Мільйонер з мерії

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Київський інженер Всеволод Демченко заробив справді олігархічний капітал на будівельних підрядах. Шлях до вигідних контрактів пролягав через крісло депутата міськдуми, відкати та проєвропейську риторику

Всеволод Демченко

Колійний архітектор

Політичну та комерційну кон’юнктуру Всеволод Демченко відчував змолоду. Його батько — мировий суддя — був освіченою людиною і свідомим українцем, любителем старовини. Але син був упевнений, що на етнографії кар’єри не зробиш, і після закінчення гімназії відбув в імперську столицю в Інститут інженерів шляхів сполучення. Кваліфікований залізничник, як на той час, — професія дефіцитна.

Закінчивши в 1898 році інститут, Всеволод Демченко влаштовується старшим інженером технічного відділу акціонерного товариства Московсько-Київсько-Воронезької залізниці. Не дуже завидна посада, але майбутній мільйонер грамотно використовував її, завівши корисні зв’язки. Так, у 1902-му він вже був готовий увійти у великий бізнес. Брався за приватні та казенні підряди. Вже тоді його інтерес був прикутий не так до сталевих магістралей, як до містобудування. Купивши садибу на розі київських вулиць Лютеранської та Мерингівської (нині Заньковецької), Демченко розпочав солідне будівництво. На його замовлення знайомий архітектор, працівник технічного відділу Управління Південно-Західних залізниць Олександр Вербицький створив проект великого прибуткового будинку — найвищого в місті. Інформацію про це навіть помістила одна з місцевих газет. Але ім’я власника ділянки тоді ще не було відоме городянам. Газета помилково опублікувала, що до будівництва високої споруди приступив «інженер К. Є. Демченко», сплутавши Всеволода Яковича із співвласницею садиби Клавдією Євстигніївною Демченко.

Інженер «не потягнув» будівництво першого хмарочоса в Києві. Демченкові вдалося спорудити лише одну секцію проектованої будівлі, а кутова, вища частина так і не була збудована. Але й те, що вийшло, стало одним з помітних будинків центру столиці (нині вулиця Заньковецької, 7).

Проект дохідного дому Демченка на розі Лютеранської та Мерінговської (Заньковецької) реалізований частково

Король бруківки

Та все ж Демченко став відомим, у цьому йому допомогли громадська діяльність і демократичні перетворення, спричинені революцією 1905 року. Демченко балотується до державної думи. Міська дума каденції 1906-1910 років активніше, ніж колишні батьки міста, розвивала муніципальне господарство за рахунок цільових облігаційних позик. Так, у 1909-му було проведено об’єднану п’ятивідсоткову міську позику, мільйон рублів з якої спрямовано на поліпшення київської бруківки. Розмістили її переважно в Бельгії терміном на 62 роки. В освоєнні цієї чималої суми вельми помітну роль зіграв інженер Демченко.

Після обрання гласним (депутатом) міської думи він одразу ж став головою комісії з брукування. Рік потому Всеволод Якович підготував грунтовну доповідь «Про сучасні типи покращених бруківок у Західній Європі та результати 4-річного застосування їх у Києві». У цій доповіді наголошувалося, що «велика частина російських міст має неможливі бруківки, пересування по яких є тортурами». Демченко запропонував замість булижника використовувати кам’яні кубики, випробувані в німецьких містах Берліні, Гамбурзі, Кельні. Асфальт, яким тоді вже покривали дороги на Заході, для київського рельєфу не підходив — у той час його укладали на «майже або абсолютно горизонтальних вулицях».

За два будівельних сезони — 1909 і 1910 років — «перебрукували» Думську площу (нинішній майдан Незалежності), Хрещатик, Прорізну, Володимирський спуск та інші центральні вулиці. Дивно, але старий бруковий камінь, знятий з центральних магістралей, не пропадав: його відвозили на околиці, де використовували для зовсім незамощених вулиць. Для центру міста вибрали два способи мощення: бруківку з великих кубиків (торцеву) і бруківку з малих кубиків (мозаїчну). Перша використовувалася на основних магістралях, друга добре підходила для похилих ділянок. Один квадратний сажень (понад 4,5 кв. м) торцевої бруківки обходився в 50 рублів — тодішню місячну платню дрібного чиновника. Мозаїчний варіант був дешевший — майже 34 рублі.

У ході будівельних робіт всі питання — щодо закупівлі матеріалів, черговості брукування, планування доріг — так чи інакше вирішувалися через Демченка, який був не дуже прихильним до вітчизняного виробника. Хоча для мозаїчних бруківок використовували базальт з Волинської губернії, але великі кубики все ж таки купували у Швеції, що, зрозуміло, коштувало міській казні чималих грошей. Керівник комісії з брукування по-різному пояснював такий вибір: і тим, що базальт з Волині не підходив для великих кам’яних торців «за твердістю і слизькістю», і тим, що ближні каменоломні просто виявилися не готовими прийняти велике київське замовлення. Проте городяни — платники податків все одно бурчали, що і знайшло віддзеркалення в творчості киян — карикатурист газети «Киевская мысль» зобразив процес брукування київських вулиць золотими п’ятирублівками.

Інший сатиричний малюнок з’явився після звернення Всеволода Демченка до поліції. Ще на початку будівництва Демченко просив поліцейських стежити, щоб вантажні підводи — як повні, так і порожні — їхали по бруківці кроком. На газетній карикатурі Всеволод Якович просувається по замощеній вулиці навшпиньки, застерігаючи: «Обережно, панове, тут нова бруківка!..». Втім, практика незабаром показала, що перестраховка була зайвою. «Кубикові» бруківки, укладені на бетонній основі і схоплені гарячою асфальтовою мастикою, прослужили десятки років.

Конвертація доріг в будинки

Після блискавичного «перебрукування» кияни замислювалися: навіщо потрібні були такі бурхливі темпи? Критики відверто запитували: «Навіщо споруджувати нову бруківку неодмінно за два роки, якщо це можна було набагато краще і дешевше виконати за 4-6 років? При тому страшному поспіху, з яким споруджувалися нові бруківки, неминучими були і певний безлад, і часткові помилки, і значні переплати...».

Проте ті, хто розбирався в мотиваціях дій міських чиновників, чудово розуміли, в чому справа. Саме за цих два роки Демченко спорудив три великих прибуткових будинки (два на початку вулиці Ольгинської і один — на Великій Житомирській, 25). Ще через рік він в’їхав у шикарний маєток (сучасне приміщення Академії правових наук України), відомий сучасним киянам як «будинок з каріатидами». Схему конвертації муніципальної посади в приватні будинки навряд чи можна було б уладнати без участі мера. Посаду міського голови тоді обіймав Іполит Дьяков — теж порівняно молодий і вельми енергійний діяч. Він чудово ладнав з Демченком. З вигодою для обох. Дьяков тоді ж, коли і Демченко, обзавівся новим багатоповерховим прибутковим будинком.

Статус інженера шляхів сполучення надавав Всеволодові Демченку право самому проектувати і будувати. Спочатку він так і робив, але пізніше зрозумів: краще не скупитися на справжнього архітектора. Так, автором нових будинків, що належали Демченку, став його знайомий з технічного відділу Управління ПЗЗ Іван Бєляєв.

У молодого і багатого депутата Всеволода Демченка вистачало недоброзичливців як у міськдумі, так і за її межами. Подейкували, що постачальники кубика для бруківок добивалися прихильності Всеволода Яковича за певний хабар. Серед тих, хто поширював ці чутки, опинився колега Демченка по міській думі Микола Добринін — представник старої гвардії, що вийшов на міську політичну арену ще у 1880-ті роки. Добринін теж був інженером і домовласником, що не дотягував до розмаху Демченка. Його вважали за першого в думі крикуна, що мав репутацію а la Жириновський. Якось Добринін публічно висловився про Демченка: «Приїхав ланцем, а зараз накрав від бруківки будинок!». Голова комісії з брукування не побіг до суду з позовом про «захист честі та гідності». Він вчинив згідно з давніми традиціями — викликав кривдника на дуель. Добринін не на жарт злякався. І сам наклепав до суду на Демченка, оскільки за виклик на дуель в ті роки карали. Суд виправдав Всеволода Яковича, а деморалізований Добринін пообіцяв видати Демченку письмове посвідчення, що образливої фрази взагалі не вимовляв.

Петербурзький регіонал

Свою політичну орієнтацію Всеволод Демченко вибирав згідно зі своїми комерційними інтересами. В період реакції після революції 1905 року він пристав до правих. У київському Клубі російських націоналістів він був помітною фігурою. На той час саме ці сили, що складали партію влади, користувалися всебічною підтримкою царської адміністрації.

Депутатські амбіції Демченка зростали пропорційно його доходам. Настав час виходити на загальноімперський рівень. Він вирішив трудитися не тільки на міському, й на губернському рівні. У 1911 році Демченко став головою повітової земської управи, що мало для нього особливе значення, оскільки інженер мав у повіті 100 га землі.

Рік потому Всеволод Якович стає членом IV Державної думи. Його обрали від Києва по курії заможних виборців. Видана в Петербурзі збірка біографій депутатів Думи писала про нього так: «Як голова комісії з брукування перепланував і перебрукував значну частину міста, надавши йому цілком європейського вигляду». Демченко прагнув набути імідж енергійного діяча. У всеросійському парламенті він став віце-головою комісій шляхів сполучення і місцевого самоврядування, а також членом кількох комісій — бюджетної, з торгівлі та промисловості, у міських справах, у військово-морських справах.

Свої праві погляди Демченко піддав першій ревізії, ставши поборником адміністративної реформи. «Я думаю, що якби над містами і земствами була трохи менша опіка адміністративна, то, поза сумнівом, ми працювали б краще і принесли набагато більшу користь», — говорив він з думської трибуни. Щоб бути успішним, варто було трохи поліберальничати, адже провідні підприємці імперії, з якими він прагнув співпрацювати, трималися центру і були в лавах «прогресивних націоналістів» та октябристів.

З початком Першої світової довелося знову згадати про патріотизм. Казна широко відкрилася для оплати військових поставок. Демченко скористався нагодою. Він став членом Особливої ради з перевезення палива, продовольства та військових вантажів. І водночас, з червня 1915 року керував снарядним заводом (київська Деміївка). Як майданчик для швидко налагодженого виробництва було використано Деміївський казенний винний склад № 2.

Самостійний лобіст

Знайомство Всеволода Демченка з більшовиками — дуже неприємний епізод біографії. На початку 1918-го в його будинок завітали червоні з метою експропріювати експропрійоване. Державний муж ділитися не побажав, за що його було жорстко побито. Наступне побачення з комісарами могло обернутися і розстрілом. Але більшовики досить швидко залишили місто, а з іншими режимами Демченко легко знаходив спільну мову. З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського Всеволод Демченко зміцнює свої позиції. Вчорашній російський націоналіст згадує про своє українське коріння і стає олігархом № 1 у гетьманській державі. У своїх мемуарах Скоропадський згадував, що в день його обрання гетьманом саме Всеволод Демченко з’явився до нього зі списком членів майбутнього уряду, що влаштовує провідних підприємців. Сам бізнесмен у міністри не прагнув, проте залишив за собою роль сірого кардинала, граючи першу скрипку в об’єднанні «Протофіс» (Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства). Протофіс організаційно оформився в травні 1918 року і в обмін на економічну та політичну підтримку вимагав у гетьмана заступництва бізнесу і великого землеволодіння. Про прем’єра останнього гетьманського уряду Сергія Гербеле Скоропадський прямо говорив, що той «підпав під вплив Протофісу, особливо Демченка».

Коли гетьманат опинився на межі падіння, Всеволод Якович пригадав про європейські ідеали. У листопаді 1918-го він як делегат з дорадчим голосом взяв участь у нараді впливових діячів російської буржуазії з представниками Антанти. Нарада проходила в Яссах і підтримала білогвардійський рух. Проте при денікінцях Демченко помітної політичної ролі не грав — «кермувало» праве крило російських націоналістів.

Другої зустрічі з більшовиками не було — в 1919 році Демченко емігрував.

Довгий час про долю колишнього олігарха не було жодних відомостей. Лише в одному архівному документі автор цих рядків зустрів згадку про те, що в 1921 році Демченко перебував в Австрії. І лише нещодавно завдяки російському інтернет-проекту «Хронос» вдалося встановити його подальшу долю. Як виявилося, з 1924-го Всеволод Якович жив у німецькому курортному місті Вісбадені, а помер 20 вересня 1933 року в Італії.

---

До речі

Швидкі темпи перебрукування вулиць дратували киян, що зазнавали незручностей, пов’язаних з реконструкцією бруківок. Свічення цього — газета «Київські вісті» 1910 року, в якій з’явилися віршовані замітки під назвою «Жорстоке літо» за підписом «д-р Фрікен». Цікаво, що під цим псевдонімом ховався Самуїл Маршак, що підзаробляв тоді в київській пресі:

Вот город N!.. Какой-то шаромыжник
Кругом разрыл на улицах булыжник,
Остановил трамваи. Город N —
В развалинах, как древний Карфаген.

Ремонт... Ремонт...
В Пьемонт! В Пьемонт!
В Неаполь! В Пизу, Рим иль Ниццу!
В какой угодно дальний путь...
Куда-нибудь —
Но за границу!

---

Пожежний екстрим

Подібно до того як в єльцинській Росії еліта грала в теніс, а в нинішній Україні займається бджільництвом і колекціонуванням етнографічної старовини, в Києві на початку минулого століття були у моді пожежні команди. Обійнявши високу посаду в тридцять з гаком, Всеволод Демченко любив енергійні заняття, які йому гарантувало членство в Київському Вільному пожежному товаристві. У той час багато заможних і небоязких киян об’єдналися в пожежну дружину.

Вони на свої гроші спорудили депо і каланчу (на нинішній вулиці Воровського; споруда не збереглася), завели виїзд, пошили особливу форму і красувалися в ній, проводячи огляди і паради. Товариство наймало кількох пожежників-професіоналів, але якщо десь виникала пожежа, то багачі-любителі теж брали участь у гасінні, приносячи користь суспільству.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар