Фальсифікаціям — nein!

Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК

З виборчими маніпуляціями, підкупом та шантажем виборців галичани стикалися ще за часів Австро-Угорської імперії

Приміщення Галицького сейму успадкував Львівський університет імені Івана Франка

Перші уроки національного парламентаризму галичани дістали ще 1861 року, коли австрійський цісар Франц-Іосиф I створив Галицький сейм — виборний орган австро-угорської провінції — Королівства Лодомерії та Галичини з Великим князівством Краківським. Австрійська корона дарувала мешканцям східних земель демократію з метою випустити «пару» на вибухонебезпечній національній околиці імперії і дещо дистанціюватися від розв’язання локальних господарських проблем регіону.

Для імператора було важливим зберегти баланс національних сил у Галицькому сеймі. Відтак місцевий парламент очолював крайовий маршалок (спікер), котрий зазвичай був поляком, а його заступником мала бути особа духовного звання — греко-католицький митрополит або єпископ, як правило, українець.

Сейм був виразником інтересів передовсім заможних і впливових галичан. Митрополитам, єпископам та ректорам Краківського і Львівського університетів взагалі не потрібно було докладати жодних зусиль для здобуття депутатського статусу. Вони мали вірчий мандат і автоматично, за посадою, входили до складу сейму. Решта парламентаріїв, які мали австрійське громадянство і досягли 30-річного віку, були делеговані до місцевого парламенту від чотирьох курій (соціальних груп), кожна з яких мала свою парламентську квоту: магнати-землевласники — 44 місця, торгово-промислові палати — 3, міста — 20, сільські громади — 74. У четвертій курії, до якої належала більшість українців, вибори були дворівневими: громада усним і відкритим голосуванням вибирала представника, якому делегувала свій колективний голос.

Галицький сейм опікувався будівництвом та підтриманням у належному стані місцевих доріг, спорудженням і утриманням державних установ, казарм цісарського війська, в’язниць, соціальних закладів тощо. Цим потребам мав відповідати місцевий бюджет, тож депутати запровадили крайові податки, які у 2-3, а іноді навіть у 4-5 разів були більшими, ніж у середньому по імперії. Наприклад, крайовий податок на пиво удвічі перевищував той, що збирали в австрійських областях.

Стабільної роботи галицькі депутати не демонстрували, і доволі часто у сесійній залі траплялися конфлікти на кшталт нинішніх. Наприклад, у жовтні 1910 року, коли польська більшість відхилила пропозицію адвоката і публіциста Костя Левицького про розгляд проекту виборчої реформи, українці зреагували на це демонстративним спротивом. В «Історії політичної думки галицьких українців» Левицький згадує, як з українських лав лунало: «Ганьба шляхетському сеймові! Немає виборчої реформи — не буде засідання! А рівночасно з тим піднялися стуки пультів і проймаючий виск трубок, свиставок та інших приладів, так що в залі настав пекельний гамір».

Хоча за законом українці могли вибороти лише третину голосів у Галицькому сеймі, їм вдавалося проштовхнути до місцевого парламенту ледве 15-20 своїх аристократичних представників. Левову частку місць у крайовому парламенті посідали поляки. Зокрема, в 1910 році українцям належало лише 13% депутатських мандатів. Як і нині, вплив на парламентські вибори мала Росія. Кількість українських депутатів у сеймі згодом зросла до 20%, тільки-но загострилися відносини між двома імперіями — Російською та Австро-Угорською. Остання готова була пожертвувати частину польських місць українцям заради профілактики москвофільських настроїв серед галичан.

Тодішні інструменти здобуття 150 парламентських крісел

(з 1900 року — 161) на 6 наступних років багато в чому схожі з нинішніми. Кандидати до Галицького сейму не знали слів «адмінресурс» та «маніпуляції свідомістю виборців», але виборчі технології не були від того чистішими. Архівні документи, історичні розвідки та художні твори демонструють, що під час виборів до крайового парламенту крадіжки посвідчень виборців, шантаж, залякування, підкуп були традиційними й ефективними інструментами передвиборчих технологій. Наприклад, на виборах 1889 року голос можна було «придбати» за 100 злотих. Маніпулювати процесом виборів було нескладно, оскільки простий люд не знався на виборчому законодавстві. Тому навіть елементарне втаємничення часу виборів давало не менший ефект, ніж теперішні чорний PR та «каруселі». Історики свідчать, що одним із переконливих агітматеріалів була горілка, яка під час виборчих перегонів лилася рікою. Королем адмінресурсу на Галичині був імператорський намісник, до компетенції якого входили перевірка виборчих списків, їх оголошення, виготовлення посвідчень для обраних депутатів.

За чотири роки до краху Австро-Угорщини була запроваджена нова виборча система, яка розширяла національні права і права простолюдинів. Але запровадити її імперський уряд уже не встиг.

---

Думка спостерігача

«Були би, мабуть, не покінчилися Тупівські правибори, якби Петро Підошва не з’єднав собі три голоси. Він обіцяв присадкуватому клинчик на отаву, а старенькому тихцем помінив дати п’ятку. Підошвів родич, коли переконався, що за Підошвою два голоси, згодився й собі поперти його. А комісар натис на війта, щоби також голосував за Підошву.

Отак настав виборцем Петро Підошва».

Лесь Мартович «Смертельна справа». Так обирали представників (виборців) в одному з галицьких сіл

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар