Третя, четверта і п’ята сили

Володимир ЗОЛОТОРЬОВ

Політики не можуть викликати «третю силу». Вони відчувають, що є попит на політику нового гатунку, але не в змозі сформувати пропозицію

В українській політиці, як у шахах, є кілька стандартних варіантів розвитку ситуації, і вони ось уже багато років не дають спокою політикам. Сценарії ці, як то кажуть, лежать на поверхні, а ось підняти їх чомусь мало кому вдається. Один з таких класичних сценаріїв — «поява третьої сили».

Протягом новітньої історії України ми були свідками ситуації протистояння радикально нелюбої народом влади й настільки само нелюбої самопризначеної опозиції. Остання практично завжди мала імідж збіговиська горлопанів і скандалістів, які висувають до влади незрозумілі й далекі «пересічному гречкосієві» вимоги.

Здавалося б, у таких умовах зважені й мудрі політики, об’єднані ідеєю блага народу або ще якоюсь дурницею, мають усі шанси на підтримку виборця. Але ж ні, хай там скільки намагалися політики реалізувати цю просту схему, вона майже ніколи не працює. Точніше, «третім» вдавалося стати якось осторонь, у відриві від політичних реалій «перших» і «других». Таким був, приміром, феномен «зелених» у 1998 році, які взагалі заявили, що політики займаються демагогією, і, як подяку за мудру сентенцію, здобули прохідні 4% голосів.

Дотепер причина невдач «третіх» була очевидною. Полягала вона в тому, що у влади просто не було позиції, її погляди на життя і плани на майбутнє були таємницею за сімома печатками. Що ж до опозиції, то вона була різнорідною — у спектрі від одвічно опозиційних комуністів до ультраправих.

Навіть гірше: носії будь-якої бодай якось оформленої політичної ідеології перебували в опозиції до влади — від лібералів до соціал-демократів. Тому представники «третьої сили» не могли сказати ось так просто: «Ми не такі і не ось такі», бо у виборців виникало цілком логічне запитання: «А які ж ви?» І хоча український електорат не надто обізнаний у питаннях ідеології, його нюх на підступи й шахрайства загострений.

Зараз, здавалося б, ситуація змінилася. При владі колишня опозиція, а колишня влада перебуває в опозиції. Інакше кажучи, портрети і тих, і інших добре відомі українцям, причому портрети різні: і кінні — на тлі баталій, і піші — у колі родини і навіть у вигнанні. Проте, як свідчить соціологія, проекти, орієнтовані на використання схеми «третьої сили», практично не мають шансів на входження до ВР. Крім одного блоку — «Ми» Володимира Литвина.

Насправді ж Україні потрібні політики, які мислять і діють по-новому, а не так, як прийнято. Історія провела дослід, привівши до влади опозицію в нашій країні. Вперше. І досвід цей, на думку багатьох українців, поки що безуспішний. Люди, які представляють і владу, і опозицію, перебувають у якомусь дивному симбіозі. Ющенко повинен дякувати Януковичу за те, що став президентом, а Янукович говорити спасибі Ющенку за майбутній тріумфальний в’їзд до Ради.

При цьому як на президентських, так і на парламентських виборах ми бачимо пережовування одних і тих самих тем — скандалів різного рівня скандальності та особистих образ. У результаті, якщо придивитися до проблематики, яку виносять на щити політики, ми помітимо, що досі підвішені в пострадянському стані. Наше політичне буття диктується потребами самовизначення і виживання: ЄС — ЄЕП, НАТО — не НАТО плюс неодмінні обіцянки підвищення зарплат. Наша політика, так би мовити, рухається спиною вперед. Уже 15 років.

Поки що політики не можуть викликати (і, вочевидь, нинішнє покоління не здатне це зробити) «третю силу». Вони відчувають, що в суспільстві існує попит на політику нового гатунку, але не в змозі сформулювати суспільству пропозицію. Їхня біда в тому, що вони намагаються визначати якусь лінію, не виходячи за межі політичного дискурсу.

Тобто якщо існує (байдуже, реальна чи уявна) опозиція за лінією ЄС — ЄЕП, то такі люди вважають своїм обов’язком заявити щось на кшталт «ні ЄЕП, ні ЄС» або «і ЄЕП, і ЄС». Як бачимо, таке позиціювання не приносить успіху. Крім, знову ж таки, випадків на зразок блоку «Ми».

Не вони

Блок Литвина цікавий насамперед тим, що є чудовою ілюстрацією розуміння «третьої сили» політиками. Автор цих рядків одного разу натрапив на якийсь програмний маніфест цього блоку. Дивний документ виявився компіляцією, що містить позиції абсолютно різних політичних напрямів. Тим часом сусідство ідейних протилежностей не створює нічого нового, «третього».

Воно просто свідчить про відсутність позиції. Як приклад наведу близьку серцю думку про те, що нації створюються не спільним минулим, а спільним майбутнім. Це ультраліберальна теза. Вона автоматично припускає, що політична сила, котра дотримується такої тези, зробить усе для створення максимальної кількості проектів, у яких це спільне майбутнє виникло б. Інакше кажучи, це модерністська теза, що припускає необхідність ЗМІН, які можуть бути і радикальними, і болючими.

У маніфесті «Ми» ця теза благополучно сусідить із заклинаннями про стабільність та єдність. Так ось: ми добре знаємо, що таке стабільність у розумінні українських політиків центристського спрямування, і навіть якби вона означала щось пристойніше, все одно ця ідея категорично суперечить думці про спільне майбутнє. Це, так би мовити, протиріччя глобального характеру, про локальні, гадаю, нічого й говорити.

Така ідейна ситуація типова для всіх «третіх сил». Блок «Ми» рятує тільки наявність у ньому Володимира Литвина. В українській політиці важко знайти постать, яка краще підходила б на роль головного центриста, ніж Литвин. І пов’язано це не так з якостями самого Володимира Михайловича, як з обійманою ним посадою.

По-перше, вона публічна, тобто людина на його місці завжди перебуває в центрі уваги, навіть якщо не прагне цього. По-друге, посада спікера передбачає необхідність постійного маневрування «між краплями», чого, власне, і прагнуть українські центристи, вважаючи це центризмом. І по-третє, ця посада має на увазі, що вирішальне слово в тій чи іншій ситуації часто належить спікеру. Були б ситуації.

Перш ніж говорити про перспективи блоку в новому парламенті, скажемо кілька слів про сам блок і про феномен центризму по-українськи. Центристами в Україні називають людей, які намагаються приховати відсутність власної позиції, поміщаючи її між позиціями, які нібито відомі. Власне, більшість центристів ставлять перед собою не так політичні, як господарські цілі, близькість до влади як такої для них є критично важливою.

Водночас настільки ж важливо для них не зливатися з владою, не бути ототожнюваними з нею прямо. Це створює умови для постійного торгу за голоси в обмін на господарські преференції. Центристи завжди виступають проти ініціатив виконавчої влади, що порушують таку улюблену ними стабільність. Типовий приклад — історія із законами, необхідними для вступу України до СОТ.

У центристів є свої виборці. Одні помилково ототожнюють їх з «третьою силою», але більшість чудово розуміють, з ким мають справу. Ці виборці голосують насамперед за спокій і за те, щоб усе було по-людськи. У цьому сенсі реклама блоку «Ми», що є ностальгічним фотоальбомом Володимира Литвина, влучає в яблучко. Вона ефективно сигналізує потрібному виборцеві: «Я — свій!».

Якщо перекласти категорію «по-людськи» політекономічною мовою, то ми отримаємо модель відносин «як у селі», звідки, власне, родом більшість центристів. Тобто типову феодальну модель, засновану на особистісних відносинах, експлуатації, а також ієрархії (державній, сімейній, родинній).

Таким чином, важливим висновком є та обставина, що центристські партії і блоки — це, по суті, об’єднання одинаків. Їх особливо торкнеться проблема «імперативного мандата», що забороняє перехід з фракції до фракції. Дотепер зміна політичного «даху» була чи не головним механізмом, який дозволяв центристам ні за що не відповідати, але зберігати вплив на прийняття рішень. Саме центристи вирізнялися високою креативністю у створенні нових фракцій.

Назви цих фракцій пам’ятає хіба що якийсь маніяк-історик, але різниці між ними особливої не було — практично ідентичний кадровий склад та ідентичні позиції. Тепер цієї краси й фракційного розмаїття не буде. Доведеться бути або в більшості, або в опозиції, третього не дано. Навіть гірше, як свідчать результати останніх досліджень Українського інституту соціальних досліджень і центру «Соціальний моніторинг», без участі фракції блоку «Ми» неможливе створення коаліції більшості. Хоч які конфігурації винаходь, усюди вписуються Володимир Михайлович і Ко.

До такої ролі центристи зовсім не готові. Сам Литвин — реактивний політик. Він не створює ситуацію, а реагує на неї. Нехай це прозвучить дивно, але самостійного Литвина-політика ми ще не бачили. Якщо ж вважати його дебютом участь у палацовому перевороті під назвою «відставка Кабінету Єханурова», то цей дебют варто визнати провальним.

Тому в період формування парламентських коаліцій від фракції блоку «Ми» слід очікувати розброду і хитань. Навряд чи ця фракція буде здатна на самостійні ініціативи. Вочевидь, їй судилося бути веденою, а не ведучою. Єдиним полем, на якому вона виявить активність, видається інституційний ревізіонізм — скасування пропорційних виборів, корекція політреформи в бік збільшення депутатської безвідповідальності тощо.

Та інші

Завершуючи проект «ВРУ-2006», ми ступаємо на слизьке поле прогнозів, оскільки 3% бар’єр — річ примхлива, подолати його можуть і ті, хто, за даними провідних соціологічних служб, не мають шансів сьогодні. Йдеться насамперед про блок ПОРА — ПРП і блок Наталії Вітренко.

Щодо останнього не полишає відчуття дежа-вю. Здається, що нинішня влада використовує ту саму тактику, що й попередня. Нагадаю, що існує версія, згідно з якою ПСПУ підтримувала адміністрація Кучми для відтягування голосів від СПУ та КПУ. Зважаючи на телевізійний бенефіс лідерів блоку, можна припустити, що цей сценарій певною мірою реалізується й зараз.

Щоправда, причиною може бути й банальна всеїдність телевізійників, ласих на скандали. Загалом, хай там як, а наші ультраліві, по суті, демонструють ту саму тактику, що й центристи. Тільки якщо центристи жодним чином не проявляють своїх позицій (точніше, займають найзручніші в цей момент), то радикали позиціюють себе в такому відриві від реальності, що майже завжди виявляються проти будь-якої політичної або економічної ініціативи. Власне, ця нехитра логіка й визначатиме поводження фракції Вітренко, якщо вона потрапить до парламенту.

Партія «Пора» багато чого втратила навесні минулого року. Її порятунком була б опозиція новій владі з «помаранчевих» позицій. Замість цього вона писала скарги на адресу Ющенка, вказуючи йому на те, що «ще не все в нас добре», і складала списки чиновників, які заплямували себе за часів злочинного режиму.

Якби ця партія зайняла більш жорстку позицію, навряд чи ми спостерігали б сьогодні тріумф Януковича. Це чудово розуміла нова влада, яка пригріла Віктора Федоровича. Розрахунок полягав у тому, щоб представити переможених діячів епохи Кучми як опозицію, але в жодному разі не допустити формування опозиції справжньої. Одна справа сперечатися з колишніми соратниками по революції, інша — перемогти ворога вдруге. План цей, зрозуміло, не вдався.

Шлюб Пори і ПРП багато в чому вимушений. Якщо Пора — партія, по суті, лівацька (революційна), то ПРП сповідує ідеологію, котра нагадує лібералізм. Співіснування в межах однієї фракції змусить ці партії об’єднатися в тій чи іншій формі. Об’єднання буде логічнішим і успішнішим, якщо більшість сформує Янукович. Тоді ми отримаємо партію революційних лібералів, що може бути досить корисним для країни.

Географія підтримки Народного блоку Литвина,% схема

За даними дослідження, проведеного в грудні 2005 р. Київським міжнародним інститутом соціології. Опитано понад 2000 респондентів. Похибка не перевищує 2,2%

N. B. У першій половині 2005 року рейтинги спікера Володимира Литвина та його партій повільно, але неухильно зростали (0,7-1% на місяць). Голова правління Українського інституту соціальних досліджень Ольга Балакірева пояснює це явище результатом рекламної кампанії Народної партії, розпочатої в лютому-березні. А голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко — загальним підвищенням популярності помаранчевої команди. «На початку 2005 року виборці ототожнювали Литвина з новою владою, тому зростання рівня довіри до Ющенка й Тимошенко, зафіксоване навесні цього року, підготувало плацдарм для підвищення рейтингу Народної партії», — зазначає Фесенко.

Пік популярності «народників» Литвина був відзначений соціологами в жовтні й став наслідком вересневої політичної кризи. «Приріст чисельності прихильників Народного блоку відбувається за рахунок нестійкості електорату Нашої України і БЮТ, — узагальнює Балакірева. — Після відставки уряду Тимошенко деякі колишні симпатики президента й екс-прем’єра, розчаровані розколом у помаранчевій команді, звели Литвина до рангу третейського судді, здатного розв’язати політичний конфлікт».

Зниження електоральної підтримки Литвина в грудні 2005 року Балакірева пояснює труднощами бюджетного процесу. «Багато хто тоді вважав, що ВР працює недостатньо ефективно, це позначилося на рейтингу спікера і його політичної сили, — зазначає голова правління УІСД. — Однак у січні кількість симпатиків Литвина знову стала зростати і ледве не досягла рівня жовтня 2005 року. Результати наших опитувань свідчать про те, що рішення ВР про відставку уряду Єханурова не вплинуло на ставлення виборців до спікера». А ось фахівці Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова дотримуються іншої думки, зауважуючи, що на початку 2006 року рейтинг НБЛ знизився до рівня 3,9%. Фесенко також вважає, що рішення ВР про відставку уряду коштувало спікеру кількох пунктів рейтингу.

* При підготовці матеріалів проекту «ВРУ-2006» діловий тижневик Контракти, його посадові та службові особи та творчі працівники не агітують «за» або «проти» Народного блоку Литвина (та інших політичних сил), не займаються поширенням інформації з ознаками політичної реклами, а також не спонукають виборців голосувати «за» або «проти» певного суб’єкта виборчого процесу. Підстава — пункт 6 статті 71 Закону «Про вибори народних депутатів України»

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар