Винахідник, друг і брат

Євген ДУБОГРИЗ, Роман КУЛЬЧИНСЬКИЙ, Олена МУЗИЧЕНКО

Власник донецької бізнес-групи Андрій Клюєв знає, як з підшипника зробити мільйон

Андрій Клюєв Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

10 секунд на читання

В інтерв’ю Контрактам Андрій Клюєв розповів, що:

1) стартовий капітал заробив на продажу запатентованих винаходів

2) київські бізнесмени і політики не тримають слова

3) Клюєвське родовище граніту назване не на честь власників Укрпідшипника братів Клюєвих

Як ви заробили стартовий капітал?

— Організував упровадження у виробництво власних винаходів, тільки запатентованих у мене їх 18. Це новації, що дозволяють будувати підземні споруди у складних гірничо-геологічних умовах. За Союзу працював у Донецькому політехнічному інституті, але наприкінці 80-х вирішив зайнятися своїм бізнесом. Добре, що з’явилися можливості, — на той час уже дозволили створювати приватні науково-виробничі фірми, кооперативи. А сидіти в інституті на 110-120 карбованців — це, вибачте, не для чоловіка. Свої винаходи тоді й почав упроваджувати при будівництві метрополітену, на вугільних шахтах.

Приходили до директора шахти і казали: ось є в мене така розробка, купіть?

— Так, тоді це була звичайна практика. Створив ПП, самостійно впроваджував розробки у виробництво, заробив хорошу репутацію і, як мені тоді здавалося, хороші гроші. Вивчив кон’юнктуру ринків технічної продукції всередині країни і за кордоном, узяв кредит, вирішив з нуля будувати підшипниковий завод. У 1990 році створив одне з перших у Донецькій області акціонерних товариств — Укрпідшипник. У регіоні таких виробництв не було, відтак і конкурувати було ні з ким. Внутрішнього ринку в Україні тоді практично не існувало. Держпідприємствам довго і з великими зусиллями доводилося шукати нові ринки після того, як рухнула планова система, за якою вони працювали. Не всім це вдалося. А ми з ходу почали постачати свою продукцію за кордон, здебільшого до Італії. Тоді «живі» гроші за продукцію отримували тільки на Заході. Підшипники, звісно, не хай-тек, але й не напівфабрикат.

Коли починав займатися бізнесом, поставив собі за мету сплачувати податків більше, ніж підприємства, якими керував Юхим Звягільський. Укрпідшипник і шахта ім. Засядька були зареєстровані в Київському районі Донецька і на початку 90-х шахта Звягільського була найбільшим платником податків у районі. Але до середини 90-х наша компанія її випередила. «Змагання» влаштував, як то кажуть, задля спортивного інтересу.

Початок 90-х — доба рекету. До вас не приходили з «пропозиціями, від яких неможливо відмовитися»?

— Були такі пропозиції, спроби мене «захистити», але все це несерйозно. Я завжди займався виробництвом, промисловістю. Ну що можна взяти із заводу, якщо в нього в обороті ніколи готівки немає? Він завжди працював за безготівковою формою розрахунків. До того ж я дуже акуратно ставлюся до всіх офіційних паперів. Навчився цього ще за радянських часів — всі податкові декларації збираю, починаючи з 1989 року. Згодом порядок у паперах мені став у нагоді.

Наприклад, не встиг я розпочати бізнес, як місцева влада відразу стала мене всіляко третирувати. Намагалася відібрати підшипниковий завод. Я майже три роки за цей завод боровся, доводив, що ніяких законів не порушував. Якби неправильно оформляв документи, може, і причепилися б, і завод відняли б.

На початку — в середині 90-х ледве не щодня надходили повідомлення — в Донецьку вбили того, іншого. Що відбувалося?

— Для багатьох це незрозуміло. Вочевидь, хтось поставив мету розчистити бізнес-територію у Донецькій області.

Кому це було вигідно?

— Не знаю. Про припущення не хочу говорити.

Чиєю власністю є корпорація «Укрпідшипник»?

— Це сімейний бізнес. Корпорацію створювали разом із братом Сергієм, нам належить майже 100% акцій.

Крім підшипників на чому заробляєте?

— Укрпідшипник — холдинг, що увібрав у себе кілька різнопрофільних підприємств. У нас є, приміром, обробка каменю. Ми першими в Україні, теж з нуля, збудували завод з обробки мармуру і граніту. Працює він за італійською технологією. Весь граніт на будівництво Храму Христа Спасителя в Москві постачав наш завод.

Як вдалося отримати це замовлення?

— Хороші менеджери, дешевша продукція. Плюс власний видобуток сировини — у нас є ліцензії на використання низки родовищ. Не повірите, є кар’єр на родовищі під назвою «Клюєвське». Однак брати Клюєви не мають до нього жодного стосунку — родовище розвідали і назвали ще в 1954 році. Коли влада розглядала питання, кому віддати його на розробку, я подав заявку, мені пішли назустріч.

Потім увійшов у кольорову металургію — купив Артемівський завод з обробки металів, кілька заводів з виробництва кабелю. Взяв кредити, вклав гроші в реконструкцію, реструктуризував усі борги, почав їх погашати в розстрочку. У цьому була своя логіка — будь-який великий бізнес прагне вертикальної інтеграції. Якщо, наприклад, виробляти машинобудівне обладнання, неминуче виникає потреба у власному прокатному виробництві. Так само і в кольоровій металургії з’являється потреба у створенні власного технологічного ланцюжка — від вихідної сировини до кабельної продукції.

Невже все так просто — прийшов, купив? А як же конкуренти?

— Зовсім непросто. Адже я купував заводи на вторинному ринку. Взяти, приміром, Артемівський завод з обробки кольорових металів. До того, як я його купив, він 3 роки стояв. До мене його контролювали кілька компаній з Росії і України, вони не могли поділити владу. На завод тоді, крім Укрпідшипника, претендентів не було. Це зараз вони з’явилися. А тоді, у 1995-1996 роках у нас усі торгували газом, вугіллям і металом. Таким заводам було складно виживати без грамотного менеджменту.

У кого ви купували газ? У Тимошенко?

— Я власник, а не директор. Питаннями на кшталт купівлі газу не займаюся.

Ви намагалися самостійно, як, наприклад, Віталій Гайдук, вести традиційний для Донбасу бізнес — газ, вугілля, метал?

— У кожного своє. Я бартером, трейдерством ніколи не займався. І взагалі сферою моєї діяльності завжди було виробництво.

Сфери діяльності з іншими донецькими бізнесменами ділили?

— Я завжди, як і багато інших підприємців, сам визначав, яким бізнесом мені займатися, а яким ні. Працював там, де мені подобалося. Сподобається мені щось — піду і зроблю. Наприклад, у мене є активи в харчовій промисловості, є свій банк тощо.

Кому належать енергетичні компанії «Східенерго» та «Сервіс-Інвест» — вам чи Ринату Ахметову?

— До цих компаній я стосунку не маю. Мало з чим можуть пов’язувати моє ім’я. Якось з товаришем проїжджаємо біля спорткомплексу «Чайка» під Києвом, він каже: «Я знаю, тут ваша земля». Питання: чому я про це не знаю?

До речі, в Україні свого часу крім нашої корпорації було зареєстровано ще дві компанії з назвою Укрпідшипник. Доходило до смішного. Наприклад, у 1996 році приїжджаю в аеропорт, іду до каси, де в мене заброньований квиток, а мені кажуть: «Та ви ж свою броню забрали». Тільки через суди змусили ці компанії змінити назви.

У 2003 році Укрпідшипник, ІСД та SCM створили СП «Екометан» для видобутку шахтного метану. Ви ще берете участь у цьому проекті?

— Так, беремо. Але сам проект зараз у підвішеному стані. Ті технології видобутку метану, які ми застосували, поки що не дають прибутку.

Консорціум у складі Укрпідшипника і Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча нещодавно програв конкурс з приватизації австрійського банку Burgenland. Боротиметеся далі за банк?

— Ми ж його ще не програли. Навпаки, я майже впевнений, що нам вдасться купити Burgenland. Одразу після оголошення підсумків конкурсу звернулися до суду в Брюсселі. Оскільки було допущено дискримінацію по відношенню до українських претендентів, суд нещодавно прийняв відповідне рішення, і оборудку зупинили. Наш консорціум пропонував кращі умови, ми виграли перший тур, другий. Уже підійшли до підписання контракту, як місцевий губернатор зненацька заявив, що українці навряд чи зможуть забезпечити прозорість менеджменту банку. Але ж без ретельної перевірки активів і менеджменту наш консорціум не допустили б до участі у конкурсі. Укрпідшипник уже 14 років проходить міжнародний аудит — раніше в Artur Andersen, зараз — KPMG. Австрійці оголосили про своє рішення віддати банк своїм співвітчизникам — компанії GRAWE. Можливо, ми і відмовилися б від банку, але зачепив сам факт дискримінації. Це вже принципово.

Влада допомагає?

— На початковому етапі в цьому не було потреби. Але після оприлюднення підсумків конкурсу підключився Кабмін — була низка заяв українських чиновників на нашу підтримку. Віктор Ющенко обговорював це питання з австрійською стороною на державному рівні.

Як відреагували колеги по Партії регіонів на створення вами консорціуму із соціалістом Володимиром Бойком?

— Я понад десять років товаришую з Володимиром Семеновичем. У нас можуть бути різні погляди на політику, але це не заважає нам залишатися друзями. Ось, приміром, у мене хороші стосунки з Петром Симоненком, і мені байдуже, що він лідер Компартії. Більшість великих українських бізнесменів теж мої друзі.

Представників великого бізнесу зараз поділяють за регіональним принципом: донецькі, київські, західні. Чи існують якісь відмінності між українськими бізнесменами, вихідцями з різних регіонів?

— Я — український бізнесмен. Ярлик «донецькі» з особливим підтекстом журналісти і політики нам у Києві навісили.

Пам’ятаю, коли приїхав до Києва, дивувався: тут, виявляється, всі один одного знають і ходять по колу — Кабмін, Верховна Рада і Адміністрація президента. Що мене особливо вразило — бізнесмени та політики найчастіше не дотримують слова. Звісно, не можу однозначно говорити про всіх столичних бізнесменів і політиків, але з цим я стикався досить часто. У нас, у Донецьку, простіше вести справи, тому що твердо тримаємо слово.

Навіщо бізнесмен іде в політику?

— Головне — власні амбіції. Просто на якомусь етапі відчув, що здатен на більше не лише в бізнесі, а й у сфері державного управління, в політиці. Став народним депутатом, був головою парламентського комітету, віце-прем’єром. Я, звісно, не такий відомий, як Віктор Янукович, але популярності ніколи і не прагнув.

Хто головний у Партії регіонів? Подейкують, що всі ключові рішення приймає Ринат Ахметов особисто.

— У нас за прийняття рішень відповідає президія політради. До неї входять 17 осіб. І Ахметов, і Володимир Рибак, і я, і, звісно ж, Віктор Янукович.

Партія регіонів може змиритися з прем’єрством Юрія Єханурова?

— Я поважаю Юрія Івановича, він досвідчений фахівець. Але наша позиція — прем’єр-міністром має стати Віктор Янукович. Про розподіл інших посад ми зараз переговорів не ведемо — це другорядне.

---

Кар’єра мільйонера

2003-2004 рр. — віце-прем’єр-міністр України

3 2002 р. до сьогодні — народний депутат України, голова Комітету ВР України з питань ПЕК, ядерної політики та ядерної безпеки

1998-2002 рр. — заступник голови Донецької облдержадміністрації

1996-1998 рр. — перший заступник Донецького міського голови, депутат Донецької міської ради

1995-1996 рр. — заступник голови Донецької облдержадміністрації

1994-1995 рр. — заступник голови Донецької обласної ради

1991-1994 рр. — генеральний директор акціонерного товариства «Укрпідшипник»

1991 р. — технічний директор об’єднання «Шельф»

1986-1991 рр. — аспірант, науковий співробітник Донецького політехнічного інституту

Серпень-грудень 1986 р. — заступник начальника дільниці шахтного транспорту шахти «Білоріченська» виробничого об’єднання «Ворошиловградвугілля»

1981-1986 рр. — студент Донецького політехнічного інституту, спеціальність: технологія та комплексна механізація підземної розробки корисних копалин

1964 р. — народився в місті Донецьку

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар