Тільки члени профспілки

Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ

Професійні об’єднання початку минулого століття були здатні на все — від світських балів до політичних страйків

«Громадянське суспільство — в особливому сенсі, вживаному деякими юристами, — означає сукупність усіх осіб, які тепер і на певній території беруть участь в освіті».

Енциклопедія Брокгауза та Ефрона

Будівлю Російського технічного товариства після революції успадкували спочатку будівельники, потім геологи. Фото 30-х років

Елітні спілки

На той час для успішної ділової кар’єри диплом був необов’язковий. Купці не гналися за ступенями МВА і не зналися на теорії маркетингу. Перші багатії Києва Микола Терещенко і Лазар Бродський університетів не закінчували. Бухгалтерам і товарознавцям вистачало середньої комерційної освіти (Київський комерційний інститут почав діяти тільки в 1908 році). А ось лікарям, юристам, інженерам диплом був необхідний. На фахівців існував стабільний попит, і за тими, хто ділом доводив свою професійну спроможність, роботодавці ставали в чергу.

Кожен «пролетар розумової праці» прагнув підвищити свою капіталізацію, тобто професійно вдосконалюватися, — передовим людям того часу був чужим антиглобалістський скептицизм, вони щиро вірили в науково-технічний прогрес. Одночасно з відкриттям Київського університету почали з’являтися товариства за фахом.

Поклала початок наймасовіша з інтелектуальних професій — медицина. Уже в 1840 році було організовано Київське товариство лікарів, створене «для зручнішого зближення лікарів і для кращого розвитку успіхів лікарської науки». Засідання товариства відбувалися у присутності великої кількості публіки; їхні учасники розбирали різні незвичайні випадки з практики, обговорювали необхідні заходи у разі епідемій, ознайомлювалися зі свіжою літературою і новими медичними інструментами. На накладні витрати кожен із членів вносив кілька рублів на рік.

Іван Смирнов-Ласточкін, лідер швейної профспілки «Игла», в колі київських ткачів був відомий під ім’ям «маленький Ваня»

З роками такі об’єднання охопили представників інших університетських спеціальностей. Так, у 1869 році організувалися натуралісти, у 1872-му було засновано Історичне товариство Нестора Літописця, у 1876-му — Київське юридичне товариство. Їхні члени регулярно збиралися, читали і публікували доповіді, а Київське товариство натуралістів завдяки субсидії від Міністерства народної освіти навіть влаштовувало наукові експедиції. Проблем з приміщенням не було: вчені товариства засідали в аудиторіях університету.

Паралельно з гуманітаріями сформували своє коло позаслужбового спілкування і технарі. У січні 1871 року було створено Київське відділення Російського технічного товариства. Головним спонукальним імпульсом до його виникнення став бурхливий розвиток цукроваріння в Київському регіоні.

Тому попервах і до назви самого відділення додавалися слова: «...з цукробурякової промисловості», і керівництво його збиралося ближче до практики — при Городищенському цукровому заводі Черкаського повіту. Однак згодом відділення перебралося до Києва, а до 1914 року один з його керівників цивільний інженер Олександр Кобелєв спорудив монументальну резиденцію технічного товариства на нинішній вулиці Олеся Гончара, 55б (де тепер Інститут геології).

Ювеналій Мельников, один із перших робітничих профбосів Києва

Там були не лише приміщення для засідань, а й технічні школи і навчальні майстерні. Загалом Київське відділення Російського технічного товариства користувалося популярністю і впливом. Його зусиллям Київ багато в чому завдячував появою Київського політехнічного інституту. А в 1910 році, після перших випусків КПІ, було засновано Київське політехнічне товариство, що об’єднало інститутських вихованців.

Корпоративне братство київських техніків вирізнялося особливою згуртованістю і славилося вмінням не лише працювати, а й відпочивати. Приміром, у 1893 році досить яскравою подією в житті міста виявився бал, влаштований місцевою технічною інтелігенцією. Репортер газети «Киевское слово», побувавши на балу, засвідчив, що «панове інженери і архітектори ще раз показали свій смак і вміння зробити все елегантно, красиво, добре і в повному порядку».

Троїцький народний дім — колиска київських профспілок

Право на старість

Менеджери середньої ланки тієї доби — ремісники, прикажчики, дрібні службовці — об’єднувалися заради соціальних програм. Плата в людей цього звання була досить скромна, щоб можна було збити капіталець на старість. А зайнятим у приватному секторі держава тоді пенсій не виділяла.

Так почали виникати товариства, які нагадували звичайні пенсійні каси і каси взаємодопомоги, але за формами діяльності були більш різноманітними. Чи не найстарішим у місті таким об’єднанням (відкритим у 1874 році) виявилося Київське фармацевтичне товариство взаємодопомоги.

У першому параграфі статуту йшлося: «Мета товариства — взаємна допомога нині та в майбутньому, а саме надавати кошти незаможним своїм членам: а) молодим фармацевтам, які потребують посади або коштів при проживанні в університетському місті для складання іспиту; б) хворим, які не мають коштів для лікування; в) старим, які не можуть здобувати власною працею необхідні кошти для утримання себе і своєї родини, — взагалі надати членам своїм легкий кредит, посаду, підтримку і безплатне лікування».

Кошти товариства поповнювалися членськими внесками — п’ять рублів вступних і від 25 до 50 коп. щомісячних. Той, хто пробув у його лавах не менш ніж рік, міг претендувати на отримання позики. Вона становила скромну суму в межах 150 рублів, але на той час і такі гроші були неабиякою підмогою. Крім того, товариство утримувало квартиру на кшталт гуртожитку для приїжджих здобувачів диплома фармацевта, заснувало бюро працевлаштування, зібрало непогану бібліотеку за фахом. А на початку ХХ ст. відкрило свою аптеку і розглядало перспективу створення притулку для літніх колег.

З близьких за духом об’єднань можна згадати ще, приміром, Київське товариство взаємної допомоги прикажчиків. Перші збори його ініціаторів також датовані 1870-ми роками. Однак затвердити статут вдалося лише наприкінці 1883-го з однієї простої причини: багато місцевих купців були вкрай невдоволені зростаючою грамотністю і згуртованістю свого молодшого персоналу і намагалися перешкодити цій ініціативі.

З Лук’янівського клубу — до Лук’янівської в’язниці Київ, як і сьогодні, приваблював трудовий люд з провінції. Невибагливі в побуті і в оплаті роботяги безмовно зносили всі тяготи і поневіряння пролетарського життя. А коли хтось був невдоволений, роботодавець одразу вказував на поріг.

Так було, приміром, з одним молодим вантажником, який працював на млині біля нинішньої Поштової площі. Вантажникам, слід зазначити, було несолодко. Платили їм по 75 копійок на день. За ці гроші вони мали дванадцять годин тягати п’ятипудові мішки. Навколо була неймовірна курява.

Дерев’яні підмостки під ногами раз у раз ламалися, вантажники падали, калічилися. А поруч стояли наглядачі й поливали робітників брудною лайкою, доходило і до побоїв. І ось молодий роботяга не витримав. Він підбив кількох товаришів на подання офіційного протесту до адміністрації млина проти брутального поводження і поганих умов праці. Але протест ні до чого доброго не привів. Бунтаря просто викинули на вулицю.

Його колеги невесело жартували: «Ось бачиш, хазяїна кличуть Лазар і тебе кличуть Лазар. Пішов би ти до нього і сказав би: як же це ти, Лазарю, звільнив Лазаря, мовляв, недобре. Може, йому стане соромно і він поновить тебе, та ще і з надбавкою». Робітники говорили так тому, що млин належав акціонерному товариству «Лазар Бродський». А ім’я молодого вантажника було... Лазар Каганович — той самий майбутній перший секретар КП(б)У.

У таких умовах трудівникам треба було об’єднатися, створити щось на кшталт профспілки для захисту своїх прав. Але не так просто було це зробити. Робітники були розрізнені й неписьменні, а політично підкована інтелігенція не завжди знаходила з ними спільну мову. Щасливий виняток становили окремі розвинені робітники, начитані, красномовні. Навколо них одразу збиралися гуртки і вирували громадські пристрасті.

Одним з таких ватажків став у Києві Ювеналій Мельников. Зараз його ім’я носить вулиця на Лук’янівці. Її назвали так не випадково: саме тут, у невеликому будиночку, що стояв колись біля нинішньої станції метро «Лук’янівська», 25-річний Мельников створив у 1893 році перший робітничий клуб. У Лук’янівському клубі активно просвіщали робітників і вчили їх протистояти хазяям.

Ось що згадував про це один із перших київських марксистів Борис Ейдельман: «Ми вирішили відкрити майстерню, підготувати двох-трьох учнів ремісничих майстерень і, відправивши їх на заводи, у такий спосіб відкрити собі шлях до маси фабричних. Так і зробили. Було куплено токарний верстат, слюсарні інструменти, і Юв. Дм. Мельников зробився вчителем-хазяїном школи-майстерні. За фахом він був слюсарем, але знав крім слюсарного безліч ремесел...

А квартира Юв. Дм. Мельникова на Лук’янівці, де розмістилася школа-майстерня, зробилася штаб-квартирою соціал-демократів-інтелігентів, клубом і університетом для численних відвідувачів-робітників. Сюди приводили наші учні своїх знайомих. Інтелігенти-пропагандисти надсилали сюди для останнього вищого шліфування своїх слухачів. Сюди приходили інтелігенти всіх київських груп. Тут деякі навчалися говорити і писати зрозумілою для маси мовою. Тут обговорювалися новини газетні, велися суперечки про пропаганду і агітацію і роздавалися книжки».

Однак влада не дрімала. Боротьба робітників за свої права була тоді подібна до крамоли. Мельникова заарештували, запроторили там само на Лук’янівці до в’язниці, а потім у заслання...

Профспілкова оперета

До революції 1905 року зареєструвати легальну профспілку було вкрай клопітно — поліція і «блакитні мундири» були завжди готові припинити небажану активність або просто поховати документи в бюрократичній машині імперії. Але з 1906 року право видачі дозволів на відкриття діяльності всіляких товариств отримала губернська влада.

Процедура виявилася порівняно нескладною. Треба було подати клопотання до спеціального Губернського у справах про товариства відділу і в ньому вказати імена засновників, район дії товариства, додати його статут, де необхідно вказати порядок вступу і вибуття членів, розмір членських внесків, спосіб обрання правління, порядок ведення звітності тощо. Далі заявник чекав два тижні, і якщо за цей час не надходило заперечної відповіді, нове об’єднання могло починати діяти.

Кількість таких організацій одразу почала стрімко зростати. Серед них були і різні галузеві профспілки. Взагалі робітники створювали їх ще до 1906-го, напівлегально. Є дані про те, що перші профспілки трудящих Києва почали діяти буремного 1905-го в приміщенні популярного громадського закладу — Троїцького народного дому.

На фасаді цього будинку ще в 1927 році встановили меморіальну дошку на честь зародження в його стінах такої значної справи. Щоправда, зараз її не дуже видно: раз у раз пам’ятний знак перекривають рекламні анонси музичних комедій, оскільки в колишньому Троїцькому народному домі нині розміщений Театр оперети.

До кінця 1907 року кількість київських профспілок сягнула 29. Зазвичай, їхні статути відкривали доступ до спілки тим, хто трудиться або служить, але аж ніяк не власникам підприємств. Основною статутною метою профспілок зазвичай було «з’ясування та узгодження економічних інтересів своїх членів, а також поліпшення умов їхньої праці».

Для цього при спілці організували юридичну допомогу, заснували примирливу камеру для розв’язання трудових спорів, відкрили довідкове бюро «для підшукання місць», тобто для збирання і поширення інформації про наявні вакансії, щоб у разі конфлікту з хазяїном працівник міг легко піти від нього. У деяких спілках статут навіть покладав обов’язки на кожного члена спілки «негайно повідомляти Правлінню про всі відомі йому вакантні місця».

Нічого протизаконного в цих оголошених завданнях начебто не було, але поліція незабаром відстежила беззаперечний зв’язок між діями профспілок і активізацією страйкового руху. Почалися причіпки, одна за одною спілки закривали, заганяли в підпілля. За часів прем’єрства Столипіна їх можна було перерахувати в Києві на пальцях однієї руки.

Серед небагатьох уцілілих спілок тоді було й об’єднання офіціантів і номерних. Здавалося б, у цих професій немає таких проблем з умовами праці, як у металургів або вантажників. Однак і офіціантам доводилося боротися за свої права. По-перше, у них був чи не найдовший робочий день тривалістю до 17-18 годин.

По-друге, хазяї незмінно вимагали свою частку чайових, а це були непомірні суми. Та ще й ресторатори норовили урвати своє, вимагаючи заставу то за столовий посуд, то за свіжі скатертини. І ось у 1909 році профспілка дала згоду на страйк офіціантів найпопулярнішого «злачного місця» — кафешантану «Шато-де-Флер».

На час страйку страйкарі отримували допомогу від спілки: піврубля на день. Власники закладу були збентежені. Збитки від простою зростали щодня, а замінити добірних, вимуштруваних офіціантів будь-ким було неможливо. І страйкарі перемогли. Хазяям довелося приборкати свої апетити.

Але з 1912 року тиск на профспілки дещо послабшав. А рік по тому успішною акцією спілок стала участь у Всеросійській виставці 1913 року. Їм доручили підготувати матеріали для ремісничого відділу. І експозиція справила ефект вибуху бомби!

На виставці загалом побувало близько мільйона осіб, і всі вони могли дізнатися про те, що, приміром, кравці працюють у середньому по 12 годин на добу, шевці — від 14 до 16, а пекарі проводять на робочому місці іноді по 20 годин. При цьому значна частина виробничих приміщень знаходиться у вогких підвалах без вентиляції. А платять працівникам зазвичай справжнісінькі копійки — 20-30 рублів на місяць... Ці скандальні дані змусили владу натиснути на роботодавців через санітарні служби. Профспілкам залишалося недовго чекати повної легалізації — до лютого 1917-го.

---

До речі

Прийняті у 1906 році правила підрозділяли громадські структури

на три групи. Перша — власне товариства як «об’єднання кількох осіб,

які, не ставлячи за мету отримання для себе прибутку від ведення будь-якої справи, обрали предметом своєї сукупної діяльності певну мету». Друга — спілки, тобто «об’єднання двох або кількох таких товариств, хоча б за посередництва їхніх уповноважених».

І третя — «професійні товариства, засновані для осіб, зайнятих у торгових і промислових підприємствах, або для власників цих підприємств».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар