Іншого немає в нас шляху

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Нове покоління українського політикуму вибирає авторитаризм

Українська держава на шляху до своєрідної форми авторитаризму. Траєкторія руху зумовлена як логікою розвитку політичної системи, так і збігом низки обставин. Логіка системи в тому, що в результаті політреформи на зміну хитрій моделі імені Л. Д. Кучми (де не було єдиного центру прийняття рішень, а відповідальність центру системи — президента — була розмита) прийшла не менш хитромудра модель.

З’явився центр прийняття рішень — Кабмін, точніше прем’єр-міністр, який фактично не залежить ні від парламентської більшості, ні від президента. Нагадаємо, що відповідно до зміненої Конституції Верховна Рада може порушити (!) питання про відставку уряду один раз протягом сесії, при цьому впродовж року після прийняття програми Кабміну і за рік до закінчення його повноважень цього робити не можна. Тобто політреформа створила державну посаду з фактично необмеженими повноваженнями. Щоправда, президент, як і раніше, контролює силові відомства.

Однак насправді такий контроль — питання політики, а не повноважень. За належного вміння прем’єр зможе де-факто контролювати і силові структури. І все це — звернімо увагу на збіг обставин — тоді, коли в українській політиці існує фігура, готова вповні скористатися посадою прем’єра, і в цієї фігури великі шанси її обійняти. Йдеться, звісно, про Юлію Володимирівну Тимошенко.

Абетка популізму

Певною мірою Тимошенко пощастило. Карту популізму намагалися розіграти багато політиків, але безумовного успіху досягла саме вона. До чинників везіння також можна віднести її опозиційність до Кучми і переслідування з боку «злочинного режиму». Найважливіший чинник успіху Тимошенко — закріплений за нею образ тендітної дамочки зі зривистим голосом і сльозами на очах. Для українців, які звикли сприймати політику як мексиканський серіал, це влучення в десятку. Юлія Володимирівна добре засвоїла правила популізму, причому тієї його версії, що затребувана суспільством саме зараз. Ці правила такі:

1. Бути актором. Точніше, Тимошенко завжди грає одну й ту саму роль, до справжнього акторства їй далеко. Але оскільки іноді здається, ніби вона вірить у те, про що говорить, свою роль вона грає добре, а на тлі нудних українських політиків виглядає просто чудово.

2. Обговорювати на публіці прості проблеми, які передбачають радикальні рішення.

3. Вибирати такі теми для дискусій, у яких опонентам довелося б вдаватися до довгих контраргументів, що потребують бодай якихось знань. Скасування ПДВ, депутатської недоторканності, реприватизація — теми з цієї серії. Такі гасла не завжди неправильні, однак емоційний заряд, з яким сама Тимошенко визначає їхню справедливість, у будь-якому разі вищий за усілякі контраргументи. Достатньо подумки подискутувати перед уявною аудиторією з Юлією Володимирівною на тему, приміром, реприватизації, щоб переконатися, що будь-які заперечення проти її гасел будуть, м’яко кажучи, непереконливими.

4. Завжди щось робити, особливо у безвихідних ситуаціях. Послідовність у популізмі дає запас для маневру і для того, щоб забувати про вже дані обіцянки. Власне, ця навичка, що вирізняє Юлію Володимирівну від інших побратимів по цеху, і привела її до тріумфу.

5. Не змінюючи виразу обличчя, змінювати позицію на протилежну. Один з останніх прикладів — заява Тимошенко про те, що реприватизації не буде. Причому ця заява тим цікавіша, що, за версією лідера БЮТ, вона ніколи не виступала за реприватизацію, а цю позицію їй... приписали ворожі ЗМІ.

6. Нікому нічого не пояснювати і тим більше не виправдовуватися. Ця навичка найскладніша в освоєнні, але саме майстерне володіння нею і приводить до успіху. Адже популіст не зобов’язаний іти на повідку в юрби, він лише використовує її думку у власних цілях. Класика жанру — історія з вимогою перерахунку голосів після виборів. Наша Україна, як завжди, м’ялася і щось мимрила, тоді як БЮТ різко й одразу висловився проти цього заходу. Хоча саме БЮТ і звинувачували у підтасуваннях. Здавалося б, для збереження авторитету потрібно погоджуватися на перерахунок, але саме заради авторитету... дружина цезаря має бути поза підозрою.

7. Нікому не говорити про свої цілі. Ще краще — не ставити їх собі. Тимошенко це вдається легко, оскільки її самоціль — влада заради влади. Юлія Володимирівна — реактивний політик, який переважно реагує на події, а не конструює їх.

Тактика образу

Суть тактики, якої зазвичай дотримується Тимошенко, невигадлива — «мені не дають працювати». Ідеальний стан для таких тактичних дій — опозиція. Однак навіть будучи при владі, цю тактику можна небезуспішно використовувати, особливо зараз. Нагадаю, що формований уряд у будь-якому разі буде коаліційним, а в прем’єра завжди будуть «чужі» підлеглі.

Вони перші кандидати на цапа-відбувайла у разі якихось невдач. Хоча насправді прем’єр має безліч можливостей для проведення власної кадрової політики. Але це швидше посилює його владу, що анітрохи не йде врозріз із тактикою «мені не дають працювати». Єдиний варіант, за якого вона виявляється неефективною, — однопартійний уряд БЮТ. Що, на жаль (або на щастя?), неможливо.

Помиляються ті, хто вважає, що зірка Тимошенко згорить, якщо вона знову стане прем’єром. Зауважимо, що два президенти України — «згорілі» прем’єри. А українські виборці якщо вже повірили комусь, то віритимуть до кінця. Згадаймо Кучму, йому заважали з перших днів політичної кар’єри. Причому, зазначимо, на віру виборців у те, що їхньому кумиру хтось не дає працювати, його реальні повноваження впливають слабо.

Той самий Кучма під стогін про те, що йому не дають «проводити реформи», вибив для себе небувалі повноваження — право видавати декрети, фактично поєднавши в уряді законодавчу і виконавчу владу. І навіть ці безпрецедентні повноваження не похитнули впевненості прихильників Кучми в тому, що йому заважають парламент і президент Кравчук. Лише коли Леонід Данилович став президентом, у декого з’явилися сумніви в тому, що він у принципі здатен щось робити. Та й знадобилося дві каденції, щоб люди остаточно переконалися у його здібностях.

Зараз прем’єр-міністр є головною політичною фігурою в країні, має найбільші повноваження і можливості впливати на події. Однак знадобиться кілька років, щоб виборці це усвідомили.

Реформена стратегія

Що частіше Юлія Володимирівна говорить про те, що не хоче бути президентом, то менше в це віриться. Заковика в тому, навіщо їй тепер ця посада? Зауважимо, що пан Ющенко вже звернувся до Конституційного Суду з питанням щодо реформи. Як це завжди буває, люди, які намагаються змінити систему під себе, страждають від змін найбільше.

Зміни в конституційній системі (простіше кажучи, ревізія політреформи) потрібні президентові для того, щоб не втратити впливу, зокрема на прем’єра. Причому зазначимо, що у випадку з Юлією Володимирівною контроль президента над прем’єр-міністром ніяк їй не зашкодить, а лише додасть потужну позицію до списку тих, хто заважає їй рятувати батьківщину.

Таким чином, Ющенко, сам того не бажаючи, веде Тимошенко до влади, як то кажуть, остаточної й безповоротної. Адже якщо президент збереже всі свої повноваження, то Тимошенко обов’язково стане наступним президентом. Бо якщо політреформу скасують, норма про те, що Кабмін не можна чіпати протягом року після затвердження його програми, все одно залишиться.

Тобто до травня 2007 року Тимошенко буде прем’єром і звільнити її зможе тільки президент (якщо це право за ним залишиться). А далі рік пересидіти в опозиції і... з піснею на вибори. Тому в найближчому майбутньому передбачається активність БЮТ як у питанні призначення суддів КС, так і в імовірній ревізії політреформи.

Слід зауважити, що махінаціям з політичною системою сприяє відсталість українських політиків і так званих партій (особливо Нашої України і Партії регіонів). Вони просто нездатні існувати в тих жорстких умовах, у які їх ставить реформа. Поки що політики цього не зрозуміли, але чимдалі, то голосніше звучатимуть голоси виступаючих за ревізію політичної системи.

Особливої завзятості в цьому питанні можна очікувати від політиків-бізнесменів і колишніх центристів, які можуть «вирішувати питання» лише в нелегальному режимі і на дух не переносять відкритих процедур. Для них найближча можливість якось змінити статус-кво, який їх не влаштовує, — президентські вибори. Отже, потрібно зробити все, щоб на той час посада президента знову щось значила.

Утім, навіть якщо з ревізіоністських вигадок нічого не вийде, п’ять років практично диктаторських повноважень — куш, за який варто поборотися. Єдиною перешкодою на шляху потенційного прем’єра буде парламент, наділений правом відправити Кабмін у відставку. Нагадаю, що ні розпад коаліції більшості, ні інші катаклізми жодним чином не торкаються прем’єра, оскільки існує спеціальна процедура його відставки.

Зрозуміло, це політичний і правовий нонсенс, але ми можемо лише констатувати його наявність у межах існуючої політичної моделі. Інакше кажучи, ставши прем’єром, Тимошенко потрібно лише подбати про те, щоб зірвати єдино можливе протягом однієї сесії голосування щодо відставки Кабінету. Це не таке вже й складне завдання.

Громадяни й опозиція

Авторитаризм по-українськи необов’язково означає переслідування інакомислячих та інші звичні атрибути. У нашому випадку він насамперед означає стагнацію і, можливо, перспективи для появи радикальніших, а тому небезпечніших політиків. Протистояти Юлії Тимошенко, якщо дійде до президентських виборів, просто нікому. Зараз Наша Україна і БЮТ ставлять перед собою різні цілі, але активно вибудовують одну й ту саму систему, віддаляючи політичні механізми від контролю з боку громадян.

У такій моделі політичне життя країни обмежується держслужбовцями і народними депутатами, які конкурують один з одним у відриві від виборців. Інших конкурентів у створюваному політичному середовищі немає, і з’явитися їм нізвідки. Понад те, навіть якби вони й були, то боротися з Юлією Володимирівною практично неможливо. Її авторитаризм буде, скажімо так, повзучим, оскільки цілі Тимошенко чітко не визначені.

Парадокс ситуації ще й у тому, що Юлія Володимирівна і її виборці представляють нове покоління політикуму. Дотепер виборцям потрібні були тільки слова. Вони готові були вибачати бездіяльність, аби лише звучали приємні для слуху промови. Зараз багатьом українцям потрібні справи. Щоправда, виборцям Тимошенко поки що неважливо, ЩО вона робить, а важливо, що вона РОБИТЬ. Можливо, це вікова хвороба, яку потрібно пережити, і незабаром громадяни зацікавляться тим, ЩО і ЯК САМЕ мають намір робити політики.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар