Дещо про соборнiсть

Дмитро КРАПИВЕНКО, в. о. редактора відділу «Компанії. Практика»

Моя шкільна вчителька історії любила повторювати: «Історія не визнає умовного способу», — й наші гарячі юнацькі суперечки на зразок, «якби не Гітлер...», «якби не Ленін...» одразу ж ущухали.

Дякую Вам, Анеле Станіславівно, що навчили утримуватися від політичних спекуляцій! Нині, яка б історична подія не відбулася, тільки й чути звідусіль: якби, якби, якби... Ось минулого тижня українській соборності виповнилося 64 роки. 17 вересня 1939 року радянські танки форсували Збруч і попрямували на Львів. На тих танках не було синьо-жовтих прапорів і тризубів.

Бодай не кожен з тих танкістів володів українською. Але омріяна українськими ідеалістами-патріотами злука, нарешті, відбулася: відтоді й донині українці живуть в одній державі. Можна довго сперечатися на тему, що було б, якби не вересень 1939 року й не Червона Армія... Облишмо умовний спосіб. Геополітичне об’єднання відбулося — це факт і це добре.

Але досі існують образливі прізвіська «східняків» і «западенців», амбіції харків’ян, мешканців «першої столиці», що не поступаються львівському гонору. Іноді складається враження, що спілкуванню Західної та Великої України досі заважає зловісна «лінія Сталіна».

Утім, враження хибне. Для багатьох сучасників соборність стала передумовою... життя: тато — галичанин, мати — подолянка — й жодних «якби».

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар