робітників-кантоністів становила 316 осіб. Виховання власних кадрів було вигідним капіталовкладенням, оскільки на освіту неуків-рекрутів було потрібно чимало часу й грошей.

Скарг в армії ніколи не любили, особливо від нижніх чинів. Невдоволених місцевими порядками робітників карали за всією суворістю військового артикула. Одного разу 11 робітників подали скаргу на ім’я командира Арсеналу, в якій стверджувалося, що один з його заступників, підполковник Мещерський, змушує підлеглих безплатно виконувати різні роботи. Навіть за кріпацтва залучення солдатів (або рекрутованих робітників) на особисті вимоги офіцера вважалося правопорушенням. Але пани в погонах часто ігнорували цю заборону й примушували підлеглих працювати на «генеральській дачі». Скаргу на позастатутні відносини і свавілля підполковника Мещерського керівництво Арсеналу розглянуло й винесло суворий вирок... робітникам: «За неоголошення вчасно цієї претензії покарати різками на розсуд мій тих із них, хто виявиться більше в цьому винним». Ось і отримали робітники Єрмолаєв, Кузнецов і Захаров, як найактивніші обурені, за свій пошук справедливості по 100 ударів різками, а інші, хто в масовці стояв, — кілька позачергових нарядів у варту.

Хоча указом царя Олександра II казенна праця була скасована в 1861 році, на Арсеналі система рекрутського набору продовжувала діяти ще близько десяти років. Причина проста — закон залишав досить багато юридичних неузгодженостей, що надавали чиновникам на місцях можливість на власний розсуд не виконувати деякі статті, що були, по суті, лише рекомендаціями. Так, у зазначеному законодавчому акті тільки рекомендувалося використовувати працю робітників-контрактників.

До кінця XIX століття за кількістю робочих місць (близько 1000 осіб) Арсенал входив до шістки найбільших підприємств Києва. Робота на заводі вважалася престижною й добре оплачуваною. Середньомісячна зарплата арсенальців була в 2,4 разу вища, ніж на інших фабриках і заводах Київської губернії. Топ-менеджери, як завжди, отримували в десятки разів більше робітників.

У 1870 році цар остаточно затвердив використання вільнонайманої праці на київському Арсеналі. Робітники і майстри (в новому положенні — працівники з високою кваліфікацією) наймалися на контрактних засадах, і тільки вище адміністративне керівництво заводу залишалося військовим. А щоб місцевій адміністрації не вдавалося викручуватися з градацією зарплати, у 1872 році вийшло Положення про інженерний арсенал, де йшлося: «Платня майстровим і робітникам, які найняті у строк або які займаються виготовленням предметів поштучно, визначається особливою розцінкою, затвердженою генерал-інспектором з інженерної частини».

Починаючи з 1871 року на Арсеналі було запроваджено систему штрафів. Критерії цих санкцій варіювалися від п’ятихвилинного запізнення до перекуру на робочому місці. Рішення про накладення штрафу приймали начальники майстерень. Оскільки досить часто штрафи були необгрунтованими, щоб уникнути їх, робітникам доводилося давати хабарі. Часто обходили робітників і так звані преміальні. З 1866 року адміністрація Арсеналу щороку отримувала зі скарбниці 7 тис. руб. для видачі тим працівникам, хто «сумлінною працею звертатиме на себе особливу увагу начальства». Як виявилося, на замітку керівництва за хорошу і старанну службу потрапляло саме керівництво, у крайньому разі представники середньої менеджерської ланки в особі начальників майстерень. Не дивно, що саме на цьому заводі сформувався досить потужний більшовицький осередок, який підняв повстання у січні 1918 року, щоправда, вже не проти російської імперської, а вже демократичної української влади.

---

Начеревник як засіб енергозбереження

На початку XIX століття багато будівель Арсеналу, здебільшого дерев’яні, були занедбані. Дах взимку пропускав сніг, майстерні не опалювалися. Як свідчили документи, «майстри взимку змушені бувають працювати... у подвійному одязі й рукавицях».

Наслідком такої недбалості адміністрації стало постійне збільшення кількості захворювань робітників, нерідко зі смертельним кінцем. Порадившись з місцевими медичними «світилами», ощадливе керівництво Арсеналу, яке не мало ані найменшого бажання витрачатися на ремонт приміщень, наказало всім робітникам обов’язково носити спеціальні начеревники — утеплені пов’язки на поясі. «Мета носіння начеревників, — йшлося в мудрому указі, — щоб утримувати живіт у рівномірній теплоті... і таким чином вберегти його від застуди, найбільш звичної причини різноманітних хвороб, що нерідко мали смертельний фінал».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар