Залізний хазяїн

Євген ДУБОГРИЗ

Червоні директори могли б поповнити рейтинги журналу Forbes

Термін «червоний директор» асоціюється із самодуром-керівником, який окопався в надрах зруйнованого заводу та пережив 90-ті завдяки корупційним зв’язкам із собі подібними. Прийнято вважати, що їхні часи минули. Однак це не більш ніж міфи. Старі директори, які свого часу подолали спокусу розпродати заводи на брухт, стали ефективними власниками і йти на пенсію не збираються.

Робітник, чекіст, міністр

У 20-х роках минулого століття червоними директорами називали колишніх робітників націоналізованих заводів, призначених керівниками через брак кваліфікованіших кадрів. Пізніше цей термін почали застосовувати відносно колишніх політпрацівників (читай чекістів), які очолили масштабні промислові будівництва перших п’ятирічок. У 40-50-х роках червоними директорами стали іменувати сталінських висуванців — молодих і амбітних випускників перших радянських промислових вищих навчальних закладів, які замінили свого часу директорів-чекістів.

В Україні це поняття з’явилося в середині 90-х. Щоправда, зовсім з іншим підтекстом — до старої гвардії відносять усіх керівників, які обіймають свої посади з часів СРСР. До сонму червоних директорів зараховують як колишнього міністра машинобудування СРСР 69-річного Володимира Лук’яненка (НПО ім. Фрунзе), так і відносно молодого (50 років) Олександра Слободяна (Оболонь), який зумів стати керівником пивзаводу у 35 років.

Інша річ, що звинувачення червоних директорів у відсталості або неефективності у більшості випадків просто надумані. Наприклад, такі ринкові показники, як відношення капіталізації до доходів або прибутку підприємств, очолюваних старою гвардією, нічим не відрізняються від аналогічних показників компаній, що перебувають у власності олігархів і закордонних інвесторів.

Так, червоні директори неохоче наймають на роботу молодих фахівців — випускників закордонних і вітчизняних бізнес-шкіл, воліючи задовольнятися перевіреними кадрами, вихованими на підприємстві, але таку стратегію сповідують безліч промислових компаній з-поміж глобальних гравців. Так, червоні директори вкрай негативно ставляться до можливості залучення позикового капіталу шляхом IPO на міжнародних фондових біржах.

Але ж у світі чимало успішних непублічних компаній, а сумарна оцінна вартість двохсот найбільших непублічних компаній рейтингу журналу Forbes ненабагато нижча за сукупну ринкову вартість двохсот лідерів за капіталізацією рейтингу FT-500. Так, слабкість червоних директорів — у їхній харизматичності. Але таке саме обвинувачення можна висунути й вітчизняним олігархам — хто, наприклад, може назвати ім’я можливого спадкоємця Рината Ахметова або Віктора Пінчука? Втім, різниця між олігархами і червоними директорами справді є.

Створити й захистити

Більшість тих, кого називають вітчизняними олігархами, зуміли заробити стартовий капітал на бартерних схемах. Отримавши доступ до торгівлі вугіллям і газом, а дещо пізніше металами, бізнесмени поступово здобули контроль над виробничими активами. Іншими словами, основою для бізнесу олігархів стали фінансові схеми, а не виробництво.

Зовсім інша справа — директори радянських заводів, які у розвитку свого бізнесу змушені опиратися саме на виробництво. Кожен із них на початку 90-х, очолюючи велике промислове підприємство, зіткнувся з проблемою виживання заводу в зовсім нових умовах. Планова система, що панувала в СРСР, була зруйнована. Виявилися розірваними зв’язки між заводом, з одного боку, та споживачами його продукції і постачальниками сировини, напівфабрикатів, обладнання — з іншого.

Причому поновити миттєво втрачені зв’язки виявилося неможливо. Простіше кажучи, українському тракторному заводу стало архіскладно випустити трактор, комплектуючі для якого виробляють у Литві та Грузії, але ще складніше — продати готовий трактор уже неіснуючому тресту в Узбекистані. Падіння ринкової вартості радянських промислових активів у десятки й сотні разів (приміром, порівняно з аналогічними заводами в Європі та Північній Америці) було безпосереднім результатом зникнення налагодженої системи збуту та постачання.

За таких умов у директорів, заводи яких почали перетворюватися на купу брухту, залишилося два можливі варіанти дій. Перший — користуючись практично необмеженою й неконтрольованою владою над заводом, розпродати (наприклад, на брухт) активи, які бодай трохи користуються попитом. Таким шляхом, до речі, пішли більшість керівників того часу: практично цілком припинили існування промислові активи Західної України, з промислової карти країни зникли Костянтинівський метзавод, найбільший у СРСР виробник помп бердянський Південгідромаш та багато інших підприємств.

Втім, існував також інший шлях, обраний тими, кого зараз називають червоними директорами, — самостійно організувати нову систему збуту і постачання. Комусь допомогли зв’язки і знайомства, напрацьовані під час перебування міністрами та керівниками галузевих об’єднань, хтось зумів зацікавити закордонних партнерів. Хай там як, окремі великі промпідприємства зуміли пережити перші роки «вільного плавання» економіки.

Тим часом створення інфраструктури та відновлення роботи заводів — лише перший з необхідних кроків, зроблених сьогоднішніми червоними директорами. Другим кроком стало перетворення державних менеджерів на власників керованих активів. Тут на руку їм зіграла відкладена на деякий термін приватизація українських заводів. У Росії розпродаж промислових активів стартував на початку 90-х, коли покупцями зупинених заводів могли бути або закордонні ТНК, або новоспечені олігархи. В Україні ж масове перетворення державних «виробничих об’єднань» на напівприватні «акціонерні товариства» почалося лише в 1997 році. Тоді зміцнілі директори мали вже достатньо ресурсів, щоб пролобіювати продаж випущених акцій «трудовим колективам» за приватизаційні сертифікати, а згодом викупити сертифікати в працівників.

Нарешті, до кінця 90-х директори заводів зіткнулися з третьою проблемою, чи не вагомішою, ніж дві попередні. Саме тоді в Україні розпочався переділ власності між зміцнілими ФПГ нової хвилі — групами ІСД, «Приват», УкрСиббанк, «Інтерпайп» та багатьма іншими. Відповідно завданням червоних директорів стало збереження контролю над отриманими активами.

Успішно впоратися з цим завданням вдалося небагатьом. Одні, приміром Олександр Булянда (екс-директор Азовсталі), в остаточному підсумку програли боротьбу за активи і змінили крісло директора на статус пенсіонера. Інші — Віталій Лук’яненко та Віталій Сацький (Запоріжсталь) — вступили до альянсу з «молодими» ФПГ. А ось треті, наприклад Володимир Бойко (ММК ім. Ілліча) або Микола Янковський (Стирол), зуміли обстояти право на самостійне управління підприємствами, створивши на базі заводу власну ФПГ. Тож про неефективність червоних директорів, які зуміли і створити інфраструктуру, і стати власниками заводів, і захистити підприємства від нападів конкурентів, говорити поки що зарано.

---

Кар’єра типового червоного директора (схема)

(а) 1980-1988 рр. — заступник директора заводу, головний інженер, заступник начальника тресту, директор галузевого інституту

(б) 1985-1988 рр. — міністр всесоюзного/українського міністерства, начальник галузевого об’єднання, народний депутат УРСР/СРСР

(в) 1988-1997 рр. — директор державного заводу

(г) 1994-1998 рр. — депутат облради, Герой України

(д) 1997-1998 рр. — президент, голова правління, голова спостережної ради, акціонер ВАТ/ЗАТ (створеного на базі заводу) з державною часткою

(е) 1999 р. — представник президента у виборчому окрузі

(ж) 1998-2006 рр. — народний депутат України, кавалер ордена «За заслуги», почесний президент ВАТ/ЗАТ

Найбільші активи, контрольовані ЧЕРВОНИМИ ДИРЕКТОРАМИ

Володимир Матвійович Лук’яненко (ВАТ «Сумське машинобудівне НВО ім. Фрунзе»)

Народився у 1937 р. Закінчив Харківський політехнічний інститут у 1960 р. 1961-1976 рр. — Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання (СМНВО) ім. Фрунзе, помічник майстра, майстер, начальник зміни, начальник цеху, головний інженер. 1976-1986 рр. — СМНВО ім. Фрунзе, директор 1986-1989 рр. — міністр хімічного і нафтового машинобудування СРСР, депутат Верховної Ради СРСР 1989-1994 рр. — СМНВО ім. Фрунзе, генеральний директор З 1994 р. — ВАТ «СМНВО ім. Фрунзе», голова правління, президент Лауреат Державної премії СРСР, доктор технічних наук, академік Академії інженерних наук України та Академії технологічної кібернетики України, академік Міжнародної академії холоду. Герой соціалістичної праці СРСР (1985), кавалер ордена «За заслуги» (1997), Герой України (2004).

Георгій Маркович Скудар (ВАТ «Новокраматорський машинобудівний завод»)

Народився у 1942 р. Закінчив Жданівський металургійний технікум у 1960 р., Краматорський індустріальний інститут у 1971 р. 1960-1988 рр. — ВО «Новокраматорський машинобудівний завод», помічник коваля, інженер-технолог, заступник начальника цеху, начальник цеху 1988-1994 рр. — ВО «Новокраматорський машинобудівний завод», заступник генерального директора З 1994 р. — ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод», голова правління, генеральний директор 1998-2002 рр. — депутат Донецької облради 2002-2006 рр. — народний депутат України Нагороджений медаллю «За доблесну працю» (1984), знаком «За ударну працю» I ступеня (1984). Заслужений машинобудівник України (1994). Кавалер орденів «За заслуги» III (1998), II (1999) ступенів. Герой України (1999). Доктор економічних наук (2001).

Анатолій Олександрович Бугаєць (ВАТ «Турбоатом»)

Народився у 1940 р. Закінчив Харківський політехнічний інститут у 1968 р. 1961-1986 рр. — ВО «Турбоатом» (Харків), зварник, начальник дільниці, начальник цеху, головний зварник, заступник головного інженера З 1986 р. — ВО «Турбоатом», ВАТ «Турбоатом», директор Кандидат технічних наук. Дійсний член Академії технологічних наук України. Заслужений машинобудівник України. Кавалер орденів «Знак Пошани» і «За заслуги» III ступеня.

Микола Олександрович Янковський (ВАТ «Концерн «Стирол»)

Народився у 1944 р. Закінчив Дніпропетровський хіміко-технологічний інститут у 1969 р. Кар’єра: 1963-1969 рр. — Дніпродзержинський хімічний комбінат — слюсар, старший апаратник виробництва аміаку 1970-1982 рр. — ВО «Азот» (Дніпродзержинськ) — старший апаратник виробництва аміаку, начальник дільниці, начальник цеху, начальник виробництва мінеральних добрив 1982-1986 рр. — ВО «Азот» (Дніпродзержинськ) — директор, генеральний директор 1986-1987 рр. — Первомайський машинобудівний завод (Луганськ) — заступник директора 1987-1988 рр. — ВО «Стирол», головний інженер 1988-1995 рр. — ВО «Стирол», генеральний директор 1995-1998 рр. — ВАТ «Концерн «Стирол», президент, голова правління 1994-1998 рр. — депутат Донецької облради З 1998 р. — народний депутат України Кавалер ордена «Знак Пошани» (1979). Герой України (2003).

Віталій Антонович Сацький (ВАТ «ЗапорІжсталь»)

Народився у 1930 р. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут у 1954 р. Кар’єра: 1954-1980 рр. — КМК «Криворіжсталь», майстер прокатного цеху, начальник зміни, начальник цеху, головний сталеплавильник, головний інженер. 1980-1983 рр. — інститут «ВНДІМехчормет», директор. 1983-1986 рр. — республіканське ВО «Укрметалургпром» Мінчормет України, начальник 1986-1997 рр. — МК «Запоріжсталь», директор. З 1997 р. — ВАТ «Запоріжсталь», генеральний директор. Герой України. Заслужений металург України. Академік Академії гірничих наук, Академії інженерних наук України. Доктор технічних наук. Кавалер орденів «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапора, «За заслуги» II ступеня, «За трудові досягнення» IV ступеня.

В’ячеслав Олександрович Богуслаєв (ВАТ «Мотор Січ»)

Народився у 1938 р. Закінчив Запорізький машинобудівний інститут у 1965 р. 1966-1973 рр. — виробниче об’єднання «Моторобудівник» (Запоріжжя), слюсар, інженер-конструктор, начальник відділу 1973-1988 рр. — Волочиський машинобудівний завод (РФ), директор 1988-1994 рр. — ВО «Моторобудівник» (Запоріжжя), генеральний директор З 1994 р. — ВАТ «Мотор Січ» (раніше — ВО «Моторобудівник»), генеральний директор, голова правління Доктор технічних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Герой України, кавалер орденів Трудового Червоного Прапора, «За заслуги» II (1998) і I (1999) ступенів, російського ордена Дружби (2004).

Юхим Леонідович Звягільський (шахта ім. Засядька)

Народився у 1933 р. Закінчив Донецький індустріальний інститут за фахом «гірничий інженер» у 1959 р. 1957-1970 рр. — шахта № 13 тресту «Куйбишеввугілля» (Донецьк), помічник начальника дільниці, начальник дільниці, заступник головного інженера, головний інженер, начальник шахти 1970-1979 рр. — шахтоуправління «Куйбишевське» (Донецьк), директор 1979-1992 рр. — шахта ім. Засядька (Донецьк), директор 1990-1994 рр. — народний депутат України 1993-1994 рр. — перший віце-прем’єр-міністр, в. о. прем’єр-міністра України 1998-2006 рр. — народний депутат України Доктор технічних наук. Кавалер Золотої Зірки «Серп і Молот» (1986), орденів Трудового Червоного прапора, Жовтневої революції. Заслужений шахтар України.

Володимир Семенович Бойко (ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча»)

Народився у 1938 р. Закінчив Маріупольський металургійний інститут у 1970 р. 1957-1987 рр. — ММК ім. Ілліча, слюсар, різальник металу, старший майстер, заступник начальника цеху, начальник цеху 1987-1990 рр. — ММК ім. Ілліча, заступник директора з виробництва і постачання 1990-1997 рр. — ММК ім. Ілліча, генеральний директор З 1994 р. — депутат Донецької облради 1997-2002 рр. — ВАТ «ММК ім. Ілліча», генеральний директор, голова правління З 2002 р. — народний депутат України Кавалер орденів «Знак Пошани» (1974), «За заслуги» III (1997), II (1998), I (2001) ступенів, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1999), Герой України (2003).

Валентин Іванович Ландик (ЗАТ «Група «Норд»)

Народився у 1946 р. Закінчив Краматорський індустріальний інститут, металургійний факультет у 1969 р. 1969-1970 рр. — Штерівський завод металовиробів (Ворошиловградська обл.), інженер, старший інженер-технолог 1971-1985 рр. — Артемівський машинобудівний завод (Ворошиловградська обл.), майстер, старший інженер-технолог, начальник цеху, секретар парткому 1985-1987 рр. — Донецький завод продовольчого машинобудування, директор 1987-1993 рр. — ВО «Електропобутмаш» (АТ «Норд», Донецьк), генеральний директор 1993-1994 рр. — віце-прем’єр-міністр з питань зовнішньоекономічної діяльності та інвестицій 1994-1998 рр. — народний депутат України З 1998 р. — президент АТ «НОРД», ЗАТ «Група «Норд» (Донецьк) 2002-2006 рр. — народний депутат України Академік Міжнародної академії холоду (з 1995 р.), кавалер знаків «Шахтарська слава» III (1974), II (1979), I (1984) ступенів, орденів «За заслуги» III (1999), II (2002) ступенів.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар